«Я не знав про Бочковського!» — сказав Євген Нищук, поставивши наголос на займеннику «я». Цим міністр культури дав або хотів дати зрозуміти: є в українській минувшині та спадщині речі, теми й персони, про які дотепер невідомо навіть йому. Тобто найповнішому носієві й володарю подібної знакової інформації. Говорив пан Нищук так, виступаючи на допрем'єрному показі документальної стрічки із задовгою, як на мене, назвою «Ольгерд Бочковський. Незгасима іскра палаючої ватри національної свідомості». Фільм вироблено командою «Еспресо», телевізійна прем'єра відбулася в ефірі каналу 17 лютого.

Я так само нічого не знав про Бочковського. Припускаю: такий самий камінг-аут можуть зробити і присутні в залі кінотеатру «Оскар» на допрем'єрному перегляді, і глядачі, які не пропустили телепоказ. Ідеолог проекту Микола Княжицький зазначив: це перший документальний фільм про видатного українця. Канал надалі планує знайомити наших громадян зі знаними у світі, але забутими в Україні постатями, які мали би бути для українців знаковими. Нині їхні імена стерті з пам'яті свого народу.

Перед тим, як сказати два слова про сам продукт, кортить згадати маленький фрагмент іншої презентації, на яку днями був запрошений. Ішлося про створення Асоціації письменників детективного та пригодницького жанру. На початку заходу ведучий, вочевидь — мимоволі, без лихої думки, зауважив: день, у який все відбувається, знаковий для історії ВЧК — Всероссийской чрезвычайной комиссии.

Більшовицьку каральну організацію згадали в позитивному контексті, бо в СРСР, у тому числі в радянській Україні, її діяльності присвятили чимало детективних та пригодницьких творів літератури й кіно. Про те, що ЧК розв'язала кривавий терор, жертвами якого стали, серед іншого, сотні тисяч, а то й мільйони українців, якось не згадалося. Та змушений наголосити, не через захоплення ведучого звірствами чекістів. А лише через те, що радянські каральні органи не виведені досі з питомо українського контексту.

Українцям, які працювали в органах ВЧК — НКВД — МГБ — КГБ, присвячують позитивні публікації. Про них навіть тепер, у часи декомунізації, пишуть і видають книжки, закликаючи пишатися. А до війни українські канали запросто випускали в ефіри документальні стрічки про те, як доблесні чекісти боролися з бандерівськими бандами. Дещо можна бачити в ранкових ефірах, наприклад, каналу НТН донині.

Хоча часи вимагають, щоб українські радянські силові структури та їхніх діячів не згадували в позитивному контексті. Пам'ятаємо, але не пишаємося — слова директора Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича, сказані з приводу участі українців в афганській війні 1979–1989 років. Натомість варто повернути в український інформаційний простір справді українські спецслужби та пов'язаних із ними персоналій. Вони так само глибоко забуті, як Ольгерд Бочковський. Хоча своя розвідка була в Мазепи, відомі факти про існування й діяльність контррозвідки УНР, Державної варти в період Скоропадського (більшовики, якщо вірити серіалу «Загибель імперії», її побоювалися) чи суперечливої, але все одно нашої СБ ОУН.

Подібні міркування не є відходом від теми й доречні, коли говориш про декларований намір пана Княжицького та його однодумців повертати українцям своїх же визначних діячів. Водночас повільно, але впевнено зачищаючи інформаційний простір, а заразом і суспільну свідомість від позитивних згадок про радянські часи. Не кажучи вже про період, коли Україна була між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською. Останню згадують як такий собі рай для розвитку української ідентичності порівняно з українськими губерніями царської Росії. Не кажучи вже про ностальгію певної частини західних українців за Польською Республікою, частиною якої Галичина й Волинь були в міжвоєнний період. Будьмо чесними, українцям комфортно на своїй землі лише останніх 27 років. А за великим рахунком — останніх п'ять, хай би там як це не прозвучало.

Фільм «Ольгерд Бочковський» — пряме підтвердження тому. Він переносить глядача у 1930-ті роки, коли Європа намагалася не звертати увагу на влаштований в Україні Голодомор. Саме Бочковський, який на той час мешкав у Празі майже двадцять років, створив і очолив Комітет порятунку України. Автори стрічки кілька разів наголошують: народжений і вихований у Російській імперії найбільший на той час лобіст українських інтересів етнічним українцем не був. Батько — поляк, мати — литовка. Проте саме Бочковському на той час належить низка наукових розробок, присвячених дослідженню української ідентичності та захисту її права на існування. Він був одним із перших, якщо не першим, хто прямо звинуватив радянську Росію та експортований нею більшовизм у системних злочинах проти українського етносу.

Щоправда, місцями оповідь у фільмі виглядає нерівною. Передусім через рекордно короткі терміни, відведені на виготовлення: два місяці, як того вимагає партнер проекту, Український культурний фонд. Автори мали чимало інформації й хотіли вивалити на глядача чимбільше. Результат — експозиція, яка вводила в загальний контекст подій, учасником яких став Бочковський, дещо затягнута. Інший момент — ознаки докудрами, що передбачають елементи ігрового кіно. Розмови Ольгерда Бочковського (Артем Вільбік) із президентом Чехословацької республіки Томашем Масариком (Влад Задніпровським) мали на меті показати через діалоги складну, несприятливу для підтримки українців політичну ситуацію в тодішній Європі. Натомість вони дещо уповільнювали оповідь, хай оживляли персонажів, бо хроніки за їхньою участю не аж так багато.

Попри це авторам загалом удалося розгорнуто презентувати невідомого загалу діяча української політики й культури. А також провести очевидну паралель між часами нинішнім і минулим. Ми далі сам на сам із тим самим агресором. І лише поодинокі персоналії готові виступати нашими адвокатами.

Фото: Еспресо