Сіверськодонецький з'їзд – подія, що так і не знайшла свого місця в новітній українській історіографії. Такий висновок можна зробити з того, що українські телеканали, присвятивши немало уваги річницям спочатку першого, а потім другого турів президентських виборів, а надто - початку Помаранчевої революції, в більшості своїй обминули дату 28 листопада. Нагадаю: рік тому в цей день, у неділю, напередодні початку розгляду Верховним Судом України скарги представників Ющенка на неправомірні дії ЦВК, у місті Сіверськодонецьку Луганської області відбувся Всеукраїнський з'їзд депутатів рад усіх рівнів. Про це тоді писала й «Детектор медіа». На шостий день революції, коли ажіотаж довкола акцій протесту в Києві почав ущухати, «біло-блакитний» з'їзд став головною подією, що висвітлювалась усіма засобами масової інформації й вирвалась на перші шпальти видань усього світу.

ТРК «Україна» - на той момент головний рупор команди Януковича, - транслювала з'їзд у прямому ефірі (подейкують, що за технічного сприяння російських телевізійників), але про паблісіті його організаторам дбати особливо не доводилось: «помаранчеві» телеканали охоче ретранслювали великі уривки дійства, яке стало для ідеологів революції великим подарунком, дозволивши звинуватити опонентів у прагненні розколоти Україну, а, отже, у зазіханні на найсвятіше – Конституцію, націю, державність. Здійнялася хвиля обурення. Незабаром з'явилась і специфічна термінологія, пов'язана з біло-синьою ініціативою. Для Південно-Східної республіки, про можливе створення якої говорив голова Донецької облради Колесников, вигадали дотепну абревіатуру «ПіСУАР», а для учасників з'їзду – не менш дотепний неологізм «федерасти». Емоційний виступ одіозного мера російської столиці Лужкова та скандування «Росія, Росія» без зайвих коментарів ілюстрували «руку Москви», яка, хоч і краща, за визначенням Раїси Богатирьової, за «ніжку Буша», але імідж самозваним захисникам конституційного ладу істотно попсувала.

Тема Сіверськодонецького з'їзду так довго, часто й наполегливо експлуатувалась лояльними до нової влади засобами масової інформації, що глядачі мали нагоду вивчити промови Лужкова й Кушнарьова напам'ять. Сепаратизм публічно засуджували найрізноманітніші політичні сили, в тому числі й прокучмівські, й навіть сам Кучма. Сатиричний огляд новин у «5 копійках» на 5 каналі не обходився без згадки про «федерастів» ще з півроку.

... Минув рік. 28 листопада інформаційні служби різних каналів згадують про другу річницю Тузли, смакують новину про майбутнє депутатство Ахметова, переказують прес-конференцію Януковича – та ні слова про Сіверськодонецьк. У телемарафоні на 5-му, присвяченому річниці Помаранчевої революції, з'їзд, звісно, згадувався, але лише як хронологічна віха. «Новини» Першого каналу приділяють річниці з'їзду кільканадцять секунд уваги в рамках сюжету, присвяченого... включенню намірів щодо федералізації України до передвиборчої програми Партії pегіонів. Регіонали планують спершу «роз'яснити» громадянам України, що не такий страшний федералізм, як його малюють, а потім – розпочати процес перетворення України з унітарної держави на федеративну. Наміри безпрецедентні, як на європейську державу 21 століття. Батьком ідеї, яку сьогодні активно експлуатують регіонали, посмертно проголошений В'ячеслав Чорновіл, який і справді свого часу бачив у федералізмі вихід із печальної дійсності України кінця 80-х. Те, що зміст ідеї Чорновола мали протилежний – не законсервувати пострадянщину, а відокремитись від неї, - не враховується. Звідки ж узявся цей федералізм? У програмі «Свобода слова» на ICTV від 11 листопада, присвяченій загрозі розколу України, Євген Кушнарьов визнав: «Вы знаете, кому-то может показаться это неожиданным, но для меня эта тема на съезде в Северодонецке, сформулированная именно таким образом, была точно так же неожиданна, как и для многих других». Ризикну припустити, що ідея ця була несподіваною у 2004-му для всіх, крім кількох політтехнологів, які готували запасні варіанти на випадок провалу фальсифікації президентських виборів. Вже 28 листопада в ефірі деяких каналів телеканалів лунала думка про роль Януковича як миротворця, що впокорить однодумців, припинить сепаратистське неподобство й постане в очах електорату таким собі оборонцем української єдності. Нагадаю, що на тлі своїх соратників Янукович поводився дуже помірковано, перекладаючи всю відповідальність на з'їзд: «Примите те решения, которые сегодня будут способствовать стабилизации и единству нашего государства. Я никогда не предам вас, я всегда буду идти вместе с вами. И то, что примете вы, будет для меня закон».

