І що б ви думали? Результат практично завжди був однаковий: найпередовіші теорії при зіткненні з брутальною соціальною практикою вели до прямо протилежного очікуваному результату.

Скажімо, приблизно двадцять років тому в одній африканській країні розпочався по-своєму унікальний соціальний експеримент. Уряд, який прийшов до влади після чергового військового перевороту і вирішив навести лад в економіці, перестав платити чиновникам регіонального рівня зарплату. Зараз важко встановити першооснову цього експерименту. Чи то у когось з‘явився геніальний задум: у нас, мовляв, розвелося надто багато чиновників, то ж у разі, коли їм не платити якийсь час, вони швидко розбіжаться, і ми зможемо заново набрати ефективні керівні кадри. Чи то таким радикальним методом скорочували традиційний для будь-якої країни Третього світу бюджетний дефіцит. Чи просто забули виділити фінанси для оплати невтомної праці місцевих чинодралів. Справа в іншому. А саме – в тому, що практично ніхто з чиновників службу не кинув. Не розбіглися бюрократи і тоді, коли заохочений певним успіхом експерименту уряд не став їм нічого платити і на наступний рік, і на наступний...

Майже десятиліття у цій африканській країні, до речі, дуже багатій на поклади нафти, золота та алмазів, у влади не вистачало коштів, щоб платити зарплати чиновникам поза межами столиці. І при цім ані держава не розвалилася, ані бюрократія з голоду не вмерла, ані ефективність (точніше, неефективність) управлінського апарату нітрохи не змінилася. І головне – чиновники не кинули свою працю, бо офіційно безплатна (але дуже вже прибуткова) робота давала їм можливість дуже непогано жити.

Іншими словами, ані корупцію, ані бюрократизм, ані неефективність дій державного апарату за допомогою невиплати чиновникам зарплат подолати не вдалося. Як, до речі, не вдалося свого часу в Україні виховати “скромних” чиновників за допомогою не менш скромних ставок для них. На всіх рівнях бюрократична публіка надолужувала “дірки” у власних бюджетах за допомогою “відкатів” як з державного бюджету, так і з кишень співгромадян.

Приблизно у ті самі часи в одній гірській латиноамериканській країні, багатій на мідь і деякі інші копалини, також був поставлений масштабний експеримент. Справа у тому, що гірничодобувна промисловість там була державною, отже, не надто прибутковою, переобтяженою великою кількістю зайвих працівників і бюрократів з управлінського апарату. Більше того: коли гірники періодично вдавалися до масових страйків, вони змушували державу істотно підвищувати їм зарплату, а це тягло за собою все нові й нові витки інфляції. Отож до країни приїхала група молодих талановитих американських економістів на чолі зі знаним уже тоді професором Гарварду. Ці економісти розробили цілісну і послідовну програму приватизації копалень, різкого зменшення кількості працівників бюджетної сфери та стабілізації національної грошової одиниці – песо. І, слід сказати, успіхи, принаймні, у перші роки були вражаючі. Галоп інфляції зупинився; мідні копальні були успішно продані серйозним закордонним інвесторам, а навантаження на бюджет помітно скоротилося.

А далі сталося те, що мало статися. Вивільнилася величезна маса енергійних нестарих чоловіків, котрим не стало роботи. Зайнятися сільським господарством? Так у горах далеко не все росте, більшість продуктів країна змушена була завозити з-за кордону. Їхати на заробітки світ за очі? Це було не в традиціях горян-індіанців. А йти до країни й будувати тут потужну індустрію світові інвестори не поспішали. Але все ж таки певний різновид інвесторів знайшовся. Коли колишні шахтарі добряче відчули порожніми шлунками всі “принади” фінансової стабілізації, коли вони викричалися на мітингах протесту і вистріляли у вуличних боях з президентською гвардією весь запас набоїв для своїх гвинтівок зразка 1890 року, до країни прибули посланці латиноамериканських наркобаронів і запропонували людям альтернативний заробіток. Вибирати не було з чого – і колишня “країна міді” стала країною наркоти. Щоправда, із стабільною валютою, бюджетним профіцитом та приватизованими колишніми державними монополіями. При цьому, як з гіркотою недавно зазначив гарвардський професор, зі злиднів ця держава так і не вибралася, хоча реформи за рядом макроекономічних показників досягнули незаперечних успіхів.

