Не співатиму зараз їй дифірамбів, хоча дуже часто вона на них заслуговує (хоча б через те, що автор не цурається критики, іноді доволі жорсткої, на адресу влади, зокрема, й Президента, хоча й належить до помаранчевого табору) – мова зараз зовсім не про дифірамби. В одному з останніх випусків програми шанований письменник і політик зачитував листа від слухача. Слухач той обурювався політичними тенденціями, що панують в Україні, таврував бізнесменів від політики. Як приклад він наводив напівміфічну, за його словами, Демократичну партію України та її лідерку Ганну Антоньєву, „горілчану королеву”. Мовляв, нічого немає поганого в тому, що вона зорієнтувалася в ситуації й спромоглася досягти бізнесових успіхів. Але навіщо ж бізнесменам іти до влади? – запитував він. Де, в якій ще країні таке практикується? Мовляв, він жодного разу не чув виступу тієї ж таки Антоньєвої в сесійній залі, не чув про жоден запропонований нею законопроект. І сам давав відповідь: за політико-економічної системи, що її було сформовано Леонідом Кучмою, перебування у Верховній Раді мало на меті захистити статки та бізнес депутатів. А тому вони не шкодували жодних сил та засобів для отримання заповітного депутатського мандату, а потім не лише не виконували своїх обов’язків законодавців, але дбали лише про те, як би компенсувати витрачене на виборчу кампанію та примножити доходи. Бізнесова мета перебування в парламенті змушувала їх завжди бути на боці виконавчої влади, завжди підтримувати її в будь-який спосіб. Тож і тепер вони перефарбувалися в помаранчевий колір, отримали або зберегли керівні посади, особливо на місцях, і саботують або викривлюють усі починання центральної влади. Слушні міркування, нагальна, досьогодні не розв’язана проблема.

Доцитувавши листа, ці міркування продовжив сам Володимир Яворівський. Згадав він, як кілька років тому звернулася до нього скривджена, тоді ще нікому не відома Ганна Антоньєва: її бізнес зазнавав утисків від влади, бо в її окрузі, на Кіровоградщині, балотувався до парламенту ставленик Кучми, її суперник, і влада робила все, щоб переміг саме він. Тоді він, Яворівський, зустрівся особисто з Кучмою й умовив його припинити утиски Антоньєвої; в його, Яворівського присутності Кучма віддав наказ розблокувати антоньєвський бізнес. (Оце так! – подумали, мабуть, слухачі: якщо Яворівський мав такий вплив на Кучму, то чому ж він його так слабенько використовував усі минулі роки?) І от як вона віддячила, - вів далі автор. Перед виборами вона висунула в окрузі, де двічі вже обирався Яворівський, наближену до себе особу й розгорнула кампанію тотальної його, Яворівського, дискредитації. Вночі розвозили по селах листівки, де його було змальовано найчорнішими барвами. Моторошно, коли такі люди були підмурком минулої влади, - підсумував на закінчення автор, - але ще моторошніше, якщо вони ж тепер кинуться у союзники влади нової.

Теж слушно. От тільки жодного слова не сказав пан Яворівський про те, що то саме він створив і очолював згадану вже ДемПУ. І то саме він запросив до лав цієї партії пані Антоньєву, призначив її своїм заступником, аж поки вона не влаштувала в партії переворот, не викинула з неї самого Яворівського й не посіла місце її лідера. Як казали тоді злі язики, Яворівський продав партію Антоньєвій за фінансування нею виборчої кампанії. Маленька деталь – але ж як по-іншому виглядають у її світлі й стосунки Яворівського з Антоньєвою, й історія політичної кар’єри „горілчаної королеви”! Чесно кажучи, одразу після виходу програми я утримався від написання статті, бо єдиним епітетом, що настирливо спадав на думку, до цієї от напівправди було те саме слово „моторошно”, що його вжив сам Яворівський. А ще не полишало запитання: то невже автор програми був такий упевнений, що люди вже забули цю гучну тоді історію, що ніхто вже не зловить його на замовчуванні, що в даному разі дорівнювало перекручуванню фактів? Що ніхто вже не пригадає, звідки взялася ДемПУ та звідки на самій її верхівці вигулькнула Ганна Антоньєва? Якоюсь надто вже дитячою видалася поведінка шанованого письменника: сховатися під ковдру – й вірити, що ніхто його не побачить.

