«Наш фільм — про створення громадянського суспільства», — сказав один із режисерів, Ярослав Пілунський, під час чергового представлення документальної стрічки «Перша сотня». Над нею він працював разом із Юрієм Грузиновим та Юлією Шашковою чотири роки. Зйомки почалися 30 листопада 2013-го, та основний екранний час 100-хвилинної стрічки займають події зими й літа 2014-го. За словами пана Пілунського, величезний масив відзнятого матеріалу треба було переосмислити й вибрати фрагменти, котрі дозволяли створити лінійну історію, звичнішу для широкого глядача.

Згадане представлення було приурочене до виходу «Першої сотні» у прокат. Як водиться в нас — досить обмежений. Адже кінотеатри, яких в Україні без того обмаль, неохоче працюють із документальними стрічками. Команда представить стрічку, крім Києва, на кіномайданчиках Харкова, Сум, Одеси та Львова. І все одно, зі слів голови Держкіно Пилипа Іллєнка, на онлайн-кінотеатри тут надії більше. Він же додав, відповідаючи на питання журналістів про розчарування результатом подій, показаних у фільмі: «Я б говорив не про розчарування, а про спробу реваншу певних сил. Тому нам потрібне це кіно як нагадування та привід осмислити останні п'ять років нашої історії».

Раніше, осмислюючи фільм, кінокритик Ігор Грабович написав: «Перед нами класична історія становлення культурного героя, у цьому разі — групи людей, яка вирушає в невідому мандрівку, долає перешкоди та наприкінці знаходить скарб. Маємо чи не перший приклад новітньої національної міфології». Тут є трошки від гри в піддавки: перший приклад новітньої національної міфології — назва «Небесна сотня», що є колективною для полеглих на Майдані в січні — лютому 2014-того. До речі, авторство досі невідомо. Далі були «кіборги», ще до появи однойменного фільму, й тут уже етимологія не є таємницею: так прозвали захисників Донецького аеропорту російські солдати-окупанти. А від 2017 року не лише українське кіно, а й українська література та й культура загалом пропонують продукти, автори кожного з яких претендують на першість у творенні національного міфу. Здебільшого не без підстав на те.

У центрі уваги творців «Першої сотні» — барикада на початку вулиці Інститутської в Києві. Титри зазначають для тих, хто забув: вона виникла 11 грудня 2013 року, тієї самої «ночі 11.12.13», коли відбулася перша велика спроба тодішньої влади силою «Беркуту» зачистити Майдан — і яка провалилася, бо повстанці опиралися цілу ніч, під ранок перейшовши в контрнаступ. Основні ворожі сили сунули Інститутською згори, тож барикада логічно виникла там, ставши першим рубежем оборони.

Хоч творці запевняють — їхній герой колективний, камера здебільшого зосереджена на Андрієві Янченку, він же — Висота, його дружині Євгенії та кількох побратимах, мешканцях «штабного» намету сотні «Львівська брама». Монтаж дозволяє глядачеві не так слідувати, як стрибати разом із Висотою та іншими з Майдану на Донбас, під Дебальцеве, й назад. Прийом старий, як світ, і не вимагав би навмисне зосередитисz на ньому, якби не два епізоди, вибраних авторами свідомо.

Перший — Янченко, не добираючи слів, не зважаючи на камеру, котра фіксує все для історії, вичитує порушників «сухого закону». Як такого наказу по Майдану дотримуватися його не було. Хоча б через відсутність єдиного командування, якому підзвітні сотні, наметові осередки й загалом активісти революції. Янченко як командир бере на себе відповідальність карати чи милувати тих, хто не послухав його наказу. Винні мляво виправдовуються: та ну, ми тільки пиво, ми ж хіба були п'яні. Янченко визнає — не були. Проте пити все одно заборонено, навіть ковток.

Другий епізод — відлуння й продовження першого. Тільки тепер літо, Донбас і «аватар», який крав продукти на кухні й міняв на самогон у довколишніх селян. Він так само мляво виправдовується. І Янченко, вже у військовій формі та в офіційному статусі комбата, наказує зв'язати «героя» й тут же, на місці, проводить розслідування. Викривши спільників «аватара», таких самих крадунів.

Документальних стрічок про Майдан та війну за п'ять років вийшло чимало. Серед них багато відзначених. «Перша сотня», наприклад, минулого року здобула приз глядацьких симпатій на фестивалі «Docudays UA». Я бачив далеко не всі, й навряд чи є багато людей, котрі переглянули кожну. Проте на моїй пам'яті саме тут, у згаданій стрічці, камера зосереджена на буднях не процесу й протесту, а саме опору. В наметі Янченка ми присутні при розробці стратегії оборони й наступу. За межами, на самій Інститутській, бачимо й чуємо спокійну розмову повстанців, готових застосувати зброю. Один із найбільш напружених моментів — не бачена, ніким і ніде не показана раніше атака на «Беркут», ближній бій повстанців, із якого вони виходять переможцями. І розборки Янченка з порушниками дисципліни, як на Майдані, так і на війні — неодмінна й необхідна складова, якщо ти націлений на перемогу сам і загострюєш на неї тих, за кого взяв відповідальність.

Таким чином, глядачам показують конкретних людей, котрі рухають конкретні події. Без цих громадян не переміг би Майдан. Це вони стримали набагато сильнішого ворога на Донбасі. Про чесноти таких людей, як про чесноти «Першої сотні» й, без перебільшення, чудову, самовіддану роботу всієї команди окремим текстом і навіть окремим абзацом говорити зайве. Для чого, коли все можна побачити на екрані й переконатися у правдивості такої оцінки. Але є те, що лишалося за кадром і тоді, коли зводилися барикади на Майдані, й тоді, коли гинули люди під кулями, й тоді, коли Росія захопила Крим та частину Донбасу. Й навіть тепер, коли фільми подібного змісту виходять у прокат.

Наведені вище слова Ярослава Пілунського про зародження в Україні громадянського суспільства конфліктують зі словами Пилипа Іллєнка про спробу реваншу. Хоча б тому, що, було б у нас після Майдану та з початком війни активне громадянське суспільство, спробу реваншу вбили б на корню. І кандидатура когось, подібного до Володимира Зеленського, не потрапила би до переліку претендентів на пост голови нашої держави.

«Першу сотню» показували на фестивалях, тепер покажуть у мережі «Планета кіно». Але жоден із тих українських громадян, які сукупно становлять 57 % нинішніх прихильників дружби з Росією, в кіно не піде, навіть якщо кінотеатр на сусідній вулиці. І вже напевне не змінить позицію тих, хто, за результатами свіжих досліджень, віддає перевагу проросійській пропаганді. Терпимість нинішньої влади до подібного й відсутність дієвих кроків для протистояння — прямий наслідок того, що в Україні є окремі відповідальні громадяни та розрізнені групи громадян, котрі на своїх місцях робили й роблять свою проукраїнську справу. Проте на суспільство в широкому розумінні цього поняття це не впливає. Навпаки, останнім часом дратує, що виливається у фрази на кшталт: «Задовбали своїм Майданом!» або «Дістала ця війна, там Порошенко краде!».

Але у фіналі в Андрія та Євгенії Янченків народжується син. Зараз йому пішов четвертий рік. Хід творців документальної стрічки наповнений художнім символізмом. Ці батьки напевне виховають дитину тим громадянином, яких зараз бракує, аби сформувати з них активне, дієве та впливове громадянське суспільство. Отже, все буде добре, шлях через терени поведе до зірок.