Тим, хто сприймає поезію як пурхання метелика на пуантах, читати двокнижжя Катріни Хаддад «Ніч чужинців» не варто.

Хоча й це пурхання феї над долинами троянд у книзі також простежується. Щоправда, лише в умінні авторки переходити від найскладнішого до найпростішого. Бо її фея зазвичай не ідеальна істота в осяйних шатах, а створіння з обгорілими крильцями, яке вже ледь долає сувору реальність.

Як зазначають автори редакційної анотації до «Ночі чужинців», «Поетичне двокнижжя, як означує його авторка, побудоване у формі стрічки Мебіуса: у місці склейки перша книга «Вогні і води, води і вогні» переходить у другу книгу «Домівка буття». А разом із ними одну символічну поверхню утворюють мир і війна (чи то пак життя і війна, адже до війни про мир не говорять, натомість ведуть мову просто про життя), український і сирійський світи».

І це свята правда. Але вона стосується суто зовнішніх ознак цієї дуже неординарної книжки.

Всередині ж «Ночі чужинців» пульсує життя, приречене на смерть, і нуртує кров, що перетікає в чорнозем.

Здається, поетка, формуючи своє двокнижжя, намагалася відповісти самій собі на екзистенційні запитання, що не мають відповіді.

І найголовніше з них – навіщо людині Смерть? Чому буття обов'язково кінечне? Чому людина не може зробити життя подібним до тієї ж стрічки Мебіуса, яка не має кінця?

Ну, відповідає сама собі авторка, якщо смерть нездоланна, а біль непогамовний, їх можна вилити бодай у віршах, скомпонувавши у формі символу нескінченності:

«Як із давнього сну земля, що пішла під землю

крізь шари і прошарки, крізь нафту і срібло, крізь сіль і намул,

як стрічка Мебіуса, що сама себе вивернула,

і вдова, що сама себе висікла, —

світло падає, падає, падає в темряву цю.

Як в Аліси ноги ростуть, а в Олесі крила,

як цей вітер шалений, що туман над кордоном надув —

над роздільною смугою —  руку вмочи й вистроми голову,

і вертайся, вертайся, вертайся додому, тут тепло і сонячно,

тут тебе ждуть».

Катріна Хаддад пише віртуозно, її письмо настільки щільне, що перехоплює подих і зупиняє серце в непідготовлених душ, але зцілює тих, хто вміє зчитувати потаємні знаки для «своїх»:

«здавалося, що кулак серця

живе в старій дерматиновій сумці,

білій і дещо подряпаній,

що в її надрах можна знайти все

і трохи більше —  те, про що не знаєш».

Це треба вміти – порівняти серцеву сумку, медичний термін, зі звичайною дерматиновою торбою. Так працює механізм асоціацій у Катріни Хаддад.

Її мандрівки в часі й просторі не мають жодних історичних чи географічних обмежень. Її прізвище перекладається з арабської як «коваль». От цей коваль і кує свої слова так, як уміє тільки «хаддад», що сирійський, що український.

У її поезіях туго переплелися арабські та українські корені. Дамаські зорі сяють над донбаською піччю. Донецька «бабушка» сусідить із сирійськими дідом і бабусею Дайфуллою й Тальджі.

Проте їхні світи дуже різні.

Бабуся, яка пече яблука в печі, розпашіла, аж «красна», дуже жива й конкретна:

«Білий налив, —  каже мама. —  І випив, —  сміється баба Галя.

— Та нє, —  кажу, —  це якесь красне яблуко.

Наливне, аж прозоре, і красне —  як жар у печі.

І так жарко в хаті, мам, бо печуться яблука.

Печуться, бачите, бабо Галю, з медом, з насінням, із ладаном».

Натомість сирійські бабуся з дідом – далекі й живуть хіба що в «Снах про Дамаск»:

«Коли зорі по черзі стають на орбіти,

комети освітлюють хвостами небо,

коли будинки загадково світяться

і поглядають на запилюжену землю,

коли нічна прохолода вмощується на асфальті

і краплі роси починають концентруватися, —

я виходжу на балкон свого вимріяного будинку

із філіжанкою гіркої кави,

кутаюсь у сіро-синю шаль

і споглядаю красу безодні».

Або ж – «Ти цілуєш їм маківки і відлітаєш додому,

напевне вже знаючи, що їм тут добре,

твоїм Дайфуллі і Тальджі».

«Сирійські» вірші Катріни Хаддад – це завжди сни-мрії, світ далекий і вже неможливий. Але реальний настільки, наскільки він оживає в слові.

Авторка «Ночі чужинців» має ще одну ідентичність, як сказали би політологи, регіональну. Вона провела дитинство на Донбасі, й рідна станція Сіль оживає в поезіях не лише як географічна назва, а й як необхідний продукт («У всіх незрозумілих ситуаціях купуйте сіль»).

Під цим оглядом неймовірно цікаві й важливі міні-поеми «Карл Лібкнехт веде польових командирів до нового світла» та «Півтори тисячі посивілих революціонерів».

