Світло й тіні політреформи
Вибори найвищої посадової особи в державі стають непрямими й, більше того, припиняють безпосередньо залежати від волевиявлення громадян. До набуття чинності змінами до Конституції України залишається трохи більше від двох місяців – а відтак, тема політреформи дедалі більше перетворюється з абстрактної перспективи на майбутнє на зовсім уже скору реальність.
Тема ця, відтак, приречена викликати дедалі більше цікавості, щоб зрозуміти: що ж сталося в буремні тижні Помаранчевої революції, та що чекає на нас найближчого часу. Експерти висловлюють цілковито різні думки щодо реформи. Скажімо, Сергій Грабовський у „Телекритиці” висловив думку, що поставити під сумнів політичну реформу означає поставити під сумнів легітимність „третього туру” президентських виборів і, відповідно, всієї влади, що постала після нього. Він же (як і багато його колег) висловив слушну думку про те, що в Україні як була змішана, парламентсько-президентська, форма правління, так і залишиться, й що про остаточний вигляд системи влади в Україні після реформи вести мову ще дуже зарано: найімовірніше, відбуватиметься тривалий процес перетягування ковдри, що може забрати надто багато сил в усіх гілок влади й навіть перетворитися на самоціль.
Харківська правозахисна група оприлюднила два цікавих документи: Меморандум Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи в Україні та Відкритий лист Харківської правозахисної групи з приводу загрози політичної реформи. В обох документах, отже, поняття „політична реформа” вжито лише поруч зі словом „загроза”. Автори документів заявляють, що ухвалення законопроекту зі змін до Конституції не може бути поставлене в залежність від ухвалення законопроекту нижчої юридичної сили, що це є типовий приклад голосування під умовою. І що з юридичного погляду існує достатньо підстав, щоби вважати ухвалення змін до Конституції юридично нечинним, здійсненим із порушенням основоположних принципів конституційного права. І тут важко не погодитися з харків’янами, за одним лише уточненням: вжите ними формулювання є надто м’яким – аж до такої міри, що не дає адекватної юридичної кваліфікації тому, що сталося. Пригадаймо, як було ухвалено зміни до Конституції. Відбулися президентські вибори, підсумки яких було сфальсифіковано. Тобто, було скоєно антидержавний злочин. І от у відповідь на вимоги відновити законність (і, відповідно, припинити наслідки злочину) залунала зустрічна вимога: проголосуйте за політреформу. Ідеться, отже, не про голосування під умовою – йдеться про голосування під погрозою залишити чинним стан речей, що виник унаслідок державного злочину. Якщо коротко, то – про голосування під погрозою скоєння злочину. Будь-який суд не може вважати подібне волевиявлення вільним, про свободу волі тут і близько немає мови. Будь-який суд мусив би потрактувати це голосування як вимушене, спрямоване на перешкоджання скоєнню злочину, на відновлення законності. А волевиявлення, здійснене за таких умов, не може бути визнаним таким, що породжує чинні правостосунки.
Це – щодо легітимності голосування. А які сюрпризи може приготувати нам втілення його наслідків? Перше, що кидається у вічі – це такий факт: прем’єр-міністр України стає посадовою особою з найбільшою кількістю, найбільшим обсягом владних повноважень. Але немає жодної норми, яка б обмежувала кількість каденцій прем’єр-міністра. Вікторові Януковичу зараз 55 років. Юлії Тимошенко – 45. Отже, цілком може статися, що в найближчі 25 – 35, а то й 40 років нового прем’єр-міністра ми вже не побачимо. (Був же прем’єр-міністром Греції Ксенофон Золотас, якому було за 80. Про комуністичних та інших тоталітарних вождів зараз не будемо.) На пострадянському просторі є очевидною тенденція до різних способів легітимізації пожиттєвого перебування лідерів держав при владі. Тут і пряме проголошення пожиттєвого президентства, й надання права чинному главі держави „як виняток” обиратися й обиратися знову. У крайньому разі – це призначення спадкоємців, що мусить гарантувати незмінність еліт навіть за формальної зміни першої в державі особи. Саме такий сценарій намагалися розіграти в Україні восени минулого року; Україна стала однією з перших в СНД держав, де подібний сценарій не спрацював, Де цю тенденцію було переборено, і де виникла реальна можливість зміни еліт. (Скористалася нова влада цією можливістю вповні чи не змогла скористатися – то вже інше питання; власне можливість таки з’явилася.) І саме тоді, коли Україна змогла вистрибнути з загальнопострадянського плину подій, вона ж стала однією з перших в СНД державою, що законодавчо – ба, конституційно – закріпила можливість довічного перебування першої особи держави на її посаді. Не у „м’якій” формі призначення спадкоємця, а в найжорсткішій, ледь не туркменистанській формі прямого конституційного дозволу. І все це – й відкидання пострадянської традиції передання влади, й узаконення її ж у найжорсткішій формі – відбулося в пакеті, як взаємообумовлені кроки. Дива, та й тільки!
