«Детектор медіа» публікує дві рецензії на документальну стрічку, яка викликала неабиякий резонанс у світі та глибокі дискусії. Дискусії як мистецькі, так і щодо соціальних, моральних проблем, які ставить фільм «Залишаючи Неверленд» перед сучасним суспільством та кожним з нас. Текст Ігоря Грабовича читайте тут.

«Дивно, як ви робите вибір у цій ситуації. Мене ця тема хвилює, бо я терпіти не можу маніпуляції різного штибу й роздмухування пожеж у медіа. Котрі цікавить не пошук правди, а обрання сторони, яка принесе найбільші рейтинги. Все це сильно нагадує суди Лінча, й далеке від гуманістичних цінностей, якими може прикриватися». Наведена цитата – оцінка не скандального випуску «Українських сенсацій», де Петра Порошенка не назвали хіба канібалом, а свіженької документальної стрічки виробництва НВО «Залишаючи Неверленд» (Leaving Neverland) режисера Дена Ріда. Вперше чотиригодинний фільм показали в січні на фестивалі в Санденсі – одному з найважливіших майданчиків незалежного кіно.

Стрічка, що є сповіддю жертв сексуального домагання десять років як покійного Майкла Джексона, прогнозовано набула скандального розголосу в США. Її дуже швидко адаптували російською. Українці мають змогу переглянути її або в оригіналі, хто знає англійську, або – в російській версії. Російські блогери активно обговорюють її. Український блогерський сегмент або не дійшов, або – ігнорує, бо в нас своїх локальних скандалів вистачає.

Українців, передусім тих, хто вважає себе лідерами думок, зізнання сексуальних партнерів Джексона, тим паче – покійного, не переймають. Точніше: у нас готові дивитися тригодинні інтерв`ю політиків із Дмитром Гордоном і потім обговорювати, хто де збрехав. І зовсім не готові витратити на годину більше й подумати, чому дорослі й досить успішні американці мовчали про інтимні стосунки з кумиром у дитинстві й вирішили згадати все тепер.

У даному разі йдеться не про персоналії, а запропоновані формати. Довжелезні сповіді на телекамеру в епоху домінування коротких дописів та стрімких нищівних оцінок ніби не мають бути популярними. Але справа – у приготуванні продукту.

Ще за життя Майкла Джексона на його адресу висувалися звинувачення в розтлінні малолітніх хлопчиків. Причому – не раз, а кілька впродовж десяти років. Все припинилося 2005-го, коли суд присяжних визнав співака невинним. Хореограф Вейн Робсон, головний герой фільму Дена Ріда, тоді був підлітком і свідчив на захист свого кумира й кращого друга. Дванадцять років потому Робсон детально – не для глядачів із вразливою психікою та слабкими нервами, – розповідає про сексуальні ігрища з Майклом, котрі практикував у віці першокласника й тягнув до підліткового.

Але «Залишаючи Неверленд» робить ставку не на дискредитацію кумира мільйонів, який досі є одним з еталонів успіху в шоу-бізнесі. Презумпції невинуватості в подібних справах не існує, принаймні, для певної частини суспільства. Одні відразу повірили, що Джексон – педофіл, й жодне судове рішення не могло переконати в зворотному. Інші не вірили ніколи, й суд присяжних лиш укріпив віру. У подібних випадках досить кількох натуралістичних деталей, описаний Робсоном, аби покласти їх в основу стрічки тривалістю в 45 хвилин. Громадянський обов’язок борців із розтлінням малолітніх виконаний. Проте НВО – виробник продукту з високою репутацією, там не женуть порожняк. Тож автори стрічки пішли іншим, вдячнішим шляхом – забули про раціо, тиснули на емоції. Причому – максимально сильно, місцями навіть не боячись перетиснути.

Як на мій погляд, саме це викликає на котрійсь годині перегляду зворотний ефект. Що підтверджує наведена на початку цитата з Facebook. Її, своєю чергою, поширила на свій сторінці дніпрянка Олена Чернявська. Зазначаючи: погоджується з таким висновком категорично. Її допис – чи не єдиний поки що зразок реакції українців на «Залишаючи Неверленд». А висновок цілком тотожний моєму, тому зацитую оригінал: «Тепер є глобальне відчуття, що хто перший оголосить себе жертвою, тому і дістанеться підтримка величезної спільноти, яка бореться за права людини. Мені дуже сильно здається, що саме це і було головною метою тих, хто створював цей фільм. Розмити, розмазати, переплутати в наших головах поняття жертви і абьюзера. Щоб ми не могли відрізнити першого від другого».

