Десь у серпні (тобто, ще до відомих політподій) я їхала з Києва яготинською електричкою. Моїми попутниками були молоді хлопці, котрі, вочевидь, поверталися з роботи. Хлопці пили пиво і дружно нарікали на нову владу: мовляв, ми за них мерзли на Майдані, а вони нічого для нас не зробили. „Всьо, я розочарован”, - усе повторював один з хлопців, дістаючи пляшку за пляшкою з об’ємної торби під ногами.

Що власне мали Ющенко-Тимошенко „зробити” для розчарованих громадян, не уточнювалося.

Тим часом до вагону зайшла контролер. І тут з’ясувалося, що мої сусіди не тільки не мають квитків, але й відмовляються їх придбати – хоча б за символічну гривню з брата. Контролеру нахамили в не дуже літературних виразах. І коли бідолашна ні з чим пішла собі геть, розчаровані революціонери продовжили пити пиво (одна пляшка – півтори-дві гривні?) і звинувачувати Ющенка.

...Не знаю, чи доречно буде тут сказати, що в туалеті на містечковому вокзалі, впорядкованому ще сумнозвісним Кирпою за попередньої „злочинної влади”, уже були із м’ясом вирвані крани й раковини для миття рук, а „народне” лайно лежало просто на підлозі.

Мені чомусь здається, що ці два епізоди з однієї поїздки таки пов’язані.

Нині, коли тільки й чути про „розчарування народу”, а дехто вже й помаранчеві стрічечки-шалики як не рве-топче, то вкидає до кошиків щасливих „опозиціонерів” (вони ж - попередня злочинна влада), - так і хочеться спитати: а за що, власне, ви, люди, „стояли на Майдані”? За людські честь і гідність, свободу слова і право вибору, за демократію – або (і?) за Ющенка-президента і Тимошенко-прем’єра?

Чи ви стояли за те, щоб Ахметова-Пінчука-Порошенка повісити на гілляці, їхні заводи розібрати по цеглинці, а в їхніх маєтках, як колись у Зимовому палаці і тепер на приміських вокзалах, накласти лайна? Щоб можна було не сплачувати за проїзд в електричках і за газ та воду у квартирах? За високі зарплати і ніяку роботу? За дешеве пиво і безоплатні феєрверки під час незліченних святкувань?

...До речі, про святкування. Незважаючи ні на що, я вийшла 22 листопада на Майдан. І так хотілося, щоб туди знову вийшли сотні тисяч людей. Кому вже не до душі помаранчева символіка, нехай узяли б національну жовто-синю. Хто не хотів бачити напис „Ющенко” – нехай би взяв просто помаранчеву хустинку чи стрічку – адже колір ні в чому не винен, і це колір надії нашої. Але якщо хтось дістав би старого транспаранта „Зачепилівка – за Ющенка!” (або „Коля і Оля – за Ющенка!”) – ми б поважали й цих людей.

Зрештою, з Ющенком уже навіки пов’язана наша революція.

Зрештою, він найкращий із президентів, яких ми досі мали. На політичному небосхилі і тепер нема рівної йому постаті.

Зрештою, розчарував нас не тільки і не стільки Ющенко, а й та ж леді Ю, і багато інших. І не треба казати, що хтось нас зрадив. Можливо, на деякі кроки Президента, який щиро намагається вивести Україну з політичної і економічної кризи, ми вже через якийсь час подивимося по-іншому. Можливо, ми зрозуміємо, якщо не вибачимо, людину, яка оберігає від папарацці власного (хай непутящого) сина і яка не хоче кидати каменем у друзів (хай непутящих), котрі тримали його руки у своїх, коли він майже помирав? Може, давайте допоможемо своєму Президентові – не образами і наклепами, де за ненавистю і підлістю губиться зерно правди, а порадами і спільною роботою заради своєї країни?

І давайте всі, Вітя і Юля, Петя і Саша, Коля і Юра, вийшовши 22 листопада на Майдан і заспівавши „Ще не вмерла Україна”, не лише очікувати щось від України – а будувати її – нашими, власними силами, ми, самі. Виявивши громадянську зрілість рік тому, у скрутний для України час, давайте ж виявляти її щодня, повсякчас. Давайте, ставши вже громадянами, не перетворюватися знову на пасивних і байдужих підданих.

...А перед цим давайте сплатимо податки і комунальні рахунки. І приберемо лайно за собою.