«Детектор медіа» вже писав про нову програму «Прорвемось!» на ICTV. Враження нашої авторки Марії Ряпуловой були доволі критичними. Своїми претензіями до проекту з хорошою ідеєю, але дещо дивним наповненням ділиться й інший наш постійний автор — письменник та сценарист Андрій Кокотюха.

Українській інформаційний простір багатий, навіть перенасичений історіями кривавих зрад та нищівних поразок усього, що так добре починалося, — навіть Майдан стали частіше згадувати в такому контексті. Натомість історій про наші перемоги дуже мало. Це легко пояснити специфікою медіа: негативна інформація має вищий попит та вищий рейтинг, ніж позитивна і життєствердна. До загальної специфіки домішується суто українська. Наше суспільство комфортніше почувається в умовах, коли все пропало і всі всіх зрадили. Бо від окремо взятої чужої перемоги нікому в гаманці не додається. Але є вихід — подавати позитивну інформацію у «жовтій» обгортці. Тобто шукати й підбирати теми, які можна в процесі подачі легко, по-доброму обстібати. Не переходячи при цьому на особистості дійових осіб.

Отак виглядає формат «Прорвемось!» — новий цикл стартував у ефірі ICTV з 3 вересня. За задумом, це цикл історій про звичайних українців, які змінили своє життя власними руками. Точніше — головами, мізками, втіливши власні креативні ідеї й покращивши життя собі та іншим. Перші два випуски показали: українці найбільше переймаються платіжками за комуналку, збереженням електроенергії та поганими дорогами. Кретив у вирішенні цих нагальних проблем складає майже все наповнення згаданих випусків. Є ще дещо, але про «майже» — трохи згодом.

Кожен випуск починає стендап ведучого Сергія Смальчука. Він озвучує топ-новини інформаційних стрічок: чи отримає Україна незалежну ЦВК напередодні виборів, чи домовиться Україна про новий кредит МВФ, у такому дусі. Проте ведучий тут же уточнює: насправді звичайного українця значно більше переймає інша абревіатура — ЖКХ, житлово-комунальне господарство. Як його загальний занедбаний стан, так і суми в платіжках, не адекватні якості послуг. Проте є скиглії, а є метикована меншість. Саме ці особистості прориваються крізь, здавалося б, непролазні комунальні хащі.

Слід віддати належне авторам проекту. Герої «Прорвемось!» підібрані дбайливо, ретельно, старанно. Про них цікаво слухати, а ще цікавіше — дивитися на них. Скажімо, черкащанка Маріанна, працівниця сфери індустрії краси, при повному параді лягає поруч із дорожньою ямою. Потім викладає фото в соцмережі, таким чином привертаючи увагу до жахливого стану на дорогах рідного міста. Або — колоритні закарпатські роми, що самотужки, зусиллями всього циганського табору, латають свої вулиці. Хай не асфальт поклали, закидали ями щебенем, та все одно прорив у свідомості. Чи винахідник Олег, мешканець Запоріжжя, котрий зробив із порожніх пивних бляшанок сонячні батареї й тепер те саме майструє для сусідів.

Окремого абзацу вартує селянин Володя. Він насобачився робити з лайна, виробленого його власною домашньою худобою, хай не цукерки, але все одно красиве й корисне — брикети для опалення. Тобто переробляє лайно на джерело альтернативної енергії. Освоївши виробництво і здобувши енергетичну незалежність, пан Володимир почав на лайні заробляти — продавати ексклюзивне паливо сусідам. Цінник глядачам не озвучили, проте це все одно в рази дешевше, ніж оплачувати рахунки, надіслані постачальником-монополістом. Розуміючи, наскільки історія жирна, автори розтягують її в тілі програми стільки, скільки можуть, здаючи аудиторії дозованими шматками. Але й без такого смакування зрозуміло: якщо Бог дав українцеві гарну голову й доклав до неї працьовиті руки, такий чоловік побачить у купі гною більше можливостей, ніж бути пущеною на добрива.