Перша – про те, як польові командири крадуть банкомат, але не можуть його відкрити, тим часом купюри в ньому стогнуть людськими голосами, а на допомогу грабіжникам у колготках на головах приходить «Карл із карсту».

Це такий собі трагіфарс про неймовірну кашу в головах «польових командирів» Донбасу, які вважають своїм святим правом безкарно ескпропріювати все, що їм не належало, дотримуючись заповідей революціонера Карла Лібкнехта:

«Карл із карсту прийшов. Просто тобі соляний стовп

у квартирі явився, й повів косарів за собою».

У цих міні-поемах багато іронії, але й – жалю до земляків, які так і не вилупилися з кокону радянщини, до міст і містечок, де вони самі, а також їхні вулиці, вулички й провулки досі називаються іменами «півтори тисячі посивілих революціонерів». Точніше, в однойменній поемі їх дві тисячі, просто дві третини з них живуть десь на дні висохлого соляного моря під станцією Сіль, колишнім містом на ймення Карл-Лібкнехтівськ (господи, ну як це можна вимовити? – Авт.), а ще третина – на поверхні. Ці революціонери на Донбасі достоту вічні, але вони геть не франківського трибу. І в наслідку мертве тягне за собою живе, яке, втім, не надто відрізняється від мертвого:

«і ми повертаємось на дно висохлого моря,

у котловані котрого ще живуть дві тисячі посивілих революціонерів». 

Із мертвими в авторки стосунки особливі. Подеколи в «Ночі чужинців» смерть дорівнює життю

(«Слова про смерть —  це завжди

слова про життя.

Не вінок, а букет —

ось твоя епітафія»).

А подеколи фізична смерть у цій книжці – привід до витонченого звукопису аля Тичина:

«кулі-льолі —  лілюлі —  летіли

білі-білі журавлі —  і тіло

і великі і малі співали

лілюлі —  і льолі одягали...

наперед війська шикує, білі-білі

а співці військові славнії, славутні

всі вони були при зброї

всі в руках тримали лютні

Чуєш —  лютні цього лютня. Цього лютня.

Дзвінкі лютні, ніжні лютні. Лютий лютень».

Це – про лютий 2014-го, точніше, масові розстріли майданівців.

Але ці рядки не варто сприймати як виключно поетичні екзерсиси, бо «Лютий лютень» – це відчайдушна спроба впоратися з неймовірним і неможливим до лютого 2914-го досвідом.

У Катріни Хаддад у незбагненній близькості світи підземний і небесний. Коли ноги провалюються в карстові ями, дух поета ширяє у високості або ж вільно мандрує підводним царством, де «живуть» півтори тисячі революціонерів. 

У своєму прагненні збагнути, чому життя й смерть нерозлучні, вона часто-густо підходить до краю прірви, населяючи темні провалля химерними хтонічними істотами

(«А на Грушевського —  чули? —  виросла копанка

аж до серця Землі.

Звідти вийшов змій вогняний,

як із пляшки джин»),

але вчасно відступає від краю.

«Ніч чужинців» демонструє абсолютно вільну поведінку зі словом, і це не гра, а вистраждана майстерність, помножена на освіченість. Саме тому Катріні Хаддад можна було б закинути «філологічність» її поезій. Можна було б, якби її рядки не були такими пристрасними й живими, множачи нескінченні асоціації.

Приміром, вірш про біженців змушує згадати одну з найбільш моторошних сцен у книзі «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Ту, де професор Дамблдор і Гаррі в пошуках горокраксів опиняються на острові, оточеному водами, з яких випливають на поверхню мертвяки, намагаючись затягти героя.

Не знаю, чи хтось іще зміг би так написати про тіла нелегальних мігрантів у Середземному чи Андаманському морях, як Катріна Хаддад у поезії «Трюми, повні скарбів». Адже для неї ця історія ще й дуже особиста через східне коріння:

«Серед ясного дня просто за чорним чаєм

під звуки кав’ярні, такі заспокійливі, колискові,

до мого облавка прибило пливучу труну.

Властиво, труни: їх була сотня, тисяча, тьма-тьменна.

Середземне й Андаманське моря перетворюються на кладовища, —

і їхні поклади —  скарби людських душ.

Представники народу рохинджа приречені блукати морем і пити власну

сечу, —

а я тільки й зважуюся на думку: як правильно —  рохинджа, рохінджа   

чи рогинджа?

Сирійці й африканці щотижня тонуть біля берегів Південної Європи.

Вони йдуть на ризик, намагаючись подолати небезпечну путь, котра є

їхньою останньою надією на порятунок від тортур, голоду й рабства, —

а я тільки й зважуюся на думку: це треба записати, тут життя саме   

пише вірш.

І я навіть не плачу, не маю жодних сліз. Лиш поколювання в пальцях     

і глухі удари серця—

так і є, об мій облавок б’ються пливучі труни, і їхні трюми повні скарбів —   

людських душ».

Не читайте поезій Катріни Хаддад, бо вони можуть розбити серце. Але все одно – читайте, бо сльози, що витечуть із розбитого серця, дадуть довгоочікувану полегкість і, можливо, бодай тимчасове примирення з несправедливим життям.