Про владу або погано, або нічого, - таким є тепер кредо української журналістики. Про це – стосовно з’їзду НСНУ – написав минулого тижня в „Детектор медіа” Отар Довженко.

Проте, стосується все це не лише з’їзду, такою є загальна тенденція, яка, що ближче до виборів, лише набирає обертів. Рік тому, в буремні революційні тижні, ми всі сподівалися, що, хоч би чим та революція скінчилася, а журналістика вже не буде такою, якою була. Чи справдилися наші сподівання? До певної міри, так: якщо раніше владу, за рідкісними винятками, вихваляли, то тепер її, за тими ж рідкісними винятками, лають. Це стало правилом, це стало гарним тоном. Але от далі зміни знаку з плюса на мінус справа щось уперто не йде, збалансованою та плюралістичною українська журналістика ставати ніяк не хоче. Утім, і ця зміна знаку є досить відносною – адже влада, яку нині заведено лише лаяти, рік тому була опозицією, яку... так само було заведено лише лаяти. Тільки якщо торік опозиційні та рідкісні незалежні мас-медіа тодішню опозицію критично (так, саме критично) підтримували, то тепер, коли та опозиція стала владою, від більшості з них так само не дочекаєшся як не схвального, то бодай нейтрального слова на адресу влади. Ще торік усі біди нашої журналістики пояснювали залежним її станом – мовляв, хто платить, той і замовляє музику. Тепер, здається, картина мала б дещо змінитися: так, платять здебільшого ті самі особи, але ж замовляти музику вони вже мусять дуже й дуже обережно. Так, щоб їх на цьому не спалили. Тепер у моді демократія та свобода слова, й мало хто наважується йти проти них із відкритим забралом.

Тож, видається, справа не лише в тих, хто платить. Справа в самих журналістах. Давно відомо, що ганьбити набагато легше, ніж аналізувати. І резонанс від непримиренної лайки набагато гучніший, ніж від сухого та нудного аналізування, зважування всіх „за” та „проти”. Хоча, мабуть таки, справа і не лише в цьому. От були рік тому опозиційні журналісти. Провладні їхні колеги (та подеколи й сама влада) звинувачували їх у заангажованості, грубо кажучи, „купленості” тодішньою опозицією. „Ми працюємо на ідею й за ідею”, - гордо відповідали опозиційні журналісти. Ну а тепер, коли ті, кого вони підтримували, стали владою? У жодному разі не викликати підозри в ангажованості, у жодному разі не дати згаданим колегам привід закидати їм обслуговування чиїхось політичних інтересів - от чого тепер вони прагнуть. Як це найкраще зробити? Правильно – лаяти владу так само, як вони лаяли владу стару, з використанням тих самих звинувачень і тієї самої стилістики. Щоб ніхто нічого поганого не подумав. А ще були – на так уже й багато, але були – незалежні журналісти. Які сьогодні найбільше у світі хочуть довести, що вони таки незалежні. Як це найкраще зробити? Правильно: лаяти й лаяти всіх, хто під руку трапиться – хоч би що відбувалося, а все погано й інакше бути не може. Утоптуючи всіх у бруд, робити собі імена та репутації. Ну і, нарешті, є потужна когорта журналістів, які обслуговували попередню владу. Для них узагалі нічого не змінилося: вони роблять те саме, що й рік тому, й два роки тому, й п’ять років тому. Тільки тепер це дає можливість ще й виглядати такими незалежними, такими сміливими!