У згаданих та не згаданих програмою фактах є, попри розмаїття колоритних персонажів і широкого охоплення регіонів, кілька спільних рис, на які навряд чи звертали увагу автори «Прорвемось!». Напевне проскочило це повз увагу переважної більшості глядачів. Проте я спробував під час перегляду проектувати побачене й почуте на себе. Бо якщо анонс програми зазначає: герої готові ділитися власним досвідом, то я не зовсім зрозумів, як цей самий досвід зможу використати у своєму повсякденні.

Всі персонажі, за деякими винятками, мешкають або в селах, або в приватних міських секторах. Тобто в приватних будинках. Так, у мене та інших жителів багатоквартирних споруд теж є запитання до цифр, поставлених у платіжках. Але я не можу, як дядя Вова, опалювати квартиру брикетами з лайна. В мене немає свиней, корів та іншої домашньої худоби. І так само я не переконаю мешканців нашого будинку закуповувати гній у дяді Вови, щоб опалювати ним нашу приватну котельню. Не треба також робити сонячні батареї й вітряки з підручних засобів. Адже фізично не можу користуватися альтернативними джерелами енергії хоч сам, для власних потреб, хоч разом із іншими двомастами родинами, що проживають разом зі мною в 26-поверхівці. Єдине, на що спроможний ваш покірний слуга, — лягати біля ями на дорозі. Перетворивши боротьбу з автодором на спосіб життя, проте втративши засоби до існування, хоча рахунки за комуналку треба оплачувати.

Інше спостереження — автори «Прорвемось!» конфліктують із власною концепцією. Декларуючи, що покажуть прориви звичайних, таких як дядя Вова, українців, вони вже з другого випуску показують статусних співгромадян поруч із пересічними. Співачка Руслана, актор «Дизель-шоу» Женя Дизель, продюсер Володимир Бебешко (наголошується — продюсер «Поющих трусов») кожен сам по-своєму протистоять комунальникам. Аби зменшити оплату за комуналку, Бебешко півроку живе на дачі, де гріє воду на сонці. А Женя Дизель знайшов спосіб регулярно приймати гарячий душ, хоч гарячої води вдома немає, як і бойлера — він ходить до спортзалу й миється в тамтешній душовій. Чесно кажучи, такий собі прорив. Колись у часи «сухого закону» радянські пияки придумали ходити по театрах, аби випивати в їхніх буфетах, на які «горбачовські» закони не поширювалися. Так що нічого нового.

Проте подібний прийом викликає запитання лише в контексті оголошеного наміру обходитися без «зірок». Глядачам не продаси одного дядю Вову з його ексклюзивним гноєм. Із такою концепцією програми погодитися можна, виробникам видніше, вони довіряють своїй інтуїції та досвіду. Є інше питання: для чого останню частину кожного випуску присвячувати «антипрориву», тобто новинам із Росії. Те, що відбувається за поребриком, автори «Прорвемось!» протиставляють українському позитиву. Причому факти з російського сьогодення підібрані навмання. Хай би успіхи конкретних українців на окремо взятому полі битви за життєвий комфорт протиставлялися російським поразкам на тому ж фронті. Наприклад, у нас ентузіасти дороги латають, у них — роздовбують остаточно. Чи в нас завзято гріються — в них завзято замерзають. Натомість дайджест «антипроривів» із Росії один в один нагадує «Вєсті Кремля», формат 24-го каналу.

Ось те саме «майже», згадане на початку. Актуальні російські дурощі жодним чином не перегукуються з актуальними українськими здобутками. Хіба в першому випуску, який почався з креативного дяді Вови, під кінець показали російську тітоньку, котра продає власну сечу й популяризує уринотерапію. Гаразд, лайно українських свиней іде українцям на користь. Питання: чому з тих, хто п'є власну сечу, треба сміятися? Раптом це так само на користь особі. Звідси — наступне, значно важливіше питання: а для чого в подібних проектах про винахідливих українців згадувати російських лузерів? В Україні не бракує своїх ідіотів, яких можна протиставити дяді Вові чи Маріанні з Черкас. На моє глибоке переконання, відтіняти українських лідерів можуть лише українські лузери. А Росія з її дурощами мала би зменшити присутність в українському медіапросторі до інформаційно необхідного мінімуму. Незалежно від формату кожного пропонованого проекту.