Коли я побачила книжку «Вы меня слышите?» Ігоря Померанцева (Чернівці, видавництво «Меридиан Черновиц», 2018 рік), то просто злякалася. Тому що навіть літературному критику подужати 736-сторінковий фоліант одним нападом неможливо.

Ці 736 сторінок викликають якийсь священний трепет і несамовитий подив. Трепет — перед людиною, яка спромоглася зібрати, упорядкувати й видати фоліант, що своїми розмірами нагадує Святе письмо. Подив, бо не зрозуміло, навіщо автор та його видавці пустили у світ книжку, яку навіть не знаєш, де примостити, щоби читати.

Не вживаю тут доконаного виду дієслова, бо, здається, ПРОчитати всю книжку не до снаги навіть найвитонченішим поціновувачам усіх жанрів, представлених у ній.

Проте вихід є. Читати книжку Ігоря Померанцева можна з будь-якого місця, хоч із початку, хоч із середини, а хоч із самого кінця.

Результат буде однаковий — насолода від пластичного письма автора, який досконало володіє російською мовою.

Ігор Померанцев, якщо хтось забув, — відомий радіожурналіст, поет, есеїст, автор кількох книжок, кіносценаріїв тощо, який виріс у Чернівцях. Український дисидент, якого в 1976 році в Києві заарештував КДБ, а за два роки він із родиною емігрував на Захід. Ну, як емігрував. Вислали, як позбавляли батьківщини багатьох радянських дисидентів.

Тобто людина ця настільки заслужена й відома не лише у вузьких колах радіожурналістів «Радіо Свобода / Вільна Європа», українських, російських та англійських письменників, поетів і драматургів, що додати до свого життєвого шлейфу, зітканого з таланту, чесності й порядності в бездоганну репутацію, йому, здається, нічого.

Але тим не менше, Ігор Померанцев, як він пише в передмові до книжки «Вы меня слышите?», піддався на провокацію своєї української перекладачки та упорядниці книжок Діани Клочко видати такі собі «щоденники письменника». Незважаючи на те, що жодних формальних щоденників Ігор Померанцев ніколи не вів.

Відтак до чернівецької Біблії увійшли нотатки на берегах новин, коментарі, радіоп'єси, есе, спогади, замальовки з подорожей і багато текстів, що не надаються до жанрової класифікації.

Аналогія фундаментальної збірки творів Ігоря Померанцева з Біблією доречна ще й тому, що, подібно до Святого письма, вона складається з невеликих у переважній більшості текстів.

І тому вони цілком придатні для читання в довільному порядку.

Тим паче, кожен охочий може знайти в ній щось своє, орієнтуючись на сувору структурованість книжки, поділеної на розділи як за хронологією життя та праці автора, так і за темами.

Отож, читати цю книжку можна навіть перед сном, достоту так, як робила це з Біблією героїня Агати Крісті Джейн Марпл. На ніч вона обов'язково перечитувала свій щоденний біблійний «урок». Точніше, водячи пальцем по тексту, повторювала напам'ять той чи інший розділ Священного письма.

І все-таки, що спонукало такого самодостатнього й відомого журналіста, як Ігор Померанцев, видати ще й власну Holy Bible?

Відповідь на це запитання розсипана по всіх сторінках «цеглини». Власне, з неї книжка починається й нею ж завершується.

Авторові величезної збірки есеїв, коментарів, колонок та радіоп'єс, здається, йдеться не більше й не менше, ніж про власне безсмертя. Саме тому він так дбайливо зібрав та уклав під однією палітуркою весь свій не виданий раніше доробок.

Нічого з досвіду автора, який за кілька десятків років пережив не одне життя, починаючи з Чернівецького університету й не кажучи вже про знайомство з українськими дисидентами, не мало пропасти. Ну, а раптом за кілька десятків років щоденники Ігоря Померанцева стануть у пригоді нащадкам. Щонайменше — як свідчення конкретної історичної доби.