Так, на перший погляд, багатопартійна система мала б стати цьому на заваді. Але хіба не було високих конституційних норм, які мусили б – просто неодмінно мусили б! – запобігти фальсифікації президентських виборів? У тому-то й справа, що за умов пострадянських „молодих демократій” усі загальновизнані норми державного права спрацьовують у дещо незвичний як для старих демократій спосіб і в дещо незвичному вигляді. І саме тому конституційна норма обмеження кількості каденцій глави держави була бодай якимось, але все ж таки запобіжником. То добре, хай буде багатопартійність. Але що таке адмінресурс – хіба хтось уже забув? Що таке партії влади й партії опозиції, наскільки вони є (дякувати Богові, поки все ж таки були, чи стануть знову?) рівноправними суб’єктами політичної діяльності в пострадянських умовах, наскільки вільним є їхнє змагання – хіба це теж хтось забув? Коли багато партій є формою існування бізнес-корпорацій, а влада є бізнесом, що приносить не так лаври, як гроші – спокуса, чи знаєте, є надто великою. А ще згадайте: чи змінювалася владна еліта протягом довгих 10 років президентства Леоніда Кучми? Ні, не змінювалася. А чи так само постійними були суб’єкти виборів? Ні – кожного разу ця еліта йшла до влади під новим брендом, із новим обличчям, у новому оформленні. Тож за умов, коли пожиттєве перебування при владі гарантоване Конституцією, цей досвід може набути небаченого досі розвитку. І виборці, щоразу голосуючи за нову політичну силу, щоразу ж після виборів упізнаватимуть у ній ту саму, стару. Нестабільність партій та партієподібних утворень дуже цьому сприяє.
А ще, обираючи президента, виборці голосують за конкретну особу, напевне знаючи, що, коли переможе якийсь кандидат, президентом буде він і саме він, і більше ніхто. А тепер? Тепер, голосуючи за партію, виборці не знатимуть, хто в підсумку очолить уряд – а фактично державу. Найпростіший варіант, що лежить на поверхні: партія виграє вибори, але не здобуває більшості, хай навіть не абсолютної, а просто переконливої відносної. (А поки що саме до того йде й ітиме ще дуже тривалий час; більше того: за умов, коли в державі існують більше двох потужних партій, а постійних, історично випробуваних коаліцій немає, здобуття абсолютної більшості однією з партій буде майже тотожне тоталітаризації держави.) Чи знають виборці, з ким ця партія почне створювати урядову коаліцію? На яких засадах та умовах? Наскільки карколомними будуть „меморандуми про порозуміння”, що вона їх укладатиме? Тим більше, коли політична доцільність у нас потрактовується як мета, що виправдовує будь-які засоби й уможливлює союзи сил, узагалі-то ідеологічно несумісних? Коли персоналії, особистісні симпатії та антипатії часто важливіші за ідеологію? А де, до речі, гарантія, що під час пошуків друзів по урядовій коаліції партія не розколеться приблизно так, як це зробив нещодавно УРП „Собор”? Так от: хто в підсумку стане прем’єр-міністром – того одразу після виборів не знатимуть і самі партії-переможці, не кажучи вже про виборців. Так, за змінами до Конституції, найперше буде покликано лідера партії-переможця. Як розвиватимуться події надалі, залежатиме від конкретної ситуації. І дуже ймовірною стає поява компромісних, технічних постатей із найвищими в державі повноваженнями. Пригадаймо історію політичної кар’єри Володимира Литвина: він став спікером саме як компромісна постать, і чи так уже багато українців бодай щось чули про нього до того? А з тих пір він – одна з найпомітніших політичних постатей в Україні. То чи так уже забезпечуватиме стабільність у державі поява на найвищій державній посаді маловідомих темних конячок, від яких невідомо, чого чекати, а коли стане відомо, може бути вже пізно?
Але навіщо ж так складно? Пригадаймо історію СДПУ(о). Пройшла в парламент ця партія як справді соціал-демократична, й очолював її демократичний політик Василь Онопенко. Саме за партію Онопенка голосували виборці. Але варто лише було подолати прохідний бар’єр, як у партії стався заколот, і на її вершині з’явився Віктор Медведчук. А тепер уявімо собі, що вибори ці були б після реформи, а партія не просто пройшла б до парламенту, а виграла б вибори. Що, надто багато „але” та „уявіть собі”? Але хто може гарантувати, що таке неможливо у принципі? Тим більше, що раптова зміна партійного керівництва, а разом із ним і генеральної лінії – явище, в Україні не таке вже рідкісне.
А ще, коли виявиться, що партія-переможець не може-таки сформувати уряд, не виключена ситуація, коли його вийде сформувати в партії, що геть програла й великою популярністю не користується. Пригадаймо минулі вибори: переможцем була „Наша Україна” – але за того розкладу вона, навіть у союзі з БЮТ та СПУ, навряд чи змогла б сформувати уряд, який було б затверджено. А от блок „ЗаЄдУ”, що здобув лише 12% голосів, сформувати уряд зміг би – в союзі з дрібноолігархічними партіями. Ви скажете: тоді зіграли свою роль мажоритарники? Так, але тепер прохідний бар’єр знижено. І, у принципі, кількість депутатів від дрібноолігархічних партій-одноденок, за певних умов, може різко зрости.
Отже, важливим є головне: вибори найвищої посадової особи в державі стають непрямими й, більше того, припиняють безпосередньо залежати від волевиявлення громадян. Десь у країнах давньої, багатосотлітньої демократії це, можливо, є припустимим. За пострадянської дійсності це несе з собою значні небезпеки. Як уникнути їх – про те мають думати політики.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
"Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