Юлія Тимошенко виголосила «новий курс», розпочавши тим самим завоювання голосів на майбутніх виборах. Ознайомлення зі змінами та новаціями, запропонованими лідеркою «Батьківщини», свідчить, що в більшості своїй красива форма приховує зовсім не той зміст, про який Тимошенко веде мову. Ці зміни та новації ведуть зовсім не до тієї мети, яку проголошує політикиня, й розраховано їх на те, щоб виборці не розуміли, за що вони насправді голосують. Тому, здавалося б, найпершим завданням ЗМІ є ретельний аналіз змісту тимошенківських пропозицій. І річ тут не в самій Тимошенко й не в її політичних перспективах, а в тому, щоб якомога більше громадян на майбутніх виборах голосували усвідомлено. Голосували, чітко уявляючи, що саме з того вийде, яким буде результат. Голосували не за красиві слова й не за гасла, а за те, що за ними насправді криється.

Здавалося б, у ЗМІ з’явилося чимало аналітичних матеріалів. Але… По-перше, дивує, що підсумкові аналітичні випуски новин більшості каналів «новий курс» узагалі проігнорували. А ті, що ні…

СТБ, «Факти тижня. 100 хвилин», 17 червня. «От і цього тижня Юлія Тимошенко провела форум «»Новий курс країни«», на який зібрала майже 2000 людей. На вулицях країни вже повно партійної реклами, а полку бажаючих спробувати свої сили в президентській кампанії тільки прибуває. Чого вартий лише Іво Бобул, який збирається втерти носа колегам по цеху — Володимиру Зеленському та Святославу Вакарчуку», — й далі детально пішло про Бобула. Все.

«Інтер», «Подробности недели», 15 червня. Підводка: «Новый курс Украины. На Всеукраинский форум в столицу — приехали две тысячи делегатов. Инициатор — Юлия Тимошенко. Первым делом подчеркивает — на сцене она не как политик, а как... модератор дискуссии».

Не такий уже довгий сюжет увесь було витримано в оповідальних, а не аналітичних тонах із неприхованою симпатією; синхрони Тимошенко повторювали й закріплювали у свідомості аудиторії слова кореспондентів.

Й — експерти. Сергій Дацюк: «Реально только те, кто выходил на Майдан, кто создавал добробаты, кто волонтерствовал на войне, кто помогал, кто реально борется с коррупцией — вот это и есть общество, не народ, народ безмолствует, активная часть общество поддержит». До чого тут Тимошенко, як оцінює експерт те, що відбулося? А от підіть здогадайтеся. Леонід Кравчук: «Якщо це буде реально зроблено, Україна стане іншою. Я вірю, що це може бути зроблено». А отут не забуваймо, що надто часто протягом своєї політичної біографії Кравчук виступав у тандемі з Медведчуком.

Текстові ЗМІ… Більшість оглядових та аналітичних матеріалів є критичними, але… Одні проводять перевірку виступу Тимошенко на правдивість. Інші, й таких чимало, пригадують політичне минуле Тимошенко, її співпрацю то з Януковичем, то з Медведчуком, то з Лазаренком. Попри всю важливість цих нагадувань, у даному разі це аргументація радше ad hominem, аніж за змістом. При цьому в більшості таких матеріалів не згадано про, мабуть, найважливіше в даному разі: протягом свого перебування на вершині влади Тимошенко кілька разів змінювала свої «переконання» щодо оптимальної для України форми правління — то вона горою була за президентську республіку, то за парламентську, й так неодноразово. А це вже дозволило б оцінити щирість її нинішніх пропозицій. Чимало матеріалів (один із прикладів, інший) аналізують «новий курс» із суто політтехнологічного боку — теж дуже важливо, але геть не достатньо. Досить резонансні статті Сергія Фурси та Алли Дубровик-Рохової є настільки ж слушними, наскільки й «для тих, хто й так усе розуміє».

