Про довгоочікувану цьогорічну прем’єру режисерки Олени Дем’яненко для «Детектора медіа» написали два наших постійних автора — Ігор Грабович та Андрій Кокотюха. Вони підходять до аналізу картини з різних позицій, але обидва схвально оцінюють новий твір відомої режисерки та знаходять у ньому нові звучання для українського мюзиклу. Рецензію Андрія Кокотюхи читайте тут.

Вийшов на екрани повнометражний фільм Олени Дем’яненко «Гуцулка Ксеня» — одна з найочікуваніших стрічок цього року. Очікування тут цілком виправдані, бо сюжет подібної тематики та слави автоматично викликає інтерес і в критиків, і в широкої громадськості, адже йдеться про екранізацію однойменної легендарної оперети Ярослава Барнича, яка багато десятиліть була заборонена в СРСР і дотепер є зразком (або навіть взірцем) якісної української популярної культури. У версії Олени Дем’яненко оперета отримала нове звучання й нові сенси.

Перед нами локальна історія, дія якої відбувається восени 1939 року й у якій ідеться про карпатський готель «Оселя Говерла», куди прибуває група американців. З’ясовується, що деякі з цих американців — українського походження й вони вже три місяці мандрують рідним краєм із певною місією. Йдеться, власне, про волю старого багатого українця, який перед смертю заповідав мільйон доларів своєму синові Ярославові з умовою, що той одружиться на батьківщині зі свідомою українкою. Виконавцем заповіту він призначає свого брата Майка (Михайла), якому від оборудки дістанеться сто тисяч. Майк із супутниками прибуває до готелю майже у відчаї, оскільки час спливає, а наречену ще не знайдено. У готелі він знаходить свого односельця Синицю, в якого просить допомоги.

Перед нами одна з архетипових галицьких історій, яка давно вже є частиною місцевого фольклору: заокеанський дідько-мільйонер, мільйон долярів, вифантазована Америка, до якої додається дещиця автохтонної еротики з гуцульським присмаком, і, звісно ж, романтичне кохання та любов до свого краю.

У повному сценічному варіанті ця оперета дає величезні можливості проявити себе всім учасникам дійства — і в першу чергу акторам, які можуть показати тут усі свої таланти. Дотепні діалоги, музичні номери, жвава дія завжди знайдуть вдячну аудиторію. Саме так сталося з відомою постановкою Федора Стригуна в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької у Львові.

Спокуса перенести театральне дійство, тим паче таке яскраве та популярне на кіноекран дуже часто є непереборним бажанням кінематографістів. Проте зробити подібне доволі непросто, бо театральна п’єса має низку особливостей та умовностей, які цілком губляться в кіно. Скажімо, в театрі глядач завше бачить загальний план і все у виставі йому підпорядковано. Проте кіно оперує іншими засобами, скажімо, близьким планом, камеру завжди можна наблизити до актора, тому перебільшена гротескна гра не підходить для кіно. Відтак величезна кількість речей, ефектних на сцені, в кіно просто не працюють.

Відтак театральна п’єса в кіно для постановника — завжди виклик, який кожен долає на свій розсуд. Свого часу Альфред Гічкок, переносячи знамениту бродвейську п’єсу «У випадку вбивства телефонуйте “М”» (1954) запропонував свій метод вирішення проблеми. Він вирішив не «провітрювати» п’єсу, себто не вводити до фільму натурних зйомок, а залишити дію, як вона є — в  декораціях. Рішення було закономірним та логічним, оскільки режисер не хотів втрачати драматичного ефекту, який був закладений у п’єсі й не передбачав додаткових дій. І Гічкоку це вдалося, причому він зафільмував правдиве кіно, а не просто переніс на екран театральну виставу. Йому це вдалося за допомогою правильного розміщення та руху камери, монтажу, візуальних та звукових ефектів. Велике значення мала робота художника-постановника, декоратора та костюмера, які через певні деталі зуміли перетворити умовну театральну п’єсу на переконливу, вмотивовану, вкорінену в побут та водночас символічну історію.

