Одне з цьогорічних всеукраїнських опитувань, проведених Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова і Київським міжнародним інститутом соціології, засвідчило, що понад половина респондентів підтримує ідеї надання російській мові статусу другої державної в Україні й введення подвійного громадянства з Росією. Так, “повністю згодні” з тим, що російська мова мусить отримати статус другої державної, 34,5% респондентів, “швидше згодні” з цією ідеєю – 21,7%. А ідею впровадження в Україні подвійного громадянства з Росією повністю підтримують 30,4% респондентів, “швидше згодні” – 23,4%.

Утримаємося від емоційних коментарів цих цифр, немає значення, чи то на підтримку народних настроїв, чи то з протестами проти них. Спробуємо спокійно помислити вголос: чому українці – це єдиний європейський народ (хіба що крім білорусів), котрий так уперто демонструє свою внутрішню роздвоєність (хтось міг би сказати: національну шизофренію) і не може сказати “так”, щоб одразу не заперечити: “ні”? Не будемо занурюватися в досить уже віддалені часи, коли громадяни дружно проголосували за рухівську програму унезалежнення України, віддавши втілення цієї програми на відкуп опонентові Руху, головному ідеологові КПУ Леоніду Кравчуку. Результат такого “втілення” добре відомий. Але ось двохтисячні роки, перед нами дані всеукраїнського перепису: дві третини українських громадян називають українську мову рідною. При цьому, як свідчать соціологи, вдома користується українською мовою значно менше громадян – трохи понад 50%, російською – приблизно 45%. Але при цьому 56% респондентів прагнуть упровадження другої державної мови і трохи менше – подвійного громадянства з Російською Федерацією.

Ситуацію не дуже рятує те, що зазначені настанови не належать до першочергових: на перших місцях – традиційно – проблеми росту особистих доходів, боротьби з корупцією, доступності медичного обслуговування та освіти, подолання організованої злочинності і т.д., а вже у другому десяткові значущих проблем – друга державна мова і подвійне громадянство. То добре, що на цих проблемах не можуть добряче заробити політики (хоча і регулярно намагаються зробити це); але з якого дива більшість українських громадян хоче істотно погіршити своє життя? Чому люди прагнуть речей, які за визначенням здатні додати їм тільки лих на голову? Навіщо громадянам перейматися навіть не дурницями, а дурницями в кубі?

Два варіанти відповіді на вибір: або українська нація клінічно хвора від свого народження і не гідна існувати на земній кулі, або ще щось. Саме українська, підкреслюю, бо ж ті, хто прагне стояти осторонь від неї (йдеться про певну частину етнічних росіян, котрі є українськими громадянами і ще про так само частину представників інших етнічних груп) – це максимум 10-15% всього населення країни; абсолютна більшість того люду, котрий прагне лих на свою голову, – ті, для кого Україна є рідною землею, батьківщиною.

Професійний патріот звично звинуватив би цих людей у зраді, зросійщенні, манкуртстві. І категорично не мав би рації. Адже не можна звинуватити непритомну людину у тому, що вона не стала на захист чи то країни, чи то громадського спокою, чи то навіть власної сім'ї у той час, коли сама ця людина перебувала в такому стані. Так само і щодо соціально-політичної сфери: Оксана Забужко десь років десять тому дуже слушно, як на мене, застосування поняття “непритомність” до стану індивіда, який перебуває не-при-тому, що життєво важливе для нього, тобто нездатен в силу тих чи інших причин засвоїти елементарні життєвизначальні речі. От, скажімо, дві державні мови. О'К, полишимо осторонь романтичні міркування. А в плані прагматичному це означає провадження законодавства двома мовами, причому обидва тексти закону мають бути автентично-рівносильними. Скажіть, ви можете уявити швидкість проходження двомовних законопроектів через Верховну Раду? Я особисто – ні. І без того українське законодавство твориться, м'яко кажучи, досить нерівномірно, а вимога одночасного ухвалення паралельних текстів, які б повністю відповідали один одному, його остаточно поховає. А уявіть собі судові процеси, де використовуються рівносильні тексти двома мовами, і в одному тексті обов‘язково знайдуться “шпарини”, істотні відмінності від другого тексту, і ці відмінності зможуть стати основою для неправедних вироків – і т.д., і т.п. А уявіть собі, скільки доведеться платити рядовому громадянину із своєї кишені за дублювання всієї державної документації двома мовами? І головне: все одно всі державні службовці муситимуть вільно володіти обома мовами! Все одно всі лікарі та освітяни муситимуть знати обидві! Та і приватний сектор не матиме права відмовити в послугах, якщо до нього звернуться українською мовою...