А оглядачі та аналітики мали би просто накинутися на деякі тези Тимошенко — настільки «смачними» для аналізу вони є. Юлія Тимошенко навела як приклад Сінгапур — мовляв, зробімо з України «другий Сінгапур». Але, по-перше, Сінгапур — далеко не хрестоматійний взірець демократії. По-друге ж, експерти мали би тут само розповісти, якими є складові успіху Сінгапуру, які галузі є основними у формуванні його ВВП. Широко відомо: Сінгапур є державою-карликом: це величезне місто й кілька приміських селищ, ото й уся країна. І при цьому він є фінансовим центром світового значення, туристично-курортним центром світового значення, одним із найбільших у світі портів, аеропортом-хабом світового значення. То чи може Україна навіть теоретично стати «другим Сінгапуром» — а чи це ідея з розряду зробити з України «другий Ліхтенштейн» або «друге Монако»? Порівняння із Сінгапуром — це справжні переконання Тимошенко (й тоді вже зовсім халепа), а чи так — для красного слівця? Але в будь-якому разі дуже показово: Тимошенко шукає взірців не у Європі, а в Азії.

Оглядачі мали б миттєво вловити й пояснити: коли Тимошенко каже, що «на Заході нас не чекають», вона слово у слово відтворює один із постулатів російської пропаганди. Бо, зрештою, безвіз нам теж не піднесли з поклоном — за нього довелося добряче поборотися, але, менше з тим, він став фактом.

Оглядачі мали б тут само забити на сполох: коли Тимошенко каже, що в усьому світі панують олігархи — вона повторює один із постулатів російської пропаганди, за допомогою якого та прагне переконати: в Росії, мовляв, усе точнісінько так, як і в цивілізованому світі. А ще Тимошенко тим самим навіює: системної відмінності України від передових країн не існує, вся річ — у кадрах та оргпроцедурах; світовий досвід — нам узагалі не дороговказ.

Оглядачі миттєво мали би прокричати: коли Тимошенко каже, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням — вона один до одного повторює тезу російської пропаганди, й дуже небезпечну тезу — адже Росія вдає, що вона прагне «визволити» Україну з-під зовнішнього керування.

На сайті «Батьківщини» з'явилися коротко сформульовані 16 пропонованих Тимошенко пунктів, які, за словами лідерки «Батьківщини», «усунуть корупцію, безлад, двовладдя та інші вади в чинній Конституції» — еге ж, на думку лідерки «Батьківщини», однією з головних проблем України — от, наприклад, за Януковича — є двовладдя, вітаймо її з цим відкриттям.

Здавалося би, ЗМІ мали накинутися й на цю збірку концентрованих суперечностей і розібрати їх по складових! Дотепер цього так і не сталося.

Отже, пункт 1: «Парламентська форма правління канцлерського типу». Чим парламентсько-канцлерська республіка відрізняється від просто парламентської? Визнані у світі політологічні класифікації таких тонкощів не розрізняють. Звісно, в некомпетентної частини аудиторії одразу ж виникнуть аналогії з Німеччиною та Австрією, але обидві ці держави є просто парламентськими республіками. Це точна термінологія. Якщо ж вести мову про логіку словотлумачення, то чи цим формулюванням Тимошенко не видала свій намір створити ніяку не парламентську, а прем’єрську республіку, де всю владу сконцентровано в руках прем’єр-міністра?

Отут і варто пригадати те, що мали би пригадати вже бодай кількадесят оглядачів: протягом 2005–2010 років Юлія Тимошенко до нав’язливості постійно вела мову про необхідність імперативного депутатського мандата. У її розумінні це мало виглядати так: висловив депутат своїм голосуванням власну позицію, пішов проти «генеральної лінії» — геть його й із фракції, й узагалі з парламенту.

От у цьому й може полягати зміст «парламентсько-канцлерської» республіки: це — парламентська республіка, тільки в парламентських партіях та фракціях воля лідера є беззаперечною; не партія формує позицію свого лідера, а лідер є повним диктатором у своїй партії.

І це теж неодмінно мали б зауважити численні оглядачі — на відміну від Німеччини та Австрії, геть усі партії в Україні — «лідерські». Так і кортить сказати: не партії, а квазіпартії, партієподібні утворення. Тобто внутрішньопартійна комунікація йде жорстко згори донизу, а у зворотному напрямку ні: лідер сказав «треба» — партія відповіла «єсть». Не партія обирає лідера, а лідер формує для себе партію.