Автор тим часом, як і сотні тисяч його попередників у культурі, щосили намагається боротися з ентропією. І, залежно від настрою, обирає за два способи лишитися в безсмерті.

Перший — то радіоголоси, які, на думку автора, за законами фізики потрапляють на радіохвилях у космос, залишаючись там і стаючи вічними (есе «Век радио»). Але коли автор розчаровується у вічності насправді ефемерного голосу, хай і записаного на плівку, а нині — оцифрованого, він намагається продовжити собі життя в Слові. Про це відверто каже в лекції для студентів факультету журналістики УКУ «Журналистика: поверх барьеров», розшифровку якої розміщено наприкінці книжки «Вы меня слышите?».

Бо ж саме Слово, будучи зафіксованим байдуже, на якому носії, папері чи на флешці, має набагато більше шансів зберегтися для нащадків.

Утім, попри всі польоти Ігоря Померанцева у стратосфері високих мотивів і поривань, книжку «Вы меня слышите?» цілком можна використовувати із суто прагматичною чи й, вибачте за прозаїчність, утилітарною метою. А саме — як підручник для радіожурналістів-початківців. Не кажучи вже про студентів цієї спеціальності.

Будучи журналісткою, яка певний час працювала на радіо, не можу не погодитися з Ігорем Померанцевим: робота на радіо — не лише магія, коли тебе, замкненого у звукоізольованій кімнатці, чують мільйони. Це ще й дикий страх перед мільйонною авдиторією, який змушує до відповідальності за кожне твоє слово. Такий тягар годні витримати далеко не всі. Хоча, з огляду на контент сучасних ФМ-станцій, їхні ведучі цим геть не переймаються.

Грандіозна книжка Померанцева показує, яку роль відіграли радіостанції Бі-бі-сі, «Свобода / Вільна Європа» та «Голос Америки» для нього самого та його українських побратимів-дисидентів задля звільнення від комуністичних режимів у СРСР та країнах так званого соцтабору.

Тоді, в 70–80-х роках одна згадка на цих радіостанціях прізвища вкотре засудженого українського дисидента означала те, що він отримав шанс вижити в таборах.

Як пише автор, «я и поныне верю, что упоминание в эфире имен заключенных и публикация их фотографий каким-то мистическим образом помогали этим людям выжить. Их имена становились заклинанием, шаманским камланием».

І за те, що в далеких 70-х імена українських дисидентів стали відомими на весь «вільний світ», Ігореві Померанцеву, який тоді озвучив їх у радіоефірі, варто подякувати.

Для українських журналістів, які моляться на стандарти Бі-бі-сі, головним із яких є баланс і цілковита відстороненість репортера від подій, цікаво буде дізнатися, як найбільш незалежна від політичних партій радіостанція свого часу позбулася таких видатних журналістів і письменників, як Джордж Орвел та Джон Прістлі.

Перший, як пише Ігор Померанцев, пішов із Бі-бі-сі сам із матюками, не в змозі витримати принципи відстороненості найвідомішої британської радіостанції від подій у світі. Адже в часи роботи майбутнього автора роману «1984» і повісті «Ферма тварин» радіостанція Бі-бі-сі заганяла журналістів у рамки цензури, де не можна було жодного слова сказати проти ідеологічної доктрини британського міністерства інформації.

Другого ж, якого старше покоління колись радянських людей знає як автора кількох антибуржуазних англійських п'єс, за однією з яких радянський режисер Володимир Басов зняв фільм «Небезпечний поворот» просто звільнили з Бі-бі-сі за відверто ліві погляди й симпатії до СРСР.

Не знаю, чи хтось із тих, кому адресовано «цеглину» Ігоря Померанцева «Вы меня слышите?», відгукнувся на цей крик автора.

Хотілося б вірити, що цю книжку не оминули увагою бодай колеги-радіожурналісти. Вона таки варта нашої уваги.