«Підставою для помилування не були унікальні обставини її історії та формальних нюансів, а покровительство, втручання нардепів, матеріали в ЗМІ з ознаками замовності, дорогий адвокат, який не береться за усі справи», — таку думку висловила на початку березня цього року Любов Балицька. Львів'янка реагувала на медійну подію, котра стрімко набула сенсаційних ознак, — уперше в українській історії голова держави помилував убивцю, засудженого довічно.

Мова про Любов Кушинську, яку звинуватили в подвійному вбивстві ще 1997 року, а вирок зачитали 2005-го. За ґратами вона провела 21 рік, цієї весни вийшла на волю. Під супровід камер Прямого каналу. Свої перші інтерв'ю вона давала Сергію Лойку, він же пообіцяв зробити з історії Кушинської документальний фільм. Сказано — зроблено. Прем'єра 75-хвилинної стрічки «Кривава квартира» відбулася 2 вересня на Прямому.

Варто зайвий раз наголосити: хоч помилувана злочинниця нинішньої весни потрапила в сюжети різних телеканалів і опинилася в багатьох новинних стрічках, де-факто її «розкрутив» саме Сергій Лойко. І саме з подачі Прямого, з яким співпрацює й на якому тепер у новому сезоні починає вести власне ток-шоу. Якщо людина, засуджена довічно, виходить на волю після двох десятків років, ще й в Україні, де до правосуддя є чимало питань та претензій — це добра новина. А якщо звільняють жінку, процес виходу з-за ґрат перетворюється в руках вправного майстра на літературу.

«Двері цієї тюрми ніколи не відчинялися назовні, лише всередину», — коментує пан Лойко, автор уже двох художніх книг, на початку фільму. Такої літературщини у «Кривавій квартирі» небагато — але головною героїнею його є жінка з важкою долею, тож мелодраматизм напрошується. Проте манера подачі матеріалу — найменша з проблем, котрі ладен окреслити пильний глядач під час перегляду.

Почнемо з ледь помітних ознак маніпуляції в царині гендерного питання. Сергій Лойко з перших хвилин фільму наголошує на статі своєї героїні. Мовляв, мало того, що засудили довічно, та ще жінку. Хоча тут же обмовляється: довічниці з Качанівської колонії зовсім не янголи. Старанно перераховує тяжкі злочини, за які засуджені українки. Тут і навмисні вбивства, і вбивства дітей, і навіть одна кілерша. Всі, крім Кушинської, свою провину визнали — та все одно авторський текст має суперечливе відлуння: «Довічне ув'язнення — суворий вирок, особливо для жінки». Чому чоловіки таке покарання можуть сприймати краще, ніж жінки, — питання відкрите. Виглядає, злочинцями народжені чоловіки, натомість жінки — лише жертви. Хто — тих-таки чоловіків-садистів, хто — обставин, як Кушинська.

Більша частина фільму наполегливо й послідовно прищеплює глядачам думку, що жінку підставили всі. Бо вона опинилася сама в чоловічому світі. Де мусила виживати, виховувати й навчати доньку, лікувати маму, будувати будинок тощо. Хоча сама Любов Кушинська вже на волі визнала: так, брала участь у кримінальних оборудках із автомобілями, закордонними паспортами й нерухомістю. Фактично входила до складу організованої злочинної групи, якщо взагалі не керувала нею. У «Кривавій квартирі» озвучувалися суми в доларах із багатьма нулями — такими коштами героїня оперувала, й навряд чи заробила законним шляхом. Тим більше — в середині 1990-х, котрі стали для пострадянського простору певним маркером кримінального розгулу.

Проте й Сергій Лойко, й Любов Кушинська, і її захисники, залучені до справи й фільму, й не заперечують цього. Акцент робиться на іншому: жінка не винна в подвійному вбивстві, за яке її засудили. Відповідати мала би за справді скоєне. Але й тут постає питання: чи Кушинська — єдина людина, яку в Україні засудили незаконно? Чому її помилування — не виправдання! — не стало прецедентом? Саме це має на увазі не лише згадана вище Любов Балицька, а й усякий, хто давно й глибоко в темі.

Суть справи передається кількома реченнями. У 1997 році зникли без вісті львівський бізнесмен Ярослав Дріжджаль та його свекор, немолодий лікар Орест Циньовський. Їхні трупи знаходять через півроку далеко від Львова. Відомо, що Дріжджаль хотів продати малогабаритну трикімнатну квартиру, причому не в центрі Львова, за 30 тисяч доларів. Величезні гроші на той час, а взагалі, як звучить у фільмі, квартиру таки продали пізніше за в рази більшу суму. Загиблий перед смертю передав Кушинській, яка проводила оборудку, частину грошей. Згодом її затримали й визнали не лише організаторкою, а й виконавицею кривавого злочину.

У стрічці є красиві кадри реконструкції, що нічим не поступаються фільму жахів: темний ліс, монстр у капелюсі, сокира з довгою ручкою, кривавий фон. Загалом технічно і сценарно «Криваву квартиру» створили красиво, наповнивши документальний фільм видовищними елементами, схожими на продукт каналу Investigation Discovery. Ось тільки до мешканців, тобто низки спікерів, залучених до проекту, є питання.