Чи не надто різким є вжитий вислів „утоптуючи у бруд”? Повернімося до згаданої статті Отара Довженка – автор, цілковито справедливо закидаючи телеканалам необ’єктивне висвітлення з’їзду НСНУ... виправдовується: „Сподіваюсь, читачі не запідозрять автора цих рядків у будь-якій симпатії до НСНУ в тому вигляді, в якому він існує сьогодні”. Отже, мати бодай будь-яку симпатію (або, принаймні, не мати антипатії) до НСНУ – то тепер ледь не аморально? А що ж тоді мусила робити „Наша Україна” після того, як від її парламентської фракції відкололися ПРП, НРУ, УНП? Проголосити себе блоком безпартійних? Блоком індивідуальних членів? Позбутися своєї парламентської фракції, отримавши натомість депутатську групу? ”Позбавлені законного медіаресурсу, себто об'єктивного висвітлення їхньої діяльності на рівних правах із іншими партіями, (лідери НСНУ – Б.Б.) можуть застосувати інші методи впливу. І це може закінчитись, - як для каналів, що провадять «виховну роботу», так і для їхніх глядачів, які звикли за останній рік довіряти засобам масової інформації, - справжньою катастрофою”, - пише пан Довженко. Отже, саме по собі необ’єктивне висвітлення, виходить, не несе в собі нічого страшного, так тій владі й треба. Саме по собі упереджене ставлення, виходить, не ставить під сумнів репутацію та професіоналізм журналістів та ЗМІ. Головне – недобрі дядьки з НСНУ можуть вдатися до репресій, даруйте, „інших методів впливу”. Тож ви, глядачі та читачі, голосуючи на майбутніх виборах, пам’ятайте, які вони недобрі, яка загроза свободі слова від них виходить - саме таким вийшов зміст процитованого. Можливо, автор зовсім не це мав на увазі. Але вийшло саме так, саме з такою пересторогою, адресованою виборцям.

Зрозуміло, НСНУ не є об’єктом для поклоніння. Багато чого їй можна закинути. Але іншим суб’єктам майбутньої виборчої кампанії - хіба ні? Між тим, з наших ЗМІ виходить дивна картина: є різні політичні сили, зі своїми перевагами та вадами, зі своїми плюсами та мінусами, зі своїм чорним та білим. І є одна політична сила, яка є суцільно чорною, яка має самі лише вади й більше нічого – це НСНУ. „Симптоми перетворення партії Ющенка на класичну «партію влади» з усіма її атрибутами – адмінресурсом, колективним вступом держслужбовців, патронатами, непрозорим формуванням списків і диктатом представників великого бізнесу - таки справді були очевидні ще навесні”, - пише автор. Але стриваймо. Уже ледь не півроку всі, кому не ліньки, тільки-но й ведуть мову, що про адмінресурс – мовляв, буде його застосовувати нова влада, неодмінно буде, нікуди не подінеться. Але от із фактами, які б доводили бодай устремління в цьому напрямі, як і раніше, сутужно. Принаймні, мені не доводилося їх зустрічати. Але навіщо нашим журналістам факти, коли є святе переконання та праведний гнів?! А потім виявляється, що, за результатами соціологічних досліджень, ледь не 60% українців упевнені, що наступні парламентські вибори буде фальсифіковано. На якій підставі? А от упевнені, й усе. Тож не треба буде потім дивуватися, коли виявиться, що, не набравши помітної більшості, та сама Партія регіонів оголосить, що вибори було сфальсифіковано. І їй повірять. А оголосить вона неодмінно – бо, вочевидь копіюючи торішню тактику помаранчевих нині, вона копіюватиме її до кінця. А, може, й того робити їй не доведеться, бо демонстровані вже тепер на телебаченні її рекламні ролики, власне, не містять нічого оригінального – вони складаються з закидів на адресу влади, таких популярних… у солідних та незалежних ЗМІ. Закидів, хіба що трохи абсолютизованих. Боюся, наступне твердження видаватиметься комусь обурливим, а комусь - вкрай банальним: прагнучи побачити в діях влади лише негатив, ЗМІ працюють на владу вчорашню. Але ж ця банальність твердження не перешкоджає йому відображати те, що насправді відбувається в медіасфері!

Масовий вступ держслужбовців в НСНУ... Так, має місце такий процес. І матиме, мабуть, стосовно будь-якої партії, що опиниться при владі. Такі вже в нас держслужбовці. Але - щоб запобігти цьому, владна партія мала б піти на радикальний крок, раз і назавжди… заборонивши вступ до своїх лав нових членів. І перетворившися в такий спосіб із партії на секту або навіть касту, на замкнене співтовариство „посвячених”, а, отже, „обраних”. Але хіба можна порівняти нинішній „масовий вступ” із тим, що було ще півтора роки тому? Коли, скажімо, ВСІХ викладачів та студентів Дніпропетровського транспортного університету записали до партії „Відродження” під загрозою звільнення чи відрахування? І коли подібні випадки були непоодинокими? Чи є щось бодай віддалено подібне тепер – принаймні, стосовно НСНУ? Чи практикує нинішня „класична партія влади” ПРИМУСОВИЙ вступ до своїх лав? Якщо й практикує, то журналісти мусили б повідомляти про такі факти, а не вибудовувати паралелі, які РЕАЛЬНО вибудовуватися не хочуть.

