Доопрацювання – двозначне слово. Зазвичай воно характеризує впровадження в життя ще більш недолугого закону, ніж був запропонований раніше. Приклади? А хоча б нова редакція „Закону про вибори народних депутатів України”, який на законодавчому рівні забороняє свободу слова в Україні. І тут не можна не погодитися із думкою юриста Михайла Борщевського, яку він висловив під час передачі «К бар’єру» (НТВ): «Поганий законопроект ніколи не стає кращим і ніколи не доопрацьовується”. Однак, іноді «доопрацювання» свідчить про прагнення без скандалу і зайвого розголосу відмовитися від помилкових рішень попереднього міністра-реформатора. Так завуальовано, начебто для „доопрацювання”, рішення «спускається на гальмах» на радість тих, проти кого воно було направлено.

За останні місяць-півтора рішення Міністерства охорони здоров’я освячував (досліджував, анонсував, виголошував, транслював, переказував) кожний телевізійний канал по кілька разів на тиждень. Почали із загрозливої інформації представника Міністерства – люди дивляться телевізійну рекламу, купують препарати, займаються самолікуванням, травляться і здихають. Треба із цим щось робити. Власне, для цього і видумано заборону людям купувати ліки без рецептів. Природно, що пред’явити статистику потравлених самолікуванням виявилося неможливим, тому скоро людей почали лякати лікарями-перевертнями. Вони, мовляв, продають ліки певної фірми й роблять свій ґандж на проценті. Але оскільки рішення про рецепти нічого в цьому не змінювало (може, й навпаки – тепер лікарі мають більше можливостей лікувати суворо визначеним препаратом, бо ж за рецептом не придбаєш аналога), то й цю тему кинули напризволяще. Стали говорити про Європу – там чи не сто відсотків ліків видаються за рецептом і свідоме населення бігає до лікаря на прийом замість ходити до сусідської знахарки-ворожки. Але порівняння коштовності європейської медицини із чергами районних поліклінік було не надто адекватним – довелося покинути й цей аргумент. Почали лякати – навіть анальгін буде видаватись за рецептом! – щоб потім потішити: лишень контрацептиви та ще кількадесят відсотків зі списку препаратів. Втім, це нічого, бо й на сьогодні більше п’ятдесяти відсотків ліків видається за рецептом.

Це все – перекази телевізійних сюжетів.

Найбільш прислужився у розгляді теми «наказ №360» муніципальний канал «Київ». Столичний чиновник-медик в програмі «Споживач» назвав карколомну цифру в десяток мільйонів бланків рецептів, які потрібні Києву. Про смисл рішення Міністерства охорони здоров’я він по-чиновницьки, а, може, вже й по-корпоративному, не поширювався. Природа наказу видалася тьмяною і незрозумілою навіть після годинних теревенів у «Прес-клубі», на якому говорили про цивілізацію, наркоманів, непрофесіоналізм, поганих людей, яким хочуть зробити добре й інші загальні речі, що широким потоком несуть, тягнуть, підштовхують вже десятки років Україну у Євросоюз – все без результату. Лишень економічний щоденник НТН втішив простих людей, що вже почали готуватися до вічної медичної черги. Він віднайшов експерта, який повідомив, що хвилюватися нема чого: ані в наказі, ані в структурі Міністерства охорони здоров’я не передбачені контролюючі функції та адміністративні дії проти порушників. Отже, рішення просто не буде виконуватися. Можна буде, як і раніше, купувати ліки без рецепта.

Власне, оце «як і раніше» – головне, що муляє у всій цій історії. Адже ліки й так повинні видаватися за рецептами і на деяких ліках це навіть пишуть. Власне, на 54% ліків. Але цей момент якось втрапив у мертву зону розгляду, до якої не зміг дотягнутися зацікавлений об’єктив телекамери. Приймати наказ, щоб виконувався вже існуючий наказ – нонсенс, абсурд й свідомий український вибір. Робити на наказі, який свідчить про неробство, нігілізм і системну непрофесійність піар – суто українське ноу-хау.

Отут би включитися до розгляду невчасно закритій програмі «Подвійний доказ»! Адже причини таких реформаторських рішень, мабуть, слід шукати не в турботі за людський організм. Конспірологічно підковані автори-слідчі видали б свої версії: що саме спонукало до міністерських нововведень. Перший публічний рейд пана Поліщука по хрещатицьких аптеках, коли доведена до сліз дівчина-провізор виправдовувалась після звинувачень у недотриманні гранично допустимих цін на ліки, став би для них відправною точкою для власного журналістського розслідування. Можливо, причину слід шукати у боротьбі з фармацевтичними компаніями? Можливо, є й інші «підводні» причини… Хлопці з «Подвійного доказу», можливо, щось би та й віднайшли…

Але справа не в цьому. Протягом двох місяців, а, може, й більше, телебачення переповідало прес-конференції чиновників, брало інтерв’ю у лікарів та аптекарів, стрічало на вулиці камерою перехожих, розквітчувало репортажі голосними заявами і демонструвало списки дозволених-недозволених ліків. Наказ то схвалювали, то критикували, то знов схвалювали... У цьому художньому буревії, який створили телеканали навколо міністерської реформи, якось загубилася сама суть нововведення. Попри всю дискусійність, глядач так і не отримав власне інформації, що в кібернетичному смислі є набором даних, які людина не знає, але знання яких є для неї корисним. Телебачення на цей раз працювало в «мертвій зоні» між аналітикою та інформаційним повідомленням, випускаючи в ефір незугарних жанрових потвор: через брак часу, бажання, усвідомлення проблеми і завдань, які мають ставитися перед телебаченням і його новинами – єдиним джерелом світу для багатьох людей, матрицею суспільної поведінки. Це не те, щоб непрофесіоналізм – це граничне вміння ховати від людей правду, залишаючи її прихованою і від себе (або для себе, що значно гірше). Неможливість розповідати історію, базуючись на журналістському знанні, минулого сезону доводив пан Цаплієнко з «Інтера» в проекті «Спец кореспондент»: його розвідки, що спиралися на підшивки журналістських статей і репортажів, ніколи не забезпечували повноту картини подій, залишаючи відчуття роздратованої розгубленості.

Історія з наказом №360 вкотре довела, що телебаченню довіряти не можна. Навіть ненавмисне, воно зводить людей на манівці сумнівів.