Перед творцями кінофільму «Гуцулка Ксеня» постала та сама проблема — як перенести дію легендарної оперети на кіноекран, не втративши її чеснот. Результат, як на мене, вийшов парадоксальний, бо внаслідок адаптації на перший план вийшли речі, які не чекаєш побачити в екранізації легковажної історії з галицького життя першої половини двадцятого століття.

Насамперед варто сказати, що Олена Дем’яненко не пішла шляхом Альфреда Гічкока і таки вдалася до «провітрювання» театральної п’єси, відтак фільм розпадається на дві половини — натурну, яка знята на природі й веде оповідь про побутові, природні та містичні явища, та епізоди в декораціях, які є здебільшого музичними номерами. Причому самі музичні номери також є двох видів — за участі самих персонажів, які в піснях і танцях розповідають про себе та свої прагнення, та епізоди за участю гурту Dakh Daughters, які коментують історію загалом, творять атмосферу та, зрештою, відповідають і за загальний настрій фільму, і за його, сказати б, ідейне спрямування.

Щодо натурної частини, то вона видається найслабшою складовою фільму. Гори, ліс, річка, полонина — все це слугує тільки тлом для головної дії і не працює саме по собі. Скажімо, у фільмі весь час однакове природне освітлення, немає гри світла й тіні, тому зміна природних циклів ніяк не вдосконалює творчий задум. Зустрічі героїв у природному середовищі виглядають доволі вимушеними, інколи надто вимушеними, як-от епізод із дівчатами, які чекають виходу американського жениха на галявині біля готелю. Або зустріч Ярка з молодою акторкою біля річки: важко зрозуміти, як вони обоє там опинилися.

Щодо другої половини дійства, то тут усе продуманіше і стовно музичних номерів персонажів, і щодо виступів Dakh Daughters. Останні справляють незабутнє враження, оскільки від них віє такою неосяжною хтонічністю, яку не чекаєш зустріти в подібного типу оперетах. Ці виступи переводять історію фактично в жанр горору, так само, як сцени із привидом гуцулки Ксені. Сама по собі поява цього привида жодним чином не виглядає романтичною, а є радше лихим провісником нових страшних часів, які незабаром прийдуть на Галичину. Зрештою, фільм саме про це. Легковажний сюжет тут подається не через призму ностальгії, а через призму пізнішого знання. Ми дивимося на цей світ, знаючи, що незабаром він буде зруйнований назавжди. І якщо це задум «Гуцулки Ксені», то він успішно реалізований.

Не позбавлений театральності та умовності, цей фільм усе ж більше працює на кінематографічному, ніж на сценічному полі. І театральність тут є радше даниною певній традиції, ніж необхідністю. Сценічне вирішення багатьох епізодів тільки підкреслює всю умовність та навіть іронічність сюжетних ліній та багатьох персонажів. Ба більше, загравання персонажів із певними візуальними ефектами, які начебто мають ввести в оману довірливих гуцулів, виявляються проекцією з лихого майбутнього, про яке вони не здогадуються. Таким чином легковажна історія перетворюється на трагедію, про яку нам повідомляє фінальний титр.

У фільмі доволі розмаїтий акторський склад, серед якого й ветерани, й дебютанти. У більшості випадків перед нами акторська театральна ексцентрика, далека від психологізму чи чогось подібного. Актори добре працюють у вибраному амплуа, хтось краще, хтось гірше. Більшість ролей були істотно скорчені в порівнянні з оригінальною оперетою, тому дія інколи зводиться до коротких діалогів, проте деякі сцени залишилися в первісному вигляді, як-от женихання американця Майкла до гуцулки Марічки. На таких епізодах ми можемо цілком побачити, на що здатні актори. І дебютантка Христя Феджорак у ролі Марічки надзвичайно органічна та переконлива, як і її партнер Ігор Цишкевич.

Варто сказати і про ще одну дебютантку — виконавицю ролі Ксенії Варвару Лущик. Це її перша роль у кіно. Варвара знімалася в ній іще школяркою. У неї немає фахової акторської підготовки й у фільмі інколи це відчувається доволі гостро. Проте не можна не помітити її неймовірного потенціалу. Ця дівчина народжена для кіно, народжена стати зіркою.