Пункт 2: «Всенародне обрання канцлера одночасно з обранням парламентської більшості». Не пригадати, щоби десь у світі обирали парламентську більшість, а не партії, які й формують ту більшість. Протягом сотень років розвивалася у світі парламентська система, а до безпосереднього обрання більшості ніхто так досі й не додумався.

Пункт 3: «Нова виборча система до парламенту в два тури з прохідним бар'єром 2 %... Партія — переможець другого туру отримує парламентську більшість та право формувати уряд на чолі зі всенародно обраним канцлером». Тобто якщо є другий тур, то низка учасників виборів має відсіятися, не перемігши в першому. А як же тоді прохідний бар'єр у 2 %? Ази, абетка: що складнішою є система виборів, то більшою є ймовірність маніпуляцій. І в будь-якому разі ускладнення системи виборів, коли вибори стають опосередкованими, призводить до викривлення волевиявлення.

Жодного разу на парламентських виборах жодна партія в Україні не набирала 50 % голосів, потрібних для одноосібної парламентської більшості. І саме в цьому дуже великою мірою був порятунок від сповзання до авторитаризму пострадянського штибу. Тепер Тимошенко вирішила цю перешкоду усунути шляхом банального натягування результату партії, яка «переможе у другому турі». Висловлюючись простою мовою, цій партії буде нараховано голоси, яких виборці за неї не віддавали, голоси з повітря — ото й увесь другий тур. Поєднаймо це з «імперативним мандатом» — і диктатура готова.

Пункт 4: «Сильна опозиція, яка буде мати всі дієві інструменти для контролю за владою». Єдине лише запитання: які саме інструменти? «Всі» — це не відповідь. Прикметно, що цей пункт стилістично дуже відрізняється від попередніх, у яких ішлося про владу.

Пункт 5: «Всеукраїнські асоціації із сильними конституційними правами, створені в ключових сферах життя країни. Для безпосередньої участі громадянського суспільства в управлінні державою». Ця норма одразу відсилає до горбачовського обрання частини народних депутатів «від громадських організацій» — від контрольованих владою організацій за встановленими владою ж квотами. У даному разі — ким і за якою процедурою ці асоціації буде створено? Що означає «у ключових сферах життя» — за галузевим принципом? Ця новація пропонує новий орган представницької, законодавчої влади, створюваний у позавиборчий спосіб.

Пункт 6: «Формування національної асамблеї самоврядності з моральних, духовних авторитетів нації та голів всеукраїнських асоціацій». Ще один орган представницької влади з незрозумілими функціями, створюваний у позавиборчий спосіб.

Пункт 7: «Національна асамблея самоврядності — вищий орган народного самоуправління…». «Народне самоуправління» — невідомий світовій політології термін, який дуже нагадує радянську «владу народу». Принагідно Тимошенко засвідчила, що жонглює термінами «влада» та «самоуправління».

Пункт 8: «Створення нової гілки влади — контрольної… Призначаються національною асамблеєю самоврядності». Множення органів влади, розмивання відповідальності й повноважень — саме те, що дозволятиме «канцлерові» де-факто керувати всім і контролювати все.

Пункт 9: «Надання громадянам права законодавчої ініціативи». А тепер уявімо собі кількість «законодавчих ініціатив» (щонайменше сотні тисяч) і оцінімо реальність пропозиції. Не кажучи вже про те, що ініціатива — це ще далеко не закон, ініціативу й у кошик можна спрямувати одразу ж.

Пункт 10: «Референдум за народною ініціативою щодо дострокового усунення влади…». Пригадаймо, що українці традиційно розчаровуються в будь-якій владі протягом перших же місяців… А сам інститут референдуму за пострадянських умов є маніпулятивним — давно й багатьма доведено й обґрунтовано.

Пункт 11 — про національний стратегічний центр як державний орган, відповідальний за інноваційний розвиток і глобальну конкурентоспроможність. Ані інновації, ані конкурентоспроможність насправді неможливо створити наказом хай хоч найвищого державного органу.

Пункт 12: «…Мирові судді та судді першої інстанції обираються народом…». То, може, й лікарів обирати народом? І професорів із доцентами? Та звідки «народ» знатиме тих кандидатів? Повністю маніпульована буде процедура. Хай обирають у судді тих, у кого гучніші гасла й більше грошей на рекламу?