Але чи думають про все це (і багато чого іншого) ті, хто волів би мати в Україні дві державні мови? Ні. Так само не думають вони і про ті “зручності”, які додало б подвійне українсько-російське громадянство тим, хто поїде на заробітки чи навіть у туристичну поїздку до сусідньої держави: всі “принади” поліційної сваволі щодо них залишаться в силі (досить почитати щорічні звіти російських правозахисників, щоб переконатися, як шанують права людини і громадянина “правозахисні” органи сусідньої держави); а от у разі нападу кавказьких бойовиків ви вже не вважатиметеся іноземцем, який має шанси бути відпущеним на волю, і взагалі – в будь-яких ситуаціях ви позбавляєтесь консульського захисту своєї держави. А от Марат Гельман чи Гліб Павловський зможуть як уродженці УРСР вільно одержати наше громадянство і стати депутатами Верховної Ради України. От і всі “вигоди”, якщо можна застосувати це слово.

А до того ж – невже понад 50% українців прагне поїхати на заробітки до Росії чи бодай у туристичну поїздку туди? І чому при поїздці на Захід не виникає думки про одержання французького громадянства там, де достатньо банальної візи?

Уся справа в тому, що значна частина українського загалу досі живе в полоні радянських і неорадянських міфів, і міф про благотворність другої державної мови чи про потребу подвійного громадянства з братньою Росією – тільки невеличка частинка сучасної міфології.

У середовищі гуманітаріїв побутує твердження, що міф тим чи іншим робом, але завжди присутній у людському житті, адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму і сприймається на віру, незалежно, чи підтверджує реальність ці настанови, чи ні. Проблема тільки в тому, що у житті особистості є міфологічним і яку частину цього життя займає міфологія. Якщо це твердження справедливе (а мабуть, що так), то згадана частина українців занурена у сучасну міфологію по самі вуха. Адже міф у них – не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них нерідко є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність.

Радянське суспільство було наскрізь міфологічним. Нестор Махно в межах цієї міфології був не отаманом стотисячної селянської армії, а оперетковим злодієм, Ленін – найскромнішою у світі людиною, хоча і їздив одному із десятка наявних у світі найрозкішніших на той час “Ролс-ройсів”, Радянський Союз невпинно боровся за мир, хоча всі школярі розучували пісню: “Мы разжигаем пожар мировой”. А от НАТО грав роль “агресивного блоку”, хоча ніхто в СРСР не міг навести жодного прикладу агресії з його боку, якщо не вважати такою “агресією” небажання дозволити Кремлю взяти під контроль території країн-членів Альянсу. І в числі інших – міф про “братерські народи” та про вигоди від міждержавного життя не за нормами права, а за принципами “братньої справедливості”.

Часи наче змінилися, але новітня міфологія аж кипить, підкоряючи собі свідомість нових поколінь. Зауважу, що йдеться не про фанатів Толкієна чи Ролінґс, для котрих гобіти з Підгір’я чи спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку. І не про полум'яних прихильників ленінсько-сталінських ідей, котрі навіки залишилися десь у першій половині ХХ століття. Мова про значно ширшу категорію українського народу – про щоденних глядачів російського телебачення і читачів російської преси, для котрих вони, і лише вони – вікно у світ.

Справа не в тому, що ця публіка знає про велич Ніколая Баскова і не має зеленого уявлення про Ліну Костенко. І не в тому, що для цього люду війна у Чечні – це вияв вищої справедливості з боку Кремля. Головний чинник, який “виштовхує” споживачів російської медіа-продукції у міфологічну царину – це накинутий їм світ зовсім іншої, ніж українська, повсякденності, а на додачу – повсякденності переважно міфологічної. Це структури цього світу, які з газетного листа та з телеекрану через тисячоразовий імпринтинг стають структурами внутрішнього буття і поведінки мільйонів начебто законослухняних громадян України.

