Вести мову про трагедію в Переяславі-Хмельницькому неможливо без емоцій, без обурення. От тільки журналісти не можуть і не повинні робити це так само, як обурені звичайні громадяни — під гаслом «Розіпніть їх усіх!».

Зважаючи на неймовірно великий суспільний резонанс, у викладенні матеріалів — як фактологічних, так і аналітичних — понад усе потрібна точність і виваженість. І щоб не роз’ятрювати й без того надзвичайно глибокі рани родичів хлопчика. Й задля того, щоб не розбурхувати суспільне обурення довкола хибних тлумачень, нездійсненних вимог та всього того, що зветься словом «популізм». Робити так, щоби суспільне обурення й суспільні звинувачення були адресовані проти тих, хто справді винен, а не тих, хто найближче або хто під руку трапився. Щоб оте емоційне «Розіпни їх!» поступилося вимогам відповідно до закону покарати винних і саме їх. Не випустити пару суспільного обурення у свисток «усі винні».

Це, власне, абетка: висвітлення трагічних випадків вимагає надзвичайної точності, де всі натягування й невиправдані узагальнення є недоречними. Будь-яке висунення звинувачень, будь-яка критика мають бути ґрунтовними, як ніде більше.

Не стану наводити цитат — те, про що піде мова, не є специфічним для якихось окремих матеріалів чи видань, вони — загальні.

В дуже багатьох матеріалах траплялося згадування «дивної», на думку авторів, обставини: одразу після трагедії поліцейські казали, що хлопчик упав на асфальт і вдарився головою. Ба більше, те саме попервах казали лікарі! І з цього деякі автори роблять далекосяжні висновки й висувають підозри.

Стриваймо. Було тут бажання «зам’яти» й «відмазати»? Можливо, було в поліції — хоча й далеко не обов’язково. І вже точно навряд чи було в медиків. Траплялися згадки: в загиблого хлопчика було розтрощено щелепу. А тепер поставте себе на місце лікарів: ви бачите тяжко травмованого хлопчика із закривавленою головою. Чи змогли б ви отак, у найперші хвилини, лише із зовнішнього погляду визначити, що це — вогнепальне поранення й ніщо інше? Чи взагалі найпершим, що спало б вам на думку, було вогнепальне поранення — посеред міста, у власному дворі? А чи вам би таке й у жахливому сні не наснилося? Тобто абсолютно зрозуміло: медики змогли встановити причину й характер поранення лише після огляду й обстеження вже в лікарні. І зробили це швидко, без затягувань. Тож запідозрювати лікарів у цьому разі зовсім немає підстав.

Поліція. В даному разі всі підозри в бажанні зам’яти й відмазати поки що ґрунтуються лише на тому, що це є поширеною практикою. На загальних обставинах. І лише в останні години з’явилися обґрунтовані підозри. Раніше ж — якщо медики з першого погляду навряд чи могли визначити, що це — кульове поранення, то поліцейські, що не мають медичної освіти, тим паче. І їм — тим, хто прибув на місце — так само навряд чи могло спасти на думку, що хтось стріляв у хлопчика в його власному дворі посеред міста. От суто по-людськи — спробуйте поставити себе на їхнє місце.

Тож усі звинувачення, ґрунтовані лише на тому, що в найперші хвилини ані медики, ані поліцейські не казали про кульове поранення — всі вони є лише емоційними, ані на чому не ґрунтованими. Цілком природними для збуреної громадськості, але неможливими для журналістських матеріалів — принаймні, у стверджувальній формі. Якщо, звісно, метою матеріалів не є розбурхування.

Цей випадок слідство кваліфікує як навмисне вбивство. Тож наразі те, що буде написано далі, є загальним спостереженням подібних випадків. Адже саме щодо кваліфікації злочинів розгортаються чи не найрезонансніші громадські акції, лунають чи не найгучніші громадські вимоги. Чи завжди мусять журналісти поділяти ці вимоги й транслювати їх як єдино правильну і єдино справедливу позицію?

Громадськість нерідко не бере до уваги факту: звинувачення — то ще не вирок і тим паче не покарання. Його ще треба довести в суді — бо якщо воно в суді розвалиться, то починай усе спочатку. А розвалитися воно може далеко не лише через недбалість, упередженість або підкупленість суддів, ай із набагато простішої причини: саме те звинувачення, яке сформулювало слідство, виявляється неможливим юридично довести.

Тож і постає слідство перед дилемою: сформулювати звинувачення за максимумом — а раптом вдасться довести, а чи сформулювати так, щоб уже його можна було довести неодмінно.

Візьмімо як приклад трагедію в Переяславі-Хмельницькому. Навряд чи хто-небудь зміг би довести прямий умисел негідників — вистрілити так, щоби напевне вбити от саме цього хлопчика. Є ще поняття непрямого умислу. Формулюється воно так: «Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання».

А тепер візьмімо поняття злочинної самовпевненості: «… Якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення».

Непрямий умисел — це різновид зумисного злочину. Злочинна самовпевненість — різновид незумисного. Але вчитайтеся в їхні визначення. Дуже вже тонка межа пролягає між зумисними й незумисними злочинами, і слідчим треба довести саме те, що цей злочин пролягає по зумисний бік тієї межі. Так, звірі-поліцейські були п’яні, так, вони вели стрілянину посеред міста, а отже в загальнонебезпечний спосіб — усе це обтяжувальні обставини. Але переконати суддів у тому, що в їхніх діях був умисел, а не злочинна самовпевненість — погодьтеся, зовсім не легко. Та ще й так, щоб жоден адвокат не зміг звинувачення розвалити.

А коли йдеться про організований злочин, як-от у справі про вбивство Катерини Гандзюк, організатор може ще сховатися за статтею про ексцес виконавця — мовляв, він замовляв менш тяжкий злочин, і піди доведи протилежне. Це теж дуже нелегко.

Тож іще одне побажання до журналістів, які ведуть мову про резонансні злочини, — відмовитися від характерних і неуникних для громадськості вимог «швидше, швидше». Й про затягування слідства казати й писати лише тоді, коли є реальні підстави підозрювати слідство в затягуванні. Зрештою, швидкість на шкоду якості розслідування й формулювання його результатів веде саме до того, що в першому ж ліпшому суді справа розвалиться, і хай хоч яке справедливе обвинувачення так і не перетвориться на судовий вирок.

«Бути разом із громадськістю», а чи «спрямовувати громадську думку в юридичному напрямі» — в цьому й полягає дилема, що постає перед журналістами.

Фото: ВВС