І ще один експеримент, цього разу – у Південно-Східній Азії. Почався він у середині 1950-х років, коли Франція полишила свою колишню колонію, що в ході громадянської війни поділилася навпіл – на Північ і Південь. На Півночі правлячий режим проголошував комуністичні гасла і діяв під червоним прапором. На зло комуністам усього світу Сполучені Штати поставили перед собою завдання створити на Півдні своєрідну “вітрину” ліберальної демократії (як зараз в Іраку), щоб не тільки перемогти силою прикладу осоружну Північ, а й дати сигнал всьому регіонові: мовляв, демократія та вільний ринок – це дуже добре, а Америка кращий друг азіатів.

Та сталося так, як і мало статися. Наслідком упровадження вільного ринку негайно стала корупція, тіньова економіка, зубожіння 90% населення і різке збагачення 1%, що присмоктався до державного апарату й бюджету. А що з представницькою демократією? Те ж саме. Кожен новий парламент й уряд розкрадали все, що можна; замість політичних партій поставали клани, збудовані за принципом особистої відданості, фактично, ґанґстерські групи. Засадничі для демократичного суспільства свободи слова, совісті, асоціацій перетворювалися на засіб зведення рахунків між кланами. Сполучені Штати силою скидали чергову корумповану, злочинну владу, відкривали можливості для начебто чесних особисто політиків – за рік-два все поверталося на місце. Така слабкість режиму на Півдні викликала цілком зрозумілу реакцію Півночі – вторгнення з метою возз‘єднати країну (це офіційна ціль), тобто поставити під свій контроль найбільш економічно розвинені регіони (це цілі реальні). В кінцевому результаті побудований на ліберально-демократичних цінностях Південь ущент програв війну номінально комуністичній Півночі. Чому “номінально”? Та тому, що насправді Північ була державою суто націоналістичною, лише дещо забарвленою у червоні ідеологічні кольори – бо ж ці кольори так подобалися Москві, що вона готова була вкладати десятки мільярдів рублів у допомогу північанам. Тим самим, котрі негайно після приєднання Півдня почали претендувати на керівну роль своєї країни у всій Південно-Східній Азії, тобто показали себе своєрідними міні-імперіалістами.

Але що у всій цій історії виглядає найбільш абсурдним – це те, що США буквально втекли з цієї країни саме в той момент, коли вже виросло покоління, для якого цінності демократії були не словами, а власним внутрішнім єством. Ще років п‘ять-шість – і це покоління зуміло б дати лад своїй країні. Але – не сталося... Відтак мільйони людей втекли за кордон, кілька сот тисяч були розстріляні переможцями одразу після “визволення”, два мільйони потрапили до “таборів перевиховання”, а півмільйона обрали не тоталітарний рай, а смерть у відкритому морі, куди вони випливли на дошках, автомобільних камерах та гумових човнах, - і де світова та власне американська демократія кинула їх напризволяще як непотріб після невдалого соціального експерименту.

Звичайно, Україна – не Африка, не Латинська Америка і не Південно-Східна Азія. Але надто вже вона схожа на країну Третього світу. Згадаймо, що у другій половині 1990-х і зарплату у нас бюджетникам кілька років не платили, і продукція сировинних чи низькотехнологічних галузей виробництва у загальній структурі експорту домінує, і взірцево-показовий компрадорський капітал буйствує – сам гладшає, а країна біднішає, - і колишня метрополія постійно в політичні процеси втручається, і з впровадженням ліберальних цінностей щось не те у підсумку виходить. Тому і нам треба стерегтися експериментів, навіть запропонованих із кращих міркувань чи то імпортними радниками, чи то вітчизняними геніями.