Диктат представників великого бізнесу... І знову пригадаймо зовсім нещодавнє наше минуле. Тоді повідомлення опозиційної преси про витівки сильних світу цього не були ні для кого дивиною. Бо всі люди знали: ото заповідні ліси, що лежать над самим Дніпром, - то приватна власність Бакая. А Медведчук – один із найбагатших в Україні людей, хоча ніхто достеменно не знає, в чому полягає його бізнес. І так далі, й тому подібне. Поведінка олігархів досягла була такого масштабу, що він став загальноочевидним, його неможливо було приховати. Ну а зараз? Є в нас ТРК „Україна”, є НТН, є газети „2000” та „Сегодня”. Чому вони досі жодного разу не знайшли людину, яка б підтвердила звинувачення на адресу людей, що їх устигли вже охрестити „новими олігархами”, і підтвердила б їх із власного досвіду? Причому підтвердила б так, щоб ні в кого не залишалося сумнівів? Чому звинувачення ті так і зависли в повітрі? Будинок у Маріїнському парку? Але на сьогодні існують дві версії: перша – Петро Порошенко шантажував його власників, прагнучи відібрати право власності; друга – Порошенко намагався припинити незаконне будівництво, й власники будівництво йому помстилися, звинувативши в корисливих інтересах. Жодна з двох версій не є на сьогодні доведеною, а тим більше, очевидною, жодна не виглядає більш імовірною, ніж інша. Уся ж решта звинувачень узагалі невідома широкій публіці: от вона знає, що декількох чільних діячів НСНУ підозрюють у корупції – але в чому там справа, їй невідомо. Вона мусить просто сприймати звинувачення на віру.

Останні ж події взагалі додали всій історії сюрреалістичного забарвлення. Хто перший підняв корупційний скандал? Михайло Бродський. Хто підхопив естафету й перетворив цей скандал на загальнонаціональний шок? Олександр Зінченко. І от тепер Зінченко заявив, що не балотуватиметься за списками Блоку Юлії Тимошенко через наявність у цих списках... того самого Бродського, а ще Олександра Волкова. Воно, звісно, цікаво, з ким тепер піде пан Зінченко – адже його партія сама по собі приречена на аутсайдерство. НСНУ після всього не видається прийнятним для нього варіантом. То невже його політична alma mater – СДПУ(о)? Але ще цікавішим є те, як тепер, після цієї події, розглядати корупційний скандал. Адже, висловлюючися за відомою схемою, то саме Бродський розбудив Зінченка, Зінченко розбудив Турчинова й так далі аж до всеукраїнської антикорупційної революції…

Тим часом наші ЗМІ не спромоглися констатувати очевидні, але ще не усвідомлені суспільством речі. Зростання цін практично припинилося. Бензинові, м’ясні, цукрові кризи залишилися в минулому. Валютний курс більше не стрибає, мов скажений. Міліція вже не чіпляється до запізнілих перехожих, прагнучи „заробити”. Чиновники, можливо, й не прагнуть розв’язувати справи по суті, але вже й не поводяться так, ніби вони – хазяї життя, а ви – ніхто. Чемними вони стали й якщо й продукують відписки, то вже обережно. Так, іще навесні почало було брати роздратування: нічого помітно не змінюється. Але ж тепер уже видно: суспільна атмосфера таки змінилася. Та ЗМІ наші цього геть не помітили. Нецікаво це, ніякого нерву в тому немає. От переконувати людей, що все, хоч куди плюнь, стало погано – то куди як більш вдячна справа. От і доводиться чути від різних людей: мовляв, а де кошти від продажу „Криворіжсталі”? От казали, що їх пустять на проїдання – то вони (влада) їх уже проїли! А ще кілька разів я був свідком гнівних діалогів: мовляв, яке право має Ющенко очолювати список НСНУ, не склавши повноваження президента! Це саме зі ЗМІ в людей склалося враження, що наявність Ющенка у партійному списку – то вже доконаний факт. Зайшов днями на Майдан Незалежності – а там із гучномовців хтось із депутатів від СДПУ(о) роз’яснює киянам політику партії. Невже, до речі, без санкції одного з провідників НСНУ, київського міського голови Олександра Омельченка? Чи це пан голова готується до виборів мера, де для нього прийнятнішою була б альтернатива з боку тієї ж СДПУ(о), ніж із боку помаранчевих нібито його однодумців?..

