Колись класик поп-арту, американський митець (мушу згадати про його українське походження) Енді Уорхол вивів просту тезу: кожна людина має право на свої 15 хвилин слави. В сучасному світі таку славу дає насамперед ТБ. Принаймні, більшість людей так вважає. Микола Вересень озброївся цим принципом і, очевидно, саме його закладав у формат своєї авторської програми „21 вересня”, що виходить на каналі „К1”.

Мені, як глядачеві, цей канал почав подобатися. В нього потроху починає формуватися власне обличчя, яке від самого старту в ефірі прямо асоціювалося з обличчям Вересня. Буквально – інших „зірок” каналу навіть я, більш-менш постійний його глядач, ще досі не ідентифікую. Це не означає, що вони не яскраві. Та само це не означає, що вони – в тіні слави та популярності Миколи Вересня. Просто він виборов для себе в ефірі два рази по 15 хвилин по буднях і пливе, як то кажуть, на своїй хвилі. По суті, виглядає так, що Вересень – сам собі формат, а два рази по 15 хвилин треба чимось, а, швидше – кимось заповнити.

Тут починається найбільш незрозуміла річ. До студії, фактично – особисто до Миколи Вересня, приходять гості. Чим обумовлена поява кожного з них, невідомо. Бо теми для розмов зазвичай або зовсім позбавлені актуальності, або навпаки – належать до категорії вічних, отже – актуальні завжди. Тільки цього ніхто не помічає, бо їх актуальність на одному щаблі з актуальністю крану, який протікає, ліфту, який ламається, пенсіонерів, які бідують, даїшників, які штрафують.

Люди, запрошені на програму, або не розуміють, що участь у „21 вересня” – холостий постріл, або розуміють це, але не можуть відмовити собі в задоволенні отримати власних 15 хвилин слави. Дарма, що програма популярного тележурналіста вже не виходить у прайм-таймі (попервах це було о 21 з чимось). Денний ефір – після 14-ї, вечірній – після 23-ї години. Погодьтеся – не найкращий час для гостя телестудії торгувати власним обличчям та висловлювати власні думки. „Товару” ніхто не побачить. Особливо, якщо врахувати ту обставину, що „К1” – канал кабельний, і не всюди його можна зловити.

Якщо подивитися програму „21 вересня” кілька днів поспіль, помічається одна закономірність. Вересня, здається, зовсім не цікавить ані черговий гість, ані те, чим він займається, ані його громадянська позиція. Це видно з питань, які він ставить співбесіднику. Складається враження, що Вересень знає лише про тему розмови і має перелік наперед заготованих запитань. Причому він мусить поставити їх незалежно від того, про що говоритиме гість. В свою чергу, гість так само говорить, ніби зачитує розгорнутий прес-реліз. Тобто, переповідає основні положення своєї діяльності, наголошує на її важливості і кидає якісь загальні штамповані фрази. Словом, обидва готуються до зустрічі, тільки кожен говорить про своє. І єдине живе в такій розмові – міміка та жестикуляція самого Миколи Вересня.

Наприклад, президент Товариства захисту тварин Тамара Тарнавська довго розводиться про те, що бродячі собаки – брати наші менші. А Вересня цікавить, скільки гицелі заробляють, спіймавши двісті псів, на які смітники їх звозять і де потім з них роблять мило. Про те, яку проблему насправді становлять для Києва та інших великих міст України безпритульні собаки, жоден з них навіть не обмовився.

Інший гість – представник партії „Батьківщина” Анатолій Семинога, якого в титрах написали „тимошенківець”. Він являв собою яскравий приклад партійної дисципліни. Заявив, що „мета в нас із Ющенком одна – європейська держава”, потім – що „ми всі – одна команда”, далі – „в нас дуже моральна партія, тому ніхто не краде”, нарешті – „всі в Києві хочуть вступити в „Батьківщину”. Головне – Вересень не оскаржив жодного положення цієї доповіді. Інакше розмову Семиноги з господарем ефіру назвати важко. Хоча дошкульний Вересень міг би хоча б із хуліганських міркувань трошки подражнити зашореного гостя. Але він не хоче. Йому явно не цікаво. Значить – не надто цікаво і тим, хто це дивиться і слухає.