Найменше їх до відомого львівського журналіста Миколи Савельєва, нині редактора газети «Ратуша». Він знаний численними публікаціями на кримінальні теми, писав свого часу і про справу Кушинської. Я не маю жодних підстав вважати пана Савельєва в чомусь персонально заангажованим. Тож коли Сергій Лойко запитує його про давню справу, а він категорично відповідає: «Слідство провели правильно, Кушинська винна, там узагалі замовчали про деякі епізоди», — віриться. Менше довіри name="_GoBack">до жертви, Галини Дріжджаль. Хоч немолода жінка й упевнена у винуватості Кушинської, її позиція пояснюється дуже просто й по-людськи. Мертвих не воскресити, але хочеться жити далі з думкою, що винних у їхній смерті покарано. Натомість є інші персонажі, котрі заганяють у глухий кут.

Львівський суддя Ігор Зварич — той самий, можна сказати — легендарний суддя-«колядник», засуджений за величезні хабарі ще 2011 року й два роки тому звільнений. Я, до речі, особисто знайомий із ним, ще коли той працював на своїй посаді. Пан Зварич на початку 2000-х допомагав як у зборі матеріалів для книжок циклу «Кримінальна Україна», так і у зйомках документальних стрічок відповідної тематики для проекту каналу IСTV. Підкинуті ним сюжети виявилися чи не найцікавішими, сам чоловік справив досить приємне враження, бо виявився контактним та комунікабельним. Дізнавшись, скільки він «наколядував», я лише знизав плечима, бо сприяти журналісту й брати хабарі можна водночас.

Дивно інше: Ігор Зварич після гучної історії з «колядою» та переховуванням на даху власного будинку став для ЗМІ персоною одіозною. Нехай він, із його слів, завертав справу Кушинської на дослідування, тобто не вважав доведеною її причетність саме до подвійного вбивства. Але за той час устиг зажити такої сумнівної репутації, що робити вчорашнього суддю таким собі адвокатом Кушинської, навіть не згадуючи його бекґраунду, навпаки, цитуючи пафосні слова з його ж власної книжки про його принциповість — дещо ірраціональний хід.

Неприємне враження справляє й Роман Станик. Саме його Любов Кушинська у фільмі називає тим злим генієм, який підставив її, зрадив кохання і є тією особою, якої боялися слідчі й судді. Не дивно, адже він був чоловіком, хай колишнім, чинного на той міністра юстиції України Сюзанни Станик. Проте який глибинний причинно-наслідковий зв'язок між кривавою квартирою та екс-чоловіком тодішньої очільниці Мін'юсту — у фільмі не прозвучало навіть на рівні версії. Романа Станика підозрювали в убивстві? Він був його організатором чи / та замовником? Чому він топив Кушинську, заперечував факт знайомства з нею й із матюками вийшов із кадру, щойно побачивши її вже на волі? Може, міг врятувати коханку — але не захотів? Словом, перед нами постав не найкращий громадянин та нікчемний чоловік, проте Сергій Лойко не спробував окреслити його роль у трагічних подіях 1997 року: була та роль провідною — чи Станик просто опинився поруч і намагався обілити власну репутацію через зв'язки у верхах. Так, у фільмі побіжно сказано, що він заборгував, начебто, Кушинській велику суму, будучи партнером по оборудках. І ці слова можна сприйняти як вказування на мотив запроторення Кушинської в тюрму. Але зрозуміло, що для цього Станик міг лише скористатися підозрою Кушинській у вчиненні вбивства, але не бути причетним до нього.

Нарешті, ініціатор звільнення — народний депутат від БПП Олександр Грановський. Він опікувався долею Любові Кушинської й опікає її дотепер. Він ходив із нею на ефіри, є другим після неї героєм «Кривавої квартири», поборником справедливості. Крім того, завдяки Грановському зовсім недавно поліпшили умови в Качанівській колонії.

Та разом із тим прізвище Грановського не перший рік фігурує в ЗМІ в контексті різного штибу корупційних скандалів. Його навіть згадували, коли писали про відому справу «караванського стрільця», а ще частіше — в різних історіях, пов'язаних із рейдерством. Правда це чи брехня, дійсність чи політичні розборки — в будь-якому разі персона так само неоднозначна. Білих та пухнастих у політиці немає, проте політична складова в історії з помилуванням Кушинської проглядається саме завдяки активності народного депутата.

Отже, в сухому залишку ця історія — про добру справу і спробу поновити добре ім'я. Нам показали фільм-факт, фільм-співчуття. А можливо, й фільм-послання комусь, не відомому глядачеві, але відомому авторам фільму.

«Кривава квартира» та весь інформаційний супровід теми не працює на одне, але найважливіше: встановлення істини. Це аж ніяк не фільм-розслідування. Сергій Лойко припустив причетність до вбивства «чорних ріелторів», можливо, навіть конкурентів своєї героїні, або ж, мовляв, і вона могла бути й сама причетна до їхньої злочинної групи. Проте не озвучив версії, чому 21 рік тому в епіцентрі подій опинилася саме вона. І хто міг мати від цього пряму вигоду: моральну, матеріальну, навіть політичну. Кілька разів у фільмі підкреслюється, що сама Кушинська чогось не договорює. Але автори фільму не захотіли зрозуміти, що ж саме вона, можливо, приховує. Вочевидь, не пошук істини був метою.

Фото: стопкадр з YouTube