Мабуть, я б так і не взявся пригадувати цю вже двотижневої давнини історію, якби радіо не нагадало мені про неї. Володимир Яворівський останнім часом – досить частий гість радіопрограм. І от 8 листопада він був гостем програми „Влада і громада” радіостанції „Голос Києва”, що йшла на тому самому Першому каналі. Йшлося про різні питання – зокрема, на запитання журналіста, як розцінювати установлений розмір зарплати прес-секретаря президента, гість відповів: „Це – аморально”, декілька разів повторивши це слово. (Зрозуміло, що саме така його відповідь перегукувалася з постійними закликами Віктора Ющенка до моралі. Але, з іншого боку, відомо, що за президентства Кучми офіційно оголошена зарплата співробітників адміністрації аж ніяк не відповідала сумам, які вони отримували фактично – бо широко практикувалися виплати в конвертах. То було б цікаво, якби пан Яворівський привідкрив завісу: чи збереглися ці виплати зараз? Чи, може, підвищення офіційної зарплати співробітникам секретаріату Президента просто легалізувало ті виплати, що раніше були тіньовими?) А ще йшлося про питання мови, причому в доволі цікавому ракурсі: відомий націонал-демократ обурювався не лише з приводу того, що українська мова так і не здобула домінуючої позиції в Україні, а й через те, що навіть ті, хто розмовляють українською, калічать її, не вміють розмовляти правильно. Навів трагікомічний випадок зі свого досвіду: якось у якійсь установі він розпитував багатьох людей, де знайти бухгалтера. Ніхто не розумів, чого він хоче, аж поки якийсь добродій не сказав йому: „Та ви ж неправильно кажете! Правильно казати: булгахтер. От якби ви казали правильно, ми б одразу зрозуміли, про що ви питаєте!” А за цим от дотепним прикладом Яворівський, звинувативши владу в нерішучості, послався на досвід Прибалтики. Ні, не балтійських країн, а саме Прибалтики. Звучало це приблизно так: от у Прибалтиці було 45% російськомовного населення, яке не хотіло вивчати державні мови, але влада була рішучою; звісно, багато кричали про утиски прав людини, зокрема, й з боку Заходу. Але крик той швидко згас, бо в Литві високі пенсії, високий рівень демократії, й люди вивчили литовську мову, стали громадянами Литви й не хочуть переїжджати до Росії.

Але ж дуже добре відомо й не встигло забутися: на відміну від Естонії та Латвії, саме в Литві кількість російськомовного населення була порівняно незначна. На відміну від своїх сусідок, Литва не вживала таких уже жорстких заходів, надавши громадянство всім, хто мешкав на її території станом на 1991 рік. (А в Естонії та Латвії, до речі, кількість постійних мешканців, що й досі не мають громадянства, вражає й сьогодні.) І, відповідно, ніяких нарікань на порушення прав людини Литва не викликала ні в кого – тільки в Росії вели мову про всю Прибалтику, не розрізняючи держав і ситуації в них. Чому так робили в Росії, зрозуміло: по-перше, з політичних міркувань, щоб дискредитувати надто норовливу Литву, а по-друге, багато з-поміж росіян просто не звикли знисходити до рівня окремих „дрібних” держав, мислячи виключно категоріями геополітичних регіонів. Великодержавна спадщина така, від якої нема куди подітися. Чому так само робить один із основоположників української націонал-демократії Володимир Яворівський, зрозуміти не так уже й легко.

Головне ж, що мета пана Яворівського в обох випадках була цілковито шляхетною – позначити проблеми, явища, з якими треба боротися, та окреслити шляхи боротьби з ними. От тільки приховування важливих фактів у першому випадку та надто „геополітичне” мислення у другому звели всю його публіцистику нанівець. І лише додали аргументів його ідейним опонентам.