Бесіда з академіком Геннадієм Книшовим, директором інституту серцево-судинної медицини, звелася до проблем лікарської етики. Вересень запитав, чи повинен лікар казати хворому, що той уже безнадійний. Гість відповідає: для нього більш серйозною етичною проблемою сучасної української медицини є необхідність говорити хворому, скільки буде коштувати його лікування. Оскільки люди в нас зазвичай небагаті, то подібна інформація рівносильна тому ж таки оголошенню невтішного вироку: не заплатите – помрете. До речі, обговорення цієї проблеми справді могло б зібрати біля телеекранів значну аудиторію. Якби воно не було аж таким надто формальним.

Чергового свого гостя, конструктора Євгена Сухіна, який винайшов енергоносій, котрий виробляє синтетичний газ, і вже продав свій винахід Філіппінам, Вересень запитує відверто: „Що б у вас ще таке спитати, аби всі подумали, що ви – недосконала людина?” Можливо, це у нього такі жарти. А раз гість не образився і не обурився, значить, у нього своєрідне почуття гумору. Причому сам Вересень від самого початку бесіди признається: в тому, що говорить його гість, він особисто не розбирається. Всім своїм виглядом показуючи при цьому - бажання розібратися в предметі розмови в нього абсолютно не виникає. Тому глядачі, в свою чергу, повинні самі розібратися, яким же чином треба використовувати сонячну енергію через біомасу, аби винайти штучного та екологічно чистого енергоносія в необмеженій кількості.

Нарешті, антиквар Федір Чернецький, останній на минулому тижні гість Миколи Вересня, довів своєю 15-хвилинною присутністю в ефірі: нуднішою за розмову про біомасу може бути лише розмова про антикваріат. Мабуть, говорити двом людям справді не було про що. Інакше б Вересень не почав із байдужим виразом з'ясовувати, що таке „антикваріат у юридичних рамках”. Замість історій про викрадені та знайдені шедеври починається якійсь дивний монолог антиквара про те, що і за скільки можна купити на аукціоні Сотбі і, зокрема, що купив там він.

Кожну програму Микола Вересень закінчує однаково. Пильно стежачи, аби не перетягнути час, він може перервати монолог свого співбесідника і щоразу говорить наступне: „Ми мусимо вийти сюди, я вам подарую ручку, потисну руку і ми будемо стояти, поки титри не закінчаться”. Буквально: ми задовольнили один одного, тому дограємо до кінця і до побачення.

Не знаю, чи відчули ви, а я відчув – жоден із перерахованих гостей мене не зачепив. Жодна з винесених на обговорення тем, попри всю теоретичну актуальність (чому вбиваємо собак, чому продаємо винаходи Філіппінам, чому мусимо стільки платити за лікування) або не була належним чином подана, або, що більш реально, не цікавить насамперед автора і ведучого програми „21 вересня” особисто.

Подібні „зустрічі з цікавими людьми” практикуються не лише на телебаченні, а на сторінках суспільно-політичних друкованих видань. Герої публікацій чи, як у нашому випадку, гості телестудій вважають, що отримали додаткову трибуну для популяризації власних ідей. Для гостя 15 хвилин телеефіру – недосяжна мета. І він підсвідомо вважає, що його чують і бачать мільйони. Для журналіста, в даному випадку – Вересня, це такі самі 15 хвилин слави, тільки – щоденної. Присутність в телеефірі лише закріплює його особистий імідж. А канал, у свою чергу, може похвалитися пакетом не суто розважальних, а саме соціально значимих програм. Бо, з огляду на окреслені Вереснем проблеми і рід занять гостей, соціальна значимість програми очевидна. Нехай ця „соціалка” і здатна приспати глядача як у обід, так і ввечері.

Андрій Кокотюха, для "Детектор медіа"

Читайте також:

Микола Вересень: «К1 – це перший конгеніальний…»

Запитання «ТК»: - Які ваші враження від початку роботи каналу „К1” («картинка», заставки, студія, ведучі, концепція анонсованих програм, верстка сітки та новин тощо)?

PR-служба К1 заявляет: У них высокий рейтинг

Мыкола Вересень пока что не работает на "К1"

К1 стартуватиме 20 червня