Політична колізія, яку спричинив фільм «Стус», надихнула письменника і сценариста Андрія Кокотюху опублікувати «Дуже коротку історію українських байопіків». Ця «Історія», в свою чергу, дає привід для роздумів, оскільки пропонує хибну візію феномену українського біографічного фільму. Саме поняття «байопік» є поєднанням скорочень двох англійських слів «biographic+picture», що й означає «біографічний фільм» — тобто ігрова картина про реальну визначну особистість. Цей жанр, починаючи з перших своїх зразків, виявляє чутливість до найактуальніших смислів доби, звертаючись до теми життя визначних людей, які з тих чи інших причин становлять особливий духовний, політичний чи мистецький інтерес для країни-виробника фільму і / або для світової спільноти.

В «Дуже короткій історії» першим зразком «фільмування сторінок життя відомого українця» названо стрічку Володимира Гончарова «Мазепа» (1909), зняту в Москві. Насправді відлік має починатися від драми «Кочубей у темниці», поставленої у 1907 в «Фотокіноательє» (Київ) режисером Олександром Суковим-Верещагіним, який сам і зіграв головну роль. Кочубей, попри його статус зрадника в національній історії, лишається українським державним діячем. Династія Романових вельми прихильно ставилася до страченого Петром І Кочубея як до політика, котрий зробив все можливе, щоб завадити виходові України зі складу Російської імперії. Його було поховано в Києво-Печерському монастирі, у 1914 році в Києві навіть було встановлено пам’ятник Кочубеєві й Іскрі, який за радянської влади перероблено на пам’ятник учасникам січневого повстання 1918-го. Історія взаємин Василя Кочубея, його дочки Мотрі, Івана Мазепи й Петра І дала матеріал цілій низці кінострічок, створених піонерами українського кіно на початку ХХІ століття. Найвідомішою з них є фільм «Мазепа» (1914), поставлений Петром Чардиніним за однойменною драмою Юліуша Словацького з Іваном Мозжухіним у головній ролі.

Цілком зрозуміло, що героєм кількох (1910, 1915, 1918) картин став позитивно інтерпретований Російською імперією Богдан Хмельницький. У 1918 році вийшли біографічні стрічки про українського полководця Петра Конашевича-Сагайдачного («Сагайдачний») і про славетну актрису Віру Холодну («Тернистий шлях слави»).

У радянському кіно Кочубей, як і Мазепа, вважався персоною non grata, оскільки міг навівати думки про українську незалежність. Однак твердження Андрія Кокотюхи, що жодна з біографічних картин 1920–1930-х «не торкалася життєпису постатей української історії», помилкове. Передусім слід згадати фільм Фавста Лопатинського «Кармелюк» (1931), де образ українського національного героя втілив один із провідних акторів «Березоля» й зірка першої величини тогочасного кіно Степан Шагайда. Обох митців було незаконно репресовано, а реабілітовано у другій половині 1950-х. У 1938-му вийшла ще одна картина «Кармелюк» у постановці Георгія Тасіна з Олександром Хвилею в головній ролі. А наприкінці десятиліття Олександр Довженко фільмує «Щорса» (1939) на особисте замовлення Сталіна зробити «українського Чапаєва». Про ставлення майстра до цього байопіку свідчить короткий запис у його щоденнику: «На “Щорсі” я заболів грудною хворобою».

Два наступні твори українського біографічного кіно, згадані в «Дуже короткій історії», — «Богдан Хмельницький» (1941) і «Тарас Шевченко» (1951). Андрій Кокотюха називає перший «відверто пропагандистським», а про другий зазначає, що в ньому не лише головні ролі виконували російські актори, але й сама постановка здійснювалася «під патронатом відомого тандему російських режисерів — Олександра Алова й Володимира Наумова». Слід зазначити, що Савченко розподілив ролі фільму «Тарас Шевченко» таким чином, що російських персонажів грали російські актори, а українських — українські. Зокрема, образ Шевченка втілив Сергій Бондарчук, його сестру зіграла Наталя Ужвій, російського актора українського походження Михайла Щепкіна — Гнат Юра, Миколу Костомарова — Лаврентій Масоха та інші. Щоправда, киргиза грав узбек Латіф Файзієв. Про Бондарчука Кокотюха принагідно зауважує, що той — «етнічний українець, котрий навряд вважав себе діячем української культури». Проте вдова Бондарчука Ірина Скобцева в одному з інтерв’ю розповідала, що роль Шевченка була в чоловіка улюбленою, що «Сергей Федорович прекрасно читал поэзию Тараса Шевченко. Он очень любил Украину. Мы и в Киеве бывали нередко. Когда приехали первый раз, всюду водил меня, показывал исторические места, рассказывал о них… К слову, я всегда старалась, чтобы у нас в доме были украинские сувениры: куманцы, рушники, веночек с маками и васильками». Український мелос композитора фільму Бориса Лятошинського насичував цей твір промовистим національним звучанням. Стосовно ж патронату тандема Алова й Наумова, то як студенти курсу Савченка у ВДІКу, вони стажувалися на зйомках «Тараса Шевченка» і після смерті вчителя у 1950-му разом із рештою однокурсників, серед яких були також Сергій Параджанов, Марлен Хуциєв та ін., закінчували картину. Тож це ніякий не патронат, а данина пошани учнів майстрові.