Які ж саме рішення прийняв з'їзд у 2004-му? Він визнав легітимним рішення ЦВК щодо перемоги Януковича на виборах (яке ющенківці не визнавали й на той момент уже оскаржили в суді), доручив народним депутатам звернутись до Конституційного Суду щодо певних рішень Верховної Ради (недовіра ЦВК, відставку уряду тощо), а також вирішив організувати робочу групу для розробки концепції Південно-Східної автономії. Було також прийнято рішення про проведення Всеукраїнського референдуму за конституційною процедурою.

Подібні політичні рішення (щоправда, без аж такого розголосу) на той момент прийняли облради кількох західноукраїнських областей. Визнавши Ющенка Президентом, представницькі органи публічно засвідчили, що місцева влада залишається «з народом», і підбадьорили своїх виборців, що мерзли на Майдані. Офіційна пропаганда, на той час уже майже паралізована відмовою журналістів озвучувати в ефірі брехню, не спромоглась роздути з цього сенсацію, хоча сьогодні Кушнарьов, Тарас Чорновіл та інші «федералісти» не забувають нагадати, що галицький «сепаратизм» розпочався на кілька днів раніше сіверськодонецького.

Самі «сепаратисти» прекрасно розуміють, що Сіверськодонецький з'їзд був телевізійним шоу, і нічим більшим. Три з половиною тисячі поважних чоловіків і жінок з однаковими біло-синіми шаликами на шиях, що дисципліновано плескали й скандували «Я-ну-ко-вич», мали стати відповіддю на телетрансляцію Майдану, а ключ до правильного трактування цього видовища дав Лужков: «С одной стороны мы видим этот апельсиновый подкормленный шабаш, который претендует на то, что он представляет большинство Украины, а с другой видим спокойную силу, которая собралась в этом зале». Не зумівши організувати альтернативний «шахтарський Майдан» у Києві й усвідомлюючи непереконливість мітингів на центральних площах східноукраїнських міст, піарники Януковича оперативно запустили іміджевий проект, побудований саме на такому протиставленні: «гарячі голови» проти «холодних голів». Сіверськодонецьк мав бути ультиматумом, рівнозначним Майдану, демонстрацією козирів (насамперед, підтримки Росії), які можуть бути застосовані у разі силового захоплення влади «помаранчевими».

Саме на цьому наголошували практично всі промовці: причиною біло-голубого демаршу є порушення Конституції (які насправді, безперечно, були – але, перш за все, спричинені іншими, значно грубішими порушеннями з боку команди Януковича); федералізація (чи автономізм) подавались Колесниковим і Боделаном не як самоціль, а як вимушений захід у відповідь на, нібито, незаконні дії опонентів.

І що ж далі? Логічно було б, засудивши «сепаратистів» (як засудили свого часу на початку 90-х В'ячеслава Чорновола, що публічно запропонував ідею федералізації України), забути про Сіверськодонецьк. Адже більшість людей, що сиділи в президії з'їзду, опозиція звинувачувала у значно конкретніших і приземленіших правопорушеннях: зловживанні повноваженнями, співпраці з криміналітетом, фальсифікації виборів. Якщо для притягнення цих людей до відповідальності є політична воля – вперед! Однак обіцянка поквитатись із «сепаратистами» стала однією з передвиборчих «цукерок» Ющенка, і, на відміну від створення 5 мільйонів робочих місць, тут було легко імітувати бурхливу діяльність. Відтак, ГПУ порушує справу за фактом посягання на територіальну цілісність України, й починає допитувати Кушнарьова, Близнюка, Тихонова, Колесникова та інших.

Оскільки судової перспективи така справа, скоріш за все, не має, основні бойові дії розгортаються на піар-фронті. І тут «сепаратистам» вдається не лише публічно виправдатись, але й перейти у наступ. Протягом 2005 року колишній голова Харківської ОДА Євген Кушнарьов побував в ефірі всіх телекомпаній України; зокрема, гостем студії 5 каналу він був разів десять. Цій розумній, розважливій людині вистачило впевненості в собі й красномовності, аби не лише спростувати закиди щодо «розвалу України», але й роз'яснити глядачам, що таке федералізм і що в ньому доброго для України. Федералізм, який 28 листопада 2004 року був лише страшилкою для розгнузданих «помаранчевих», став повнокровною ідеєю, яку фігуранти «справи сепаратистів» активно поширювали за допомогою ЗМІ. Критикуючи ідею федералізму на повному серйозі, її, фактично, легітимізували, а тоді пересічному громадянинові залишалось лише замислитись: гм, а й справді, чом би й ні? При цьому Кушнарьов має всі підстави, аби заявляти: «Экспертиза, проведенная Генеральной прокуратурой, дала официальное, научно-правовое заключение: в решениях съезда в Северодонецке, выступлениях Кушнарева в Северодонецке никаких нарушений Конституции и украинского законодательства нет» («Свобода слова», 11 листопада). Прокляття на адресу опонентів і заклики до об'єднання, а також загальновідоме «в Харькове будет только харьковская власть» ну ніяк не тягнуть на заклики до порушення територіальної цілісності України. 28 листопада «федераліст» Кушнарьов і більшість його соратників не сповідували жодних федералістських ідей. Ці ідеї викристалізувались, оформились завдяки серйозному ставленню до них громадськості й, передусім, засобів масової інформації.

