14 липня у вечірньому ефірі канал «112 Україна» показав власний документальний фільм «Трудовий десант». Про українців, що виїжджають працювати за кордон — у даному разі йшлося про Польщу та Росію.

Актуальна і для багатьох болюча тема. Тим паче, що протягом останніх років, починаючи з перемоги Революції гідності, в багатьох ЗМІ, й притому хвилями, спостерігається явне педалювання теми трудової еміграції. Що й змушує підозрювати: а чи ніхто з-поза України цією темою не диригує? Ще тим паче, що чимало публікацій на цю тему просякнуто панічними настроями — мовляв, виїдуть геть усі, бо в Україні немає чого робити, а ще в багатьох дуже проглядає типове радянське ставлення до трудових емігрантів як до «ізмєнніков родіни» й державного майна. А останнім часом почали казати і про начебто продуману політику чи то Заходу, чи України щодо вивезення з України «робочої сили».

Тож спокійна, виважена розмова на тему трудової еміграції конче потрібна. Чи вдалося це у «Трудовому десанті»? А от у тім і вся річ: отак одразу й не скажеш. Дуже суперечливим вийшло враження. Бо дуже часто загальні тези суперечили добірці наведених прикладів — ніби, кажучи відкритим текстом одне, автори прагнули справити на глядачів зовсім інше враження.

Вступна частина, перша ж хвилина. Запитання голосу за кадром: «Чому Росія досі дає роботу мільйонам українців?». А за кілька секунд у кадрі — демонстрації в Польщі з транспарантами «Робота в Польщі — для поляків» та «Пам’ятаємо звірства бандерівців». Акценти розставлено. Ці транспаранти з поясненням їхнього контексту буде показано й далі, ближче до кінця, й із відкритого тексту випливатиме: вони є радше прикрим винятком, чимось нетиповим. Але у вступі показали саме їх.

Ще зі вступу: «Хто правий — вони, що поїхали шукати кращу долю, чи ми, що залишилися на батьківщині?». Це протиставлення видається штучним, таким, що роздмухує проблему з нічого. Адже чи й справді перед усіма нами руба стоїть запитання «або — або»? Чи це суд якийсь? Чи й справді доречно розглядати проблему під кутом зору «хто правий, а хто винний»? Зрештою, чи не йдеться про суто індивідуальний вибір, де ніякого «ми» бути не може у принципі?

Чорно-білі кадри вокзалу в Києві. Закадровий голос розповідає: в середині 2000-х тут стояли черги тих, хто шукав будь-яку роботу, бодай тимчасову — бо підприємства стояли, а зарплатню не платили інколи роками. Передусім, чому кадри чорно-білі — невже трохи більше, ніж десять років тому, телебачення було чорно-білим? І головне: чи й справді так було в середині 2000-х, а не 1990-х? Бо середина 2000-х — це час після першого Майдану. Невже це перший Майдан приніс в Україну повну руїну?

Структуровано фільм так: спочатку — про Польщу, потім — про Росію, потім — знову про Польщу. Про Польщу — сукупно істотно більше хронометражу. Кількість прикладів, тобто конкретних доль конкретних людей, є теж вочевидь непаритетною: трудових мігрантів до Росії у фільмі лише двоє, та й то одна з них — біженка з Донбасу до Росії, яка вже отримала російське громадянство, й із Україною її більше ніщо не пов’язує. Чи належить вона до досліджуваної у фільмі категорії, а чи це була підміна теми й підміна понять?

Розпочалася оповідь із жахливого випадку: українка, що працювала у Польщі, зазнала тяжкої травми й залишилася інвалідом. Коли, щоби врятувати їй руку, лікарі вимагали розібрати машину, між деталями якої рука втрапила, власник підприємства відмовився: мовляв, машина була на гарантійному ремонті, й розібрати машину означало позбутися гарантії.

«От як по-звірячому ставляться поляки до українців», — тільки й залишалося зробити висновок. І можна було зовсім не звернути увагу на те, що на столі, який потрапив до кадру на задньому плані, лежали польські газети з матеріалами про цей випадок. А отже, польські ЗМІ відреагували — й, мабуть, зовсім не схвально? Мабуть, у Польщі ця історія мала чималий розголос?

Але про це у фільмі не сказали. Натомість закадровий голос розповідав: власник казав, що українка мала зупинити машину, — але ж вона дуже недовго працювала, а отже не знала цього! Польська фахівчиня показала кнопку, якою треба було зупинити машину, кнопка з’явилася на екрані крупним планом… і закадровий голос зробив висновок: але ж українка цією кнопкою не скористалася — а отже інструктажу не було! Припущення на припущенні — й жодного свідчення, чи був насправді інструктаж (а потерпіла була ж не сама, з нею працювали ще кілька українців), жодного аргументованого твердження!

Мало би постати й іще одне питання: перешкоджання рятуванню є кримінальним злочином за законами всіх цивілізованих країн. То чи було слідство? Яких висновків воно дійшло? Чи поніс покарання власник, який не дозволив розібрати машину? Експерт почав був про це вести мову, але його синхрон було обірвано. Без цього сюжет видався тенденційним.

Ще з ведучого: «Українка не стала спілкуватися нібито через психологічну травму. Але мовчання потерпілої може мати й іншу, прагматичну причину: українці, залагодивши конфлікт із роботодавцем, уникають подальшого розголосу. Щоб не зашкодити собі». Припущення, ні на чому не ґрунтоване. Це, до речі, було вже про другу історію: українці на роботі стало зле, роботодавець не став викликати швидку, а відвіз її до іншого міста, де залишив на автобусній зупинці з пляшкою горілки в руках.

Знову стіл із польськими газетами, і знову десь на маргінесі кадру, не привертаючи уваги. Й знову те саме запитання: чи було слідство, чи було покарання? Чи свідчать ці випадки про злочинне ставлення поляків до українців, а чи лише про конкретні злочини конкретних людей, подібні до яких і в Україні трапляються?

І лише згодом, після подробиць другої історії, побіжно було сказано: на відміну від першої, друга жінка працювала нелегально. А отже перша — легально! Невже це були такі незначущі подробиці?

Від конкретного оповідь перейшла до загального. Ведучий розповів, що в Польщі ухвалено закон, за яким мінімальна зарплата для іноземних працівників має дорівнювати мінімальній зарплаті для поляків. Висновок був неочікуваним: «Підвищення мінімальної зарплати іноземцям — це елемент захисту, такий, як оборона інтересів національного виробника через підвищення податків на імпорт». Борються з демпінговими зарплатами для українців. Тобто якби українцям платили копійки — це було би краще, так?

Висновок щодо Росії та Польщі: «Роблять це в різні способи. Які? Росія заохочує міграцію аж до надання громадянства, Польща бореться з нелегальними мігрантами». А Росія з нелегальними мігрантами не бореться, ні? Мабуть же, вона заохочує саме легальну міграцію? Зіставлення незіставного. До того ж, із конкретних оповідей чітко й неодноразово випливало: Польща також заохочує міграцію. Було навіть порівняння з інфографікою, наскільки скоротилася кількість працездатного населення в Росії й скільки працездатного населення виїхало з Польщі на заробітки до заможніших країн; обом країнам потрібні робочі руки. Але у висновку — Росія толерує, Польща ставить перешкоди.

Закадровий голос вів: Росія створила спеціальні програми заохочення імміграції з усього пострадянського простору, «окрім Середньої Азії та південного сходу України… мається на увазі охоплений війною Донбас». Звернімо увагу: «охоплений війною», а не «окупований».

Репортаж із польського кордону: раніше їздили нелегально, купи-продай, сезонна робота. Тепер українці їздять до Польщі легально, бо зросли можливості для цього, «й це — біда». «Це — велика біда», — підтверджує голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка. То краще їздити нелегально, чи я правильно зрозумів?

«Для когось дорога на роботу — метро або трамвай, для когось — от…» — прикордонний перехід Шегині, стендап ведучого. За його словами, пішохідний перехід розраховано на шість тисяч людей на день, але реально цифра ця завжди набагато більша. Із тексту оповіді безпосередньо випливало: всі ці люди їдуть на заробітки, ані з якої іншої причини українсько-польський кордон українці не перетинають і перетинати не можуть. Мимоволі пригадалося: щойно після Революції гідності російська пропаганда всіх, хто перетинав українсько-російський кордон, зараховувала до «біженців від хунти». Чи не той самий прийом ми бачимо в даному разі?

Підприємець із Дубного, що довго працював у Росії: «Я — слов’янин. Я могу говорить на языке Пушкина и Лермонтова, а можу мовою Шевченка. А, на жаль, в Чехії я буду вже людиною другого сорту», — і про те, що й Україна, й Росія для нього — рідні, однакові. Мовою Шевченка він розмовляв, до речі, поганенько, хоч і з Дубного, й хоч і, як згодом виявилося, є вчителем за освітою. Вчителем, який чи то забув, що чехи — теж слов’яни, а чи вкладає у слово «слов’яни» якийсь інший зміст.

Тут постає єдине запитання: до якої міри репрезентативною була історія цього слов’янина, вочевидь прихильного до «русскаго міра»? Чому як приклад обрали саме його? Нагадаю: це був один із лише двох прикладів еміграції до Росії, другим була російська громадянка, що втекла з Донбасу.

З її історії випливало: в неї все добре й просто чудово. Побіжно закадровий голос дав великий перелік преференцій, що їх надає Росія, — це й безплатна медична допомога, й безплатна освіта, й мало не рай земний. І чи лише здалося, що казав це ведучий тоном «візьміть до відома»? І, до речі, сформульовано було це так, щоби глядачі не звернули уваги: йдеться про тих, хто отримав російське громадянство.

Було в цій частині про поліцейське свавілля в Росії. Було коротко про те, як запрошених на роботу українців у Москві зустріли, провели екскурсію містом і наполегливо рекомендували фотографувати режимні об’єкти — аж поки українці не зрозуміли, що з них хочуть зробити чергових показових «укротерористів».

Було дуже цікаве: «Дві тисячі українців сидять у російських в’язницях за наркоторгівлю», — мовляв, людям пропонують попрацювати кур’єрами, а змушують перевозити до Росії наркотики. Так і не зрозумілим залишається єдине: чи ці люди й справді не знали, що перевозять саме наркотики, а чи, може, бодай частина з них і справді свідомо це робила? Змусити людину перевозити наркотики так, щоб вона сама не знала, що везе, — це, мабуть, не так і легко? Після перегляду цього сюжету в такому вигляді, яким він був, російська пропаганда має всі підстави стверджувати: в Україні з наркоторговців роблять героїв.

Було й про те, що в Росії українських робітників нерідко ошукують. Ошукали зрештою й нашого слов’янина з Дубного. Був суд, його депортували. Показали й зачитали вирок: «Признать гражданина Республики Украина…». От на це б увагу звернути! І ще би з’ясувати, чи не є юридично нікчемним судовий вирок, у якому звинуваченому приписано громадянство держави під назвою, якої не існує?

Але наш слов’янин після того ще перебував у Росії нелегально й нелегально ж із неї виїжджав. «Чи може щось бути за затримку?» — спитав ведучий. Слов’янин: «Все ж решается на укрАинской (із наголосом на другому складі. — Б.Б.) и на русской таможне, это — вопрос цены». Українська митниця відповідає за російське свавілля — так? І знову: який же цікавий персонаж претендував у фільмі на типізацію!

«Ми порівняли російський і європейський ринок праці», — підсумував ведучий. Але ж про загальноєвропейський не було ані слова, було лише про польський! І на даному етапі підсумок був явно не на користь Польщі, у якій просто жах.

Додаймо до того, що на початку фігурувала цифра в один із чимось мільйон українців, що перебувають у Росії; ведучий сказав, що речник російського МЗС називає цифру у два мільйони; ця цифра мала викликати сумнів. Згодом ці захаровські два мільйони фігурували у фільмі вже як факт. Переселенців із Донбасу було один мільйон, про це казали кілька разів; наприкінці фільму пролунала вже цифра «понад 200 тисяч».

Третя частина була знову про Польщу: «Польські реалії містять менше ризиків. Але це не означає, що Польща — ідеальний світ, рай для заробітчанина». Тут було кілька історій українців, які переважно стали в Польщі успішними. Скажімо, лікар, що отримує в Польщі у двадцять разів більшу зарплатню, ніж отримував би в Україні.

Було про високу якість життя, про низькі ціни, про спокій. Але… польські чесноти неможливо було зіставити з російськими, надто вони були різні. Скажімо, як там у Польщі з медичним обслуговуванням легальних робітників? Невідомо. Було про те, що антиукраїнські акції — то рідкісне й не масове явище. Але в заставку перед черговим фрагментом — такий собі тизер — винесли слово «нацизм».

А ще… Український собор у Варшаві: «Тут вони (українці-заробітчани. — Б.Б.) звикли гоїти душевні рани», про душевні рани та інші страждання й поневіряння на чужині пролунало кілька разів. То, виходить, немає заробітчан без душевних ран? Хоча би показане раніше подружжя з Хмельницького, що відкрило мережу кав’ярень? А чи чоловік на автовокзалі, що розповідав про свою роботу в Польщі з неприхованим захватом? Але із сюжету випливало, що саме так: або заробітчанство в Польщі — то неодмінно душевні рани, або ж до церкви люди ходять лише гоїти душевні рани.

Було про трьох «дівчат для розваг»: «Серед цих імен — Аліна, Марина та Настя — я не знайшов польських». Я сам навчався на одному курсі з полькою на ім’я Аліна. Про «дівчат для кохання» в Росії не було жодного слова.

Було сказано, які документи означають легальне працевлаштування в Польщі, а які ні. Було констатовано, що багатьом українцям у Польщі притаманні «правова необізнаність і зловживання спиртними напоями». Було сказано, що жоден із тих, із ким автори фільму розмовляли в Польщі, жодного разу не відчував до себе не лише ворожості, а й навіть «недоброзичливих поглядів».

Але ж от яка в підсумку вийшла халепа. Із загальної оповіді здебільшого випливало: в Польщі — добре, в Росії — погано й небезпечно. З окремих же деталей, а тим паче з історій конкретних людей здебільшого напрошувався зовсім протилежний висновок: добре в Росії, погано в Польщі. Цей останній меседж було розчинено в деталях, замасковано — але саме він міг залишитися у глядачів.

Загальне явно суперечило конкретному. І це не було зіставлення плюсів та мінусів в обох країнах — бо це взагалі не було зіставлення. Не вір очам і вухам своїм?