У неділю на каналі «1+1» відновився спортивний документальній серіал Сергія Долбілова «Брати по крові». Показали першу серію. «Брати по крові» – це кіно, у якому зображено шлях братів Віталія і Володимира Кличків крізь терни до зірок. Автор стрічки Сергій Долбілов показує, як кремезні українські хлопці кулаками будують своє майбутнє. У першій серії вони молоді й недосвідчені. Вони проводять перші поєдинки на професійному рівні. В Німеччині ніхто їх не знає й не може розрізнити, де Вова, а де Вітя. Вони б’ються кожного місяця з відверто слабкими боксерами, бо так хоче їх спортивний клуб. Це – далеке ХХ століття. Воно відоме і старим, і малим. Швидше за все, подібний реверанс у легендарне минуле пов’язаний із осіннім збуренням активності українських боксерів. Нещодавно в рейтинговому поєдинку переміг Володимир. Скоро свій титул чемпіона світу буде захищати Віталій. Напевно, на нас чекають нові епізоди боксерської саги. Будемо сподіватися.

Сергій Долбілов вже майже рік не радує глядача новими проектами. Утім, для цього є об’єктивні причини. Вони лежать, можливо, не стільки в позиції творця, скільки в психології глядача. Звісно, діапазон тем, які захоплював до сфери свого впливу Долбілов, надзвичайно широкий. Його реалізовані проекти виглядають настільки масштабно (взяти хоча б «Динамо» чи Андрія Шевченка), що стає важко знайти достойну тему для оспівування: після творення фресок не йдеться про фарбування чайників. Однак справа в іншому. Визначна, хай навіть дещо суперечлива і некатегорична, стрічка «Володарі кілець», яку «1+1» показав напередодні афінської Олімпіади, оповівши нещодавню історію олімпійського руху в незалежній Україні, сфотографувала ницість національного спорту. Садистична природа стосунків Держави і Спортсмена викликає огиду. Природа і спортивних федерацій, і Hаціонального олімпійського комітету аж ніяк не «громадська», повідали «Володарі кілець». Вони цілком вкладаються в сталінське владне ложе. Після цього фільму важко спостерігати за перемогами чи поразками: на думку спадають обличчя чиновників, кулуарна боротьба федерацій, незрозумілі силові прийоми влади і абсурдні адміністративні дії, ніяк не пов’язані із аристократичними кубертенівськими принципами. Стає тоскно й не до спорту.

Однак ідеться не про Сергія Долбілова.

Справа в тім, що Олексій Маргієв показав у неділю на «Новому каналі» чергову серію свого циклу про видатних футболістів української сучасності - «Олександр Шовковський. Випробування футболом».

Перегляд фільмів виробництва тандему Олексій Маргієв – Євген Удовиченко (автор – режисер), починаючи із весни, став звичною справою. Чотири серії, що вже вийшли, про Андріїв – Вороніна, Гусина, Шевченка – і їх тренера в національній збірній - Олега Блохіна, здається, надали мені вичерпну кількість приводів для «телекритичних» розумувань. Здається, можна було б обмежитись коротким натяком про нову роботу, аніж знову і знову повертатися до цього циклу: спортивне кіно «Нового каналу» за короткий строк стало чимось традиційним. Однак Олексій Маргієв продовжує дивувати. Портрет Олександра Шовковського доволі сильно відрізняється від тієї продукції, що виготовлялася ним раніше. Сказати б, своєю зрілістю.

Зазвичай, Олексій Маргієв знаходиться в полоні слова. Його коментар множиться фразами, які заводять історію в глухі кути мелодраматизму і романтики, далекі від реальності своїм «ідеальним» спрямуванням. Тексти, які виголошуються, входять у смисловий конфлікт із фразами його героя, інших осіб, які розмірковують про футбол. У новому фільмі цього нема. Про життєвий шлях воротаря розповідають брати Суркіси (президент «Динамо» і президент Федерації футболу України), Олександр Чубаров і Анатолій Кращенко (дитячі тренери), Михайло Михайлов, Йожеф Сабо і Олег Блохін (тренери «Динамо» і збірної України), своє ставлення до нього висловлюють вболівальники. Суть роботи голкіпера означена цитатами визначних майстрів – Олівера Кана, Анзора Кавазашвілі, Ріната Дасаєва, Діно Дзоффа, Зеппа Маєра, Володимира Маслаченка. Інтимну правдивість, нешаблонність розповіді надає Олександр Шовковський, розповідаючи про себе…

Олексій Маргієв – єдиний, хто мовчить. Для творення оповіді він використовує засоби, сильніші за жонглювання словом. Точний за смислом та настроєм монтаж і жорстка структурованість історії (вона поділена на частини: дитинство, юність, іспити, чорна смуга, зрілість, професія голкіпера, спадкоємність, чемпіонат світу-2006) дозволяють створити враження відсутності диктату автора, звести нанівець нав’язливість його характеристик і торкнутися емоції глядача – не роздратованості, а переживання, співчуття.

Олексій Маргієв увійшов у активний творчий і виробничий ритм. Обравши темою своїх інтересів футболістів, робота яких замішана на таланті, терпінні і постійній боротьбі із собою, він вивів свою передачу з негативного впливу офіційного спортивного оточення, яке вганяє у депресію. Залишається сподіватися