І ось уже Тарас Чорновіл, чию скору політичну смерть також неодноразово провіщали політологи, каже: «Без федералізації ми навіть одним мовним питанням можемо розколоти Україну. Ми надивилися вже на те, що творилося під час "оранжевого" Майдану. Ледве не розкололи українську державу. Може, давайте трошки стримаємося?». Таким чином, федералізація додалась до головних предметів передвиборчого шантажу – мовного питання, ЄС/ЄЕП тощо. Рік тому ця ідея була реакцією на порушення конституційного ладу – тепер регіонали поширюють тезу про її неминучість, і впровадити її збираються саме шляхом зміни Конституції.

У передвиборчій програмі Януковича зразка 2004 року немає жодного натяку на федералізм, і навіть навпаки: «Ti, хто розриває Україну на "західних" та "східних", "щирих" та "штучних" українців, шукає ворогів усередині держави та паплюжить її за кордоном, повинні зрозуміти, що їх пора минула», «Послідовно утверджуватимемо державний статус української мови», «Забезпечимо вільний розвиток російської мови, піднесення мов етносів та самобутніх національних культур», і жодного тобі натяку на децентралізацію, надання російській мові статусу державної тощо. Вже у грудні 2004 року, відповідаючи на запитання глядачів у прямому ефірі ТРК «Україна», Янукович каже: «В ідеалі федералізація – це шлях до високої демократії. Заперечувати це і не прагнути до цього було б неправильно. Але при вирішенні цих питань ми ні в якому разі не повинні керуватись емоціями». У той самий час, пояснюючи, що він має на увазі, змальовує не політичну федералізацію, а економічну децентралізацію, на необхідності якої віддавна наголошують усі, кому не ліньки (в тому числі й реформатори від чинної влади). Оперативніше за Януковича зорієнтувався Кушнарьов, який провів 4 грудня в харківському оперному театрі другий з'їзд – «під себе», значно скромніший (1200 учасників), але вже повністю заснований на риториці федералізму, що його харківський губернатор обрав дороговказом на своєму шляху до публічної політики. Це дозволило йому за 10 місяців, розпустивши свій фіктивний політичний проект «Нова демократія», об'єднатись із регіоналами, як рівний з рівними. Де б він був зараз, якби вчасно не вхопився за жупел федералізму? Рік тому, коментуючи шокуючі кадри з Сіверськодонецька, обережний Володимир Литвин назвав заяви східноукраїнських князьків «такими, що не заслуговують на увагу». Тепер уже очевидно, що надання політичної ваги біло-голубому телешоу було помилкою. Якби тоді опозиція, що невдовзі стала новою владою, прислухалась до цих слів, навряд чи політичні погляди Януковича та його послідовників еволюціонували б від «державництва» (бажання обіймати всю повноту влади в Україні) до «федералізму», що дасть можливість консервації пострадянської моделі суспільства на території окремо взятих областей. Якби сіверськодонецьких крикунів не демонізували, вони б не стали політиками всеукраїнського рівня. Та зараз, можливо, журналістам ще не пізно дати цій події адекватну оцінку.

Отар Довженко, для "Детектор медіа"

Читайте також:

Янукович будет следовать всем решениям съезда в Северодонецке (расширено)

Участники съезда в Северодонецке встречают Януковича как избранного президента Украины

Мэр Донецка уже составил вопросы референдума по созданию автономии

Трансляция заседания в Северодонецьке осуществлена при помощи России. Выступающие требуют от Кучмы сдать власть Януковичу

Ющенко: "Проти сепаратистів негайно мають бути порушені кримінальні справи"

Той, що греблі рве...

ЮЩЕНКО ОГОЛОСИВ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ СТРАЙК

ВР признала в первом чтении результаты повторного голосования на выборах Президента такими, которые состоялись с массовыми нарушениями избирательного законодательства

Волынская область признала Ющенко Президентом

Тисячі прихильників Януковича рухаються з вокзалу до центру міста

Річниця революції на телебаченні: фанфари й мовчанка