Пройшовся трохи Хрещатиком – а там виконаний у традиційному стилі ляльковий вертеп, із Віктором Ющенком та його оточенням. Вони вирішували актуальне питання: як розпорядитися грошима Березовського, які лімузини на них купити та які дачі побудувати. Серед глядачів ходили дівчата, що роздавали збірки анекдотів – майже таких, які ходили під час Помаранчевої революції, тільки... От один з них: „Найлегше проводити передвиборчу кампанію буде Партії регіонів. Янукович їздитиме по містах і селах і казатиме: я ж попереджав! Я ж попереджав!”. Про що решта анекдотів? Про корупцію. Про ті самі гроші Березовського. Про адмінресурс, який нібито застосовуватиме влада. Про те, наскільки гірше стало жити в Україні після Помаранчевої революції. Про те, що люди тепер голодні й не мають за що купити навіть харчі. Присутні гортали збірку, сміялися, ні в чому не сумніваючися. Бо все це вони чули по телевізору й читали в газетах.

Про ті самі гроші Березовського. Багато дивного, до речі, в цій історії. Ну, по-перше, від самого початку виникло запитання: як платіжки опинилися в руках Кравчука? Він їх випадково знайшов кимсь забутими на підвіконні Верховної Ради? Пішов у бібліотеку та скопіював? Якщо ж йому хтось їх передав, то якого рангу посаду мусив цей хтось обіймати і в якій державі – в Україні чи в Росії? Потім з’ясувалося, що Кравчук зустрічався з російським екзильним олігархом. Але питань не поменшало. Чому він одразу про це не казав? Чи український екс-президент випадково зустрів Березовського, гуляючи вулицею? Чи отак йому раптом спало на думку: а чи не давав Березовський гроші на виборчу кампанію Ющенкові, давай я йому зателефоную? Чи все ж таки цю зустріч хтось організував – а тоді хто й навіщо? Чому Березовський погодився на зустріч? Чому він віддав Кравчукові платіжки – адже він тим самим ставив у незручне становище й себе, не кажучи вже про те, що він, виходить, спочатку витратив шалені гроші на перемогу Ющенка, а потім зробив усе, щоб тому ж таки Ющенкові оголосили імпічмент? І чи не надсилає сигналу тривоги той факт, що Березовський, малоцікава й не така вже відома для українців постать, у Росії виступає як персона просто-таки демонічна, ледь не винуватець усіх бід – а участь російських політтехнологів в українських політичних процесах була наявною ще донедавна й не факт, що припинилася?

Ні, нічого схожого на подібні запитання, міркування, не кажучи вже про розслідування, я не зустрічав, принаймні в загальнопоширених ЗМІ. Телебачення наше просто-таки смакувало подробиці скандалу, тим самим навіюючи громадянам: диму без вогню не буває. Тож тепер грунт є рясно здобрений, і будь-що, що стосується грошей Березовського, в цьому грунті проростає. І фраза з рекламного ролика Партії регіонів – про масове зубожіння та масову втрату робочих місць – теж не викликає вже протестів, ЗМІ переконали українців, що так і є, й за Кучми жилося набагато краще…

Але яке, власне, це має значення? Хай живе свобода слова, хай живе право кожного журналіста довести свою незалежність та незаангажованість! От тільки не полишає відчуття: чи не тому так гарячково прагнуть ЗМІ насолодитися свободою, що розуміють: після виборів, коли люди не проголосують за таку кляту й таку ненависну НСНУ, її, тієї свободи, може раптом не виявитися?

Борис Бахтєєв, «Детектор медіа»

Читайте також:

Про НСНУ - або погано, або нічого