Найбільше лукавство тут – що структури світу повсякденності у недавній Росії не так і сильно відрізнялися від українських. Зовсім невеличкий зсув – і тільки. Адже всі вийшли зі сталінської шинелі. Проте різниця об‘єктивно ця зростає щодня і щороку – непомітно для українського громадянина, котрий переймається проблемами Урюпинська й Владивостока, і краще знає сімейне законодавство сусідньої держави, ніж своєї. Але ж реальні, можна сказати, брутальні камені на дорозі лежать під твоїми ногами, а ти бачиш лише віртуальні камені під ногами мешканців Урюпинська. Отож рано чи пізно, а неминуче падіння з наслідками, які можуть стати фатальними. Тим часом вистачає і свідомих міфотворців (як у випадку з подвійним громадянством і двома державними мовами), і міфотворців з волі обставин.

Скільки ми бачимо щодня телесеріалів – не радянських навіть, а сучасних російських, де історія імперії, історія війни, історія сучасна подана як НАША історія, як НАША доля? Аж до Чечні, навколо якої зі зрозумілих причин пропаганда “кремлівських чекістів” створює потужну новітню міфологію. Але хіба в тому справа, що хтось продукує міф? Головне, що відсутній власний погляд на світ. На пальцях однієї руки, здається, можна перелічити спроби показати свій, києвоцентричний, без неототалітарних міфів художній концепт розуміння минулого і сучасного (вживаю тут слово “художній” у широкому сенсі, коли йдеться про мистецтво, бодай і документальне, на противагу свідомій міфотворчості). А поки хтось робить щось більш-менш вдале, на екрані і на книжковій розкладці з‘являються десятки витворів, де розтражований, скажімо, міф “золотої Єкатерининської доби” (це А.К.Толстой нагадував співвітчизникам, що ця мадам “тотчас прикрепила украинцев к земле”, нині ж ніхто з митців Росії не згадує про запровадження в Україні кріпацтва цією “освіченою імператрицею”). Так само продукуються міфи “Росії ХІХ століття”. Імперія, в якій етнічні росіяни добре, якщо становили половину (реально – менше) населення, на телеекрані перетворена на майже суцільно етнічно чисту країну з вкрапленнями дивакуватих німців і злодійкуватих французів. І це все зветься “НАША історія”.

А звідси – подвійна ідентичність з наслідками, про які йшлося вище.

Звідси – життя в міфологічному тумані.

Тут не виплутаєшся навіть створенням не те, що одного, – а десяти інститутів національної пам‘яті. Бо саме поняття “національна пам‘ять” у нас істотно відрізняється від такого самого поняття в європейських посткомуністичних країнах, як, до речі, і поняття “нація”. Бо ж значна частина наших співгромадян, в тому числі української молоді, досі переконана, скажімо, що українці та росіяни – це один народ, а власне українська нація – зловмисна вигадка чи то жидомасонів, чи то буржуазних націоналістів. Аякже, “спільна історія”. Тільки коли відомий російський імператор “прорубував вікно в Європу”, щоб лазити через нього у цивілізований світ, він одночасно наказав замурувати туди двері. Бо ж за петровським указом уся торгівля з Європою мала йти через Петербург та Архангельськ, тим часом як до цього торговельні шляхи проходили якраз через Україну, і збіжжя з Гетьманщини через Варшаву везли на ринки Ґданська. Кінчилося! Всім лазити через вікно! І жити в парадигмі “спільної історичної долі”...

На жаль, ані вітчизняні політики з різних таборів, ані, тим більше, медіа- і просто магнати не розуміють, що під їхніми ногами немає ґрунту у вигляді нормальної країни з чіткою власною, а не подвійно-розчахнутою ідентичністю. Такий ґрунт треба творити десятки років, і вкладати у це творення великі кошти та зусилля. Бо ж вся система радянської і неорадянської міфології має зійти на пси, щоб спільнота українських громадян, нарешті, опритомніла, і змогла адекватно оцінювати навколишній світ та свої національні інтереси.

А поки що мільйони громадян України ходять, як примари, хоча і не помічають цього. Гобіти, гноми, ельфи, щоденні споживачі видань та телесеріалів, зроблених у Росії – все це істоти з того ж самого ряду. Тож не дивно, що, скажімо, половина українців зве гривні рублями, а запропонуєш їм справжні рублі – ображається, та ще й не знає, що це таке.