Іспанський письменник Артуро Перес-Реверте, що регулярно пише колонку в місцевий часопис “Семаналь”, був одного разу підсів на молодіжний телевізійний серіал про непросте підліткове життя-буття. Йшлося про історію одного класу і стосунки між учнями. Шкільні роки у цьому іспанському багатосерійному фільмі поставали як черга конфліктів, пов’язаних із ідентифікацією. Молоді люди смалили цигарки з марихуаною, кохалися одне з одним, квацали однолітків по пиці, дехто навіть вчив уроки чи зізнавався перед усіма у своїй нетрадиційній сексуальній орієнтації. За власним зізнанням, Артуро Перес-Реверте цим серіалом дуже тішився. Адже усі проблеми в ньому врешті-решт вирішувалися у найгуманніший спосіб. Те, що Лола любить Марка, вже не бентежило Моніку, так само, як і те, що Марк закоханий у Максима. Шкільний колектив виявився міцною сім’єю, здатною перебороти будь-який дестабілізаційний виклик, що його кидало життя. Фантастика та й годі! Той наївний серіал був класним кіно. І не лише тому, що давав юним підліткам позитивну модель поведінки. Але й тому, що змальовував неіснуюче, ідеальне життя. В якому усе добре, супер й чікі-піки.

Врешті-решт, щось подібне можна спостерігати у кожному іспаномовному католицькому милі. Погані хлопці і дівки будуть покарані, а добрі переможуть. Під розчулене рюмсання телеглядачів, звісна річ.

Український глядач позбавлений щастя дивитися той іспанський підлітковий серіал. Але у вітчизняному просторі йому є гідні замінники – представники оптимістичного погляду на людську природу. Йдеться передовсім про американські передачі, що снують українським телебаченням, доводячи градус оптимізму до захмарних висот. До недавнього часу на цьому ринку самотня порала Опра Вінфрі («Шоу Опри», «Тоніс»). Тепер до неї долучилася жінка середніх років, яка розв’язує конфлікти батьків із підростаючими дітьми. Йдеться про передачу «Нянька 911», що віднедавна виходить на ICTV. Випадково надибавши (заппінг – улюблена форма розваг) на цю няньку-передачу, я остовпів. Суть у наступному: така собі сучасна Мері Попінс приїздить до якоїсь сім’ї із кризою відносин та вчить батьків управлятися із дітьми. За короткий час – власне, телевізійний тиждень, затрамбований у класичні телевізійні сорок із гачком хвилин, – вона діагностує проблему, вчить батьків новим формам стосунків із дітьми і від’їжджає, залишивши по собі море розчулених сліз, закоханих дитячих шмарклів і гору подарунків, які мають зміцнити сімейний затишок. Проблеми відносин батьків із дітьми та батьків між собою визначаються цією супернянькою, яка завжди приходить на допомогу, безапеляційно, так само, як і методи вирішення конфліктів. “Я впевнена, що вони навчилися, і тепер всьо у них буде файно”, щось на кшталт резюме підбиває головна героїня наприкінці кожної передачі. Вона всім серцем вірить у правильність своїх кроків і неповернуваність промитих нею мізків до минулого неподобства.

Я згадую одну із серій “Сімпсонів”, що впевнено крокують каналом М1. То була історія про Мері Попінс. Як вона приїхала до героїчної сім’ї і збожеволіла, не домігшися здійснити жодних змін в поведінкових моделях персонажів. Спершу їй ніби це вдається, але як тільки за її спиною зачиняються двері, все повертається на круги своя. Все б нічого, адже Мері Попінс ніколи не повертається/обертається. Але тут вона зраджує своєму принципу. І в неї нічого не виходить.

Незнання американського телевізійного контексту позбавило мене тоді занурення у всю глибину цинізму сімпсонівських творців. Тепер я зрозумів. То була пародія не так класичного літературного тексту для дітей, як телевізійної передачі. Головна дійова особа “Няньки 911” стовідсотково впевнена в можливості змінити людську природу, ніби психіка людини - це механізм автівки, в якому заміна мастила може позбавити гризот сумління. Навіть Фройд був не таким затятим, як вона.

До речі, Артуро Перес-Реверте дуже агресивно напосівся на той підлітковий іспанський серіал. Я здогадуюся, що саме розлютувало в ньому видатного публіциста. Фактично, те ж саме, що захоплювало Реверте-глядача – некритичне ставлення до людини і її ницьої природи. Неприхований оптимізм фіналу, який неможливо співвіднести із жахливими і, будьмо чесними, невирішуваними проблемами, які ставить перед людиною життя.

Адже радісні фізії телеекрану не повинні давати людині невиправдану віру в завтрашній день. Вірогідність того, що буде страшно, в реальному житті значно більша, ніж вірогідність того, що буде весело, хай це і песимістичний погляд на речі. Як журналіст Артуро Перес-Реверте був на багатьох війнах. Йому важко повірити в змальовуване лагідне майбутнє і позитивні цінності, хай на це приємно дивитися. Це не мистецтво, бо автори демонструють лише частину псевдо-світу, це не психічна розрада – адже вони не готують до життя.

Я тішуся з того, що іспанський письменник не бачив “Няньки 911”. Напевно, вулканічний вилив жовчі, спричинений її переглядом, на довгий час поклав би його на лікарняне ліжко, позбавивши можливості писати. А, може, й ні. Той дивний факт, що США, країна, яка має величезну кількість невирішених проблем, які лише збільшуються завдяки її власним діям, вважає себе за гідну давати безапеляційні, голосні й ідіотські поради, ні для кого не є секретом.

Чергове підтвердження цієї істини не викликає роздратування. Лише посмішку.