При цьому високий градус дискусії здивував навіть бувалого в бувальцях журналіста. А на пересічну публіку, очевидно, неабияк вплинули апокаліптичні візії кримінальників, які стрункими колонами рушають на здобуття рад усіх рівнів.

Слід визнати: народ ніколи не любив “недоторканних”. І, хоча кучмівський квітневий референдум 2000 року було наскрізь сфальшовано, результатові за скасування останньої частини статті 80-ї Конституції (вона забороняє будь-яке кримінальне переслідування народних депутатів без згоди Верховної Ради) цілком можна вірити. І цей результат не надто різнився від отриманого під час програми Савіка Шустера.

Тож спробуймо простежити, чим викликано такий вибух пристрастей саме на початку жовтня.

Отже, Президент Віктор Ющенко (з кількаденним запізненням проти визначеного конституційною процедурою терміну) таки підписав закон про внесення змін до Закону України “Про статус депутатів місцевих рад”, ухвалений Верховною Радою 8 вересня. А відтак не лише 450 народних депутатів України, а й ціла армія (близько 240 тисяч!) депутатів місцевих рад починаючи з дня публікації закону 7 жовтня набули фактично статусу недоторканності.

Щоправда, недоторканності не такої абсолютної, як у парламентаріїв – кримінальні справи проти них можуть порушуватися судом або прокурором у загальному порядку (для народних депутатів України потрібна згода парламенту навіть на це!) А от запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту можна застосувати лишень за згодою сесії відповідної ради.

За новим законом, процедура ця виглядатиме так: прокурор надсилає подання до відповідної ради, а рада має розглянути його упродовж місяця. При цьому сам оскаржуваний депутат може брати участь у засіданні й захищати себе перед колегами. В разі незгоди ради прокуратурі лишається апелювати до ради вищого рівня – аж до Верховної (сюди подання може надійти лише від Генерального прокурора України, - навіть коли йтиметься про депутата Богом забутої сільради).

…В принципі, депутатська недоторканність зовсім не є винаходом українських олігархів, які прагнуть заховатися за неї від кримінальної відповідальності. Вона є інститутом давнім, принаймні з чотиристалітньою історією, що мав на меті захистити надто принципових парламентаріїв від монаршого гніву. І стосувалася вона спершу лише політичних висловлювань у сесійній залі – за все інше депутат відповідав разом з іншими підданцями. Але з часом вона розширилася – і стала звичним інструментом законодавства більшості демократичних держав.

Гарантувала цю недоторканність і “найсправедливіша у світі” Сталінська конституція – але це не врятувало 1937-38 року від заслання й розстрілу більшість членів Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (так називався тодішній вищий представницький орган УРСР). Незалежна Україна успадкувала 1991 року тотальну недоторканність депутатів рад усіх рівнів (щоправда, для місцевих рад ця недоторканність обмежувалася територією відповідної ради), - причому, на відміну від часів радянських, ця недоторканність певний час зовсім не була формальною.

Мушу зізнатися: для мене й моїх колег – депутатів першої демократично обраної Київради – ця недоторканність була неабиякою підмогою під час буремних демонстрацій літа-осені 1990-го (за масштабністю вони поступалися лише торішньому Майданові). Переконаний: без неї багато тодішніх резонансних акцій, на кшталт підняття синьо-жовтого прапора перед Київрадою, чи облаштування табору голодувальників на Майдані (тоді ще - Жовтневої Революції) просто не відбулося б. Бо безпеку цих акцій часто забезпечував живий ланцюжок депутатів із саморобними синьо-жовтими значками між демонстрантами й міліцією. Хоча й така недоторканність не врятувала тоді Степана Хмару від тривалої відсидки в “Лук’янівці”…

Проте Україна стала незалежною – і питання недоторканності негайно перемістилося з політичної в господарчу площину. Єдиного разу, коли мені як депутатові довелося розглядати прокурорське подання щодо згоди на арешт мого колеги, стосувалося воно колишнього активного члена комуністичної фракції, який надто зухвало крав у нових ринкових умовах на посаді головлікаря одного з київських районів. Проте рада згоди на арешт не дала – забракло кворуму…