У 1950-ті в Україні вийшли біографічні стрічки «Іван Франко» (1956) Тимофія Левчука, «Олекса Довбуш» (1959) Віктора Іванова. На першій художницею по костюмах працювала Катерина Гаккебуш, на другій — Лідія Байкова. Обидві — легенди українського кіно. У 1964 році Володимир Денисенко фільмує славетний байопік про Шевченка «Сон» зі студентом другого курсу Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Іваном Миколайчуком у головній ролі, який одночасно знімається ще й у «Тінях забутих предків».

Пан Кокотюха вважає, що у випущеній у 1970-ті «трилогії Тимофія Левчука й Григорія Кохана “Дума про Ковпака” <…> чи не вперше головну роль грає український актор Кость Степанков». До речі, режисером цієї трилогії був тільки Левчук. А українські актори, як можна пересвідчитися з вище сказаного, до Степанкова неодноразово виконували головні ролі у вітчизняних байопіках. Щоб обґрунтувати свою тезу про те, що «український радянський кінематограф не має великої кількості прикладів фільмування саме життєписів знакових для України постатей. Отже, не може похвалитися й досвідом», автор «Дуже короткої історії» заявляє: «Не є байопіками “Ярослав Мудрий” (1981) Григорія Кохана та “Легенда про княгиню Ольгу” (1983) Юрія Іллєнка. Так, ці стрічки найменш ідеологізовані — та лиш через те, що обидві подавалися глядачам як історичні, а не як біографічні. Схожа оцінка напрошується і з приводу “Данила, князя Галицького” (1987) Ярослава Лупія». Зазначені стрічки про державців доби Київської Русі, незалежно від того, як вони подавалися глядачам, цілковито відповідають дефініції біографічного фільму, оскільки в художній формі оповідають про реальних осіб в історичних обставинах. Аналізуючи тексти діалогів «Ярослава Мудрого» з часової відстані в понад три десятиліття, легко переконатися, що деякі важливі фрагменти в добу незалежності України зазнають зовсім іншої інтерпретації, ніж у період створення фільму. Наприклад, коротенька розмова Ярослава Мудрого з очільниками церкви:

Ярослав:        Чи потрібний Києву митрополит з Царгороду? Русича мислю я митрополитом.

Церковник:    Князю, патріархія Царгородська не дозволить.

Ярослав:        Покінчимо з печенігами, а там — і не питатимемо.

У брежнєвську добу згадка про бажання князя Ярослава зробити руську церкву самостійною й вивести з-під підпорядкування Царгороду стала можливою тільки як підґрунтя до непохитного авторитету єдиного чинного на той час керівництва православної церкви — Московського патріархату. Сучасне тлумачення цього уривка виводить на взаємини Української православної церкви Київського і Московського патріархатів і вказує на історичний прецедент, який підводить підґрунтя під легітимність виходу Української православної церкви з-під протекторату Москви.

Хоча в провідних ролях знімалися російські актори Юрій Муравицький (Ярослав Мудрий), Петро Вельямінов (князь Володимир) і Леонід Філатов (Твердислав), цього разу в проекті працювали й українські виконавці: Людмила Смородіна (дружина Ярослава), Раїса Недашківська (Рогніда), Костянтин Степанков (Мстислав Чернігівський), Олег Драч (князь Борис) та інші. Музика Євгена Станковича поєднала у звуковому образі картини старослов’янське й українське інтонаційне забарвлення. Камера одного з найкращих операторів київської школи Фелікса Гілевича надала зображенню колориту й масштабності фрески, підкреслила первозданну виразність пейзажів. Досвід цієї масштабної постановки виявився несподівано важливим насамперед для її учасників, котрі вперше в житті пережили ідентифікацію зі своїми пращурами, які мешкали в Києві за часів Ярослава. Журнал «Новини кіноекрана» опублікував лист одного з 24 тисяч статистів «Ярослава Мудрого» О. Рисіна: «Одягнувши кольчугу, шолом, взявши до рук щит і меч, я “бився” в лавах захисників рідного Києва. Пишаюся нашими предками, життя яких яскраво відтворено в картині». Глядачі дістали змогу побачити на великому екрані майстерно відзняті фрески Софійського собору, книги першої в Київській Русі бібліотеки, створеної Ярославом. Все це, незалежно від наміру замовників фільму вибудовувати міфологему 1000-літньої Русі-Росії (зокрема, у зйомках було задіяно Московський і Київський військові округи), допомогло українцям усвідомити себе часткою великої історії власної нації, відновлювало зв’язок часів.