Пункт 13: «Заснування палати честі — органу контролю за суддями з боку громадянського суспільства». Що саме має стати предметом контролю (а чи диктату)? Якщо йдеться про хабарі, то привселюдно їх не дають і не беруть, а ніхто, окрім слідчих органів, встановити факт хабаря не має компетенції. А чи контролюватимуть зміст самих судових рішень? Коли так, то ця новація зробить суддів повністю залежними у відправленні правосуддя.

Пункт 14: «Переведення всієї облікової системи на блокчейн-технології». Усім українцям, звісно ж, зрозуміло. Прикметно: цей пункт дуже вирізняється серед інших, що стосуються політичної системи, — він тут не за темою. Зате з красивим «модерним» слівцем.

Пункт 15: «Створення багаторівневої, дієвої, комплексної системи боротьби проти корупції». Типове гасло з передвиборчого білборду — бо ані природи тієї системи, ані механізмів.

Пункт 16: «Ініціювання створення конституанти для схвалення проекту нової конституції та ухвалення її на всенародному референдумі». Конституанти створюють не для схвалення, а для створення проектів конституцій. Фундаментальну зміну до Конституції — зміну форми правління — Тимошенко вже окреслила й обіцяє втілити в життя. То в чому тоді функція конституанти, для чого вона тоді? Для декорації?

Усі ці пункти, зрештою, можна сформулювати дуже коротко: «Парламент призначає канцлера, канцлер призначає парламент. І геть усі органи влади взагалі». Чи не є завданням ЗМІ — зробити заумне зрозумілим, розвіяти димову завісу, напущену політиком — будь-яким політиком?

Отут ми підходимо до фундаментального питання. Будь-який матеріал критичного характеру про «Новий курс» Тимошенко високоморальні й цнотливі критики одразу потлумачили б як тенденційний, мало не замовний — і чимало з них одразу дійшли б висновку, що влада утискає чергову великомученицю. А автори таких матеріалів від своїх же колег зажили би слави «порохоботів» — хай навіть ті колеги й чути не можуть про Тимошенко.

Тобто з одного боку — постать політика, кандидата у Президенти, будь-які випади проти якого було би потлумачено як антипіар. З іншого боку, цей політик виголошує неможливі до втілення, нереалістичні, а подеколи й відверто небезпечні речі, й необхідність викриття цього становить величезну загальносуспільну актуальність.

Так, висловлені Тимошенко ідеї розбиратимуть у ток-шоу — політики розбиратимуть. Але тут ми стикаємося зі ще однією парадоксальною ситуацією: на відміну від журналістів та експертів (незаангажованих, принаймні), політики є зацікавленими особами. І їхню критику, їхній аналіз, хай навіть тисячу разів правильний, аудиторія сприйматиме як політичну боротьбу. Журналістам та експертам аудиторія віритиме більше, але аналізувати ідеї — не вчинки, а саме висловлені ідеї — політиків у нас на телебаченні й у більшості ЗМІ можуть тільки політики, а журналістам зась, бо джинса, бо буцімто чорний або білий піар. Кастова журналістика виходить якась, станова.

Принцип «люди самі в усьому розберуться» є насправді відмовкою: якби популістичність, а то й маніпулятивність усього, що виголосила Тимошенко, була би для всіх такою очевидною, не був би таким високим її рейтинг.

Потенційні голосувальники за Тимошенко можуть чудово знати всі кульбіти її ідеології, всі її попередні сумнівні кроки, можуть чудово розуміти суто технологічний, а не ідейний, характер усіх її дій. Але все перебиватиме враження: «Як же слушно вона каже! Та хай бодай щось із того зробить!». Тож аби уникнути катастрофи, конче потрібно розвінчувати ту «слушність».

Інакше — парадокс: у країні — безліч вільних і неупереджених ЗМІ, а обирати Президента громадянам доведеться наосліп, навмання. Саме ця особливість українських ЗМІ і створює поживне середовище для політичних популістів.

Від редакції «Детектора медіа». Ми готові надати свої сторінки і прихильникам виголошених Юлією Тимошенко ідей, аналітикам з іншою точкою зору на пропозиції політика тощо.

Фото: YouTube