Конституція 1996 року надовго покінчила з недоторканністю депутатів місцевих рад. І, мабуть, на той час це було виправдано – бо ці ради й так ставали притулком для місцевого криміналітету. Та й стаття 80 Конституції, яка гарантувала недоторканність народним депутатам України, від певного часу наскільки муляла очі Л.Кучмі, що їй було присвячено спеціальне запитання на горезвісному квітневому референдумі 2000 року. Неважко зрозуміти, що скеровано це запитання було зовсім не проти депутатів-олігархів, а насамперед проти тих, хто став (або міг стати) в опозицію проти режиму. Проте майже 90% (якщо вірити офіційним даним) висловилися тоді за скасування недоторканності. Але вибухнув касетний скандал – і сама Конституція залишилася недоторканною.

Натомість різко ускладнилося життя тих поодиноких правдоборців, які ще трималися в окремих місцевих радах. Їх звільняли з роботи, проти них порушували явно сфабриковані кримінальні справи. І тому ідея відновити (бодай у якійсь формі) недоторканність для місцевих депутатів належала саме тодішній опозиції. А на перешкоді їй став саме контрольований Банковою Конституційний Суд, який ще 1997 року визначив: недоторканність може стосуватися лише президента, народних депутатів України і суддів (яким цей статус прямо надано Конституцією) - і крапка. Бо інакше порушується основоположний принцип рівності всіх громадян перед законом.

Автори ухваленого парламентом закону чимало потрудилися, щоб обійти згадане рішення Конституційного Суду. І формально це їм вдалося: в законі йдеться не про недоторканність, а лише про спеціальну процедуру застосування запобіжного заходу. Хоча суть від цього не змінилася.

Які будуть наслідки ухваленого закону? Справді, не можна виключити, що до місцевих рад тепер масово посуне криміналітет. Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко вже встиг виступити з емоційною заявою, що подасть у відставку, якщо Конституційний Суд визнає за підписаним президентом законом право на життя, - і глядачі ICTV гаряче підтримали таку позицію. Проте не варто, напевно, будувати й надто апокаліптичні прогнози. По перше, ледве чи всі 240 тисяч місцевих депутатів виявляться кримінальниками. А по друге, й сьогодні, без жодної недоторканності, чимало кримінальників чують себе в абсолютній безпеці.

Зрозуміло одне: механізм недоторканності (в тому числі й щодо парламентаріїв) потребує в Україні суттєвого удосконалення. Й стосуватися ця недоторканність повинна, очевидно, лишень аспектів депутатської і громадської діяльності (а не захищати, скажімо, депутата, винного чи то у вчиненні ДТП з тяжкими наслідками, чи в багатомільйонних фінансових махінаціях). Проте аж до того моменту, поки наша держава зробиться по-справжньому правовою, не можна виключати й небезпеки того, що проти “незручних” депутатів фабрикуватимуть саме кримінальні статті…

Зрозуміло й інше: президентові не варто було робити гучної заяви про намір скасувати інститут недоторканності взагалі – буквально за кілька днів перед підписанням контроверсійного закону про зміну статусу місцевих депутатів. Адже суспільство вкотре отримало привід засумніватися в послідовності глави держави і в наявності в нього стратегічного бачення майбутньої політичної системи України.

...Надвечір 7 жовтня Президент сам зробив подання до Конституційного Суду, попросивши його визначитися: чи відповідає таки цей закон основоположному принципові рівності всіх громадян. І цим вчинив ще одну непослідовність: адже про недоторканність місцевих депутатів чітко йшлося в “Меморандумі про взаємопорозуміння між владою й опозицією”, підписаному тим таки президентом (разом з Єхануровим і Януковичем) якихось два тижні тому. А що “регіоналам” справді залежить на цьому законі, сумніватися не доводиться. Адже віднині депутат (і голова) Донецької облради Борис Колєсніков може чутися в цілковитій безпеці.