У 1980-ті виходить ще кілька помітних біографічних стрічок: «Повернення Баттерфляй» (1982, реж. Олег Фіалко) про Соломію Крушельницьку, «Прелюдія долі» (інша назва «Шахтарський герцог», 1983, реж. Сергій Лисецький) про Анатолія Солов’яненка, «…І в звуках пам’ять відгукнеться» (1986, реж. Тимофій Левчук) про Миколу Лисенка, «Кармелюк» (1985-1986, 4 с., реж. Григорій Кохан). На форумах кінематографічних сайтів досі з’являються численні питання кінолюбителів, де можна купити чи скачати «Прелюдію долі». Свого часу картина вийшла у прокат на 260 копіях і за перший рік показу зібрала 1,8 млн глядачів.

Починаючи з 1990-х посилюється значення байопіку в світовому кіно, оскільки нарощування темпів глобалізації змушує різні країни по-новому осмислювати власну історію, шукати в ній опертя своєї ідентичності. Реакцією на цей процес стає заснування 2004 року в Болонії фестивалю «Біографільм», що спеціалізується на жанрі байопіку. Ірландець Мел Гібсон фільмує «Хоробре серце» (Brave Heart, 1995) про Вільяма Воллеса, героя боротьби шотландського народу проти влади Англії, який забезпечив Шотландії три століття незалежності. Попри захоплення екс-президента України Віктора Ющенка цією картиною, його прагнення підтримати постановку такого класу, яка би персоніфікувала українську історію, так і не було реалізовано. Британські кінематографісти один за одним ставлять фільми про добу королеви-незайманки, яка заклала основи могутності Великої Британії: «Закоханий Шекспір» (1998), «Єлизавета» (2005), «Єлизавета: Золотий вік» (2007), «Анонім» (2011). З’являються нові кінофільми й телевізійні серіали, присвячені засадничому для британської ідентичності циклу легенд про короля Артура і лицарів круглого столу: «Перший лицар» (1995), «Мерлін» (1998), «Король Артур» (2004), «Камелот» (2011). Сценаристом переважної більшості згаданих британських фільмів і серіалів виступає Майкл Херст, який присвятив десятиліття свого життя вивченню історичних джерел і вільно орієнтується в хитросплетіннях європейської історії. Він же є драматургом телевізійного серіалу «Тюдори» (2007–2010), справжньої кінематографічної апології династії Тюдорів. У 2018 році Мартін Скорсезе уклав із Херстом угоду про написання сценарію до серіалу «Цезарі» про правителів Римської імперії.

У 1990-ті українські документалісти активно звертаються до біографічного жанру, після розпаду СРСР працюючи над зміною національного канону й іконостасу. Ярослав Ланчак фільмує драму «З життя Остапа Вишні» (1991). Найпослідовнішим постановником байопіків виступає Олесь Янчук, відтворюючи на екрані долі доти заборонених видатних українців: «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (1995) про Степана Бандеру, «Нескорений» (2000) про Романа Шухевича, «Залізна сотня» (2004) про поручника УПА Михайла Дуду і його Залізну сотню, «Владика Андрей» (2008), сценарій якого затверджувався у Ватикані, про митрополита Андрея Шептицького. Прощальною картиною класика українського кіно Миколи Мащенка стає його історична епопея «Богдан-Зиновій Хмельницький» (2008) із Володимиром Абазопулом у головній ролі. У 2013-му Валерій Ямбурський фільмує «Гетьмана» з Костянтином Лінартовичем у ролі Богдана Хмельницького.

Припускаючи, що «згадані стрічки широкого прокату не мали, в тогочасній Україні — так напевне», автор «Дуже короткої історії» безапеляційно позбавляє їх впливу на розвиток біографічного кіно в Україні. Насправді всі означені картини були у прокаті, запам’яталися вітчизняному глядачеві, мали широкі обговорення, описані в кінознавчій літературі, деякі обійшли чимало міжнародних кінофестивалів. Попри все це пан Кокотюха готовий надати статус байопіків тільки чотирьом фільмам: «Параджанов» (2013, реж. Олена Фетісова, Серж Аведікян), «Незламна» (інша назва «Битва за Севастополь», 2015, реж. Сергій Мокрицький), а також — всупереч власній логіці — стрічкам, які ще прокату не мали — «Таємному щоденнику Симона Петлюри» (2018, реж. Олесь Янчук) і «Стус. Птах душі» (2019, реж. Роман Бровко). Насамкінець «Дуже коротка історія» повідомляє, що у виробництві є ще два байопіки: «Довбуш» Олеся Саніна і «Будинок “Слово”» Тараса Томенка.

Що тут додати? Кінодраматургові варто діяти на власній території, а в разі туристичних подорожей теренами історії і теорії кіно краще вчити матеріальну частину.

Фото: кадр із фільму «Нескорений»