Стає зрозумілим негуманний для документальної стрічки хронометрах – чотири години. Навіть розбитий для показу на два фільми, він залишається єдиною, тягучою, наче пісня акина, історією за участю одних і тих самих персонажів – Вейн Робсон, його родина, значно менше – родина ще одного потерпілого, Джиммі Сейфчака. Але всі (!) чотири години за кадром говорить саме Робсон. Його власні тріумф і трагедію, трагедію родини, любов та зраду Джексона, падіння кумира глядач бачить очима Вейна і керується його ж спогадами, оціночними судженнями, рефлексіями.

Останні приваблюють чи не найбільше. У реченнях хореографа багато образних пасажів, і напевне закадровий текст «кучерявили» для нього. Це не головне зізнання жертви, не сміливий вчинок, не боротьба з власними комплексами, не пошук причин, що вплинули на подальший життєвий шлях. Це – поема, яка завдяки хронометражу закручує, заплутує, змушує спиратися не на факти, а на емоційну складову. Отже, важлива для багатьох, у тому числі – в Україні, історія справді розмивається, розмазується, заплутується. Якщо ви думаєте, що українське телебачення не користується форматом розтягнути, забалакати, заплутати в словах, а не викладенням фактів і коментарів – глибоко помиляєтесь.

Можна й навіть треба пояснити крок Вейна Робсона. Його бенефіс у «Залишаючи Неверленд» – типовий зразок використання поради особистого психолога. Дорослому чоловікові, котрий нахапався проблем у дитинстві й не до кінця розуміє їхню природу, треба виговоритися. Розкласти по поличках усе, що пережив, та переоцінити. Він визнає: в дитинстві вважав торкання Майклом Джексоном його геніталій проявом любові, а заклик торкнутися його пеніса – виявом довіри.

Хлопчик вважав це такою собі грою й водночас – їхньою з кумиром спільною таємницею. Хоча саме така реакція, подібне сприйняття юридичною мовою називається розбещенням. З часом і віком відмова об’єкта розбещення від уже прямого сексуального контакту подається ініцатором як зрада й загалом поганий вчинок. Результат – об’єкт домагань погоджується продовжувати, переживаючи при тому неабиякий сором. Ось і маємо сексуальне насильство. Не згвалтування – прийняті цьогоріч поправки до Кримінального кодексу України нарешті розвели ці два поняття.

Проте автори стрічки, виглядає, не надто прагнули назвати очевидні речі своїми іменами. Інакше б, повторюся, хронометраж значно обмежили. Коли так, НВО не вписався б у дану історію. Для чого каналу, котрий народив «Гру престолів», 45-хвилинка зі зрозумілим, однозначним змістом. При всьому розумінні – Вейн Робсон не бреше й не спекулює для заробітку, ловиш себе на думці: автори крутять не фактами, а маніпулюють терміном «думайте самі». Адже історія, розказана кращим другом Джексона, котрий водночас став його чи не найбільшою жертвою, ставлення до покійного американського співака не надто міняє. Зате породжує купу питань до дійових осіб: чому зараз, чого ви хочете, яка ваша мета, для чого копаєте мерця в могилі тощо.

Помічена неоднозначність, напевне, є причиною, чому український глядач, котрий є цільовою аудиторією продуктів НВО, саме «Залишаючи Неверленд» пропускає повз увагу. Не те, щоб наших громадян зовсім не цікавили скандали, інтриги, розслідування. Просто українці заплутані творцями власного документального продукту. Скажімо, випусками «Українських сенсацій». Чи – «Кривавою квартирою» Сергія Лойка. Наш споживач справедливо хоче, щоби було коротко і ясно. На чиєму боці правда – питання риторичне. Справді, емоції як щит і домінування над закликом думати поки важливіші.

Фото: Wired