От, скажімо, у минулі роки буяли у нас радикальні ринкові реформи. Наче річ непогана, а що вийшло? За словами президента Віктора Ющенка, вся промисловість країни продана за ціною, на 20% меншою, ніж одна-єдина “Криворіжсталь” на повторному аукціоні. От такий “радикалізм”. Воно і не дивно. Дуже гарні принципи – свободи підприємництва, домінування приватної власності, її святості та недоторканності. Але рядовим громадянам, не об‘єднаним у структури громадянського суспільства, без звички до вільного політичного і економічного життя, для того, щоб скористатися з цих свобод, треба було витратити удесятеро більше зусиль, ніж тим, у кого вже були вигідні стартові умови. Хто ж ці останні? Представники частини колишньої партноменклатури та кримінального світу. Саме вони, а не окреслена передовою теорією “еліта”, не найрозумніші і найталановитіші, захопили за безцінь майже всю державну власність. Принцип вільного ринку, вільної гри громадян на ринку виявився за цих обставин прикриттям зневажливого ставлення нового правлячого класу (олігархії) до 99% громадян. А на додачу свобода слова – засаднича цінність демократії – за умов обвально сформованої приватної власності на мас-медіа і одночасного зубожіння населення внаслідок гіперінфляції (отже, слабкого впливу покупця на ЗМІ і їхньої прямої залежності від власника) перетворилася на засіб політичного тиску, промивки мізків, імпринтинґу, соціального маніпулювання. Всі ми пам‘ятаємо, через що довелося пройти в останні роки, щоб повернути поняттю “свобода слова” бодай якийсь реальний зміст. А теоретично все виглядало так гарно! Головне – ліквідувати державні ЗМІ, і Україна зрівняється з Америкою...

Зрівнялися. Тільки з Америкою латинською, і то – півстолітньої давності. Тепер потихеньку гребемо назад, у Європу.

Але потяг до експериментів не втрачений. Досі депутати й урядовці, серед котрих вистачає людей з докторськими і професорськими дипломами, забавляються з українським книговиданням: виживе воно чи ні, якщо ставити його в гірші умови, ніж у сусідніх Білорусі та Росії, а на додачу постійно змінювати правила гри? Якщо виживе, то, може, дустом його посипати, щоб ще сильніше загартувати?

Але, якщо серйозно, то головним лихом і західних, і вітчизняних соціальних експериментаторів виступає їхня щира віра у чудодійні властивості чи то певної теорії, чи то певної ідеології. Віра ця не має меж, вона не зважає на складний характер соціальних систем, на необхідність при врахуванні економічного ефекту від того чи іншого нововведення виходити за межі власне економіки, на культурну унікальність не те що кожної країни, а регіону цієї країни.

До речі: якщо хтось забув, то з Нового року над усіма нами розпочинається черговий масштабний експеримент. З гуркотом має впасти звична вже конфігурація влади, а на заміну їй прийти нова. І якби ж то принципово краща, - на думку провідних європейських фахівців з конституційного права, українська політична реформа не розв‘язує кардинально проблем реальної демократизації владних механізмів, навпаки, у деяких питаннях вона є помітним кроком назад. От би взяти й зупинити за спільною згодою цю реформу, прислухатися не до тих, хто гордо волає про назрілий “перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки” (у політологічних словниках таких висловів немає; і перше, і друге поняття, насправді – це вигадані експериментаторами фікції), а до дещо навіть консервативних носіїв європейської конституційної мудрості.

Про що, власне, йдеться? Не про скасування політреформи, як це пропонують гарячі голови (оскільки тоді “зависла” б легітимність обрання президентом Віктора Ющенка, нагадаю, голосування було пакетним) – а про відтермінування введення в дію поправок до Конституції, скажімо, на рік (як це зробити грамотно – це справа юристів-фахівців, Конституційного суду та Верховної Ради) з тим, щоб за цей час врахувати всі зауваження Венеціанської комісії (там якраз і зосереджені ці європейські скептики-консерватори), а на додачу проголосувати зміни до Основного Закону, які стосуються місцевого самоврядування. Бо ж українській демократії категорично потрібні й істотне зростання ролі парламенту як законодавчого і контрольного органу, і перетворення Кабміну на реальний, а не декоративний центр виконавчої влади, і певне обмеження функцій президента (з одночасним їхнім розширенням у плані розпуску Верховної Ради), і т.п., і т.д. Але все це має робитися грамотно, раз і надовго, а не таким чином, щоб конституційні зміни довелося переробляти наступному складу парламенту одразу після обрання, бо функції глави держави і прем‘єр-міністра накладатимуться, що жодною мірою не сприятиме поступу країни і ефективності управлінської системи.

Але ні! Експеримент – справа свята. Що нам світовий досвід невдалого ощасливлювання народів – ми самі здатні в один момент відкрити всім українцям шлях до раю на землі. Чи то коли ставимо книгодрукування в один ряд з виробництвом інших товарів, скажімо, шкарпеток, чи то коли передаємо повноваження президента прем‘єру. Головне – вірити, що щастя в руках експериментаторів.

Читайте також:

„Ля-свобода підприємництва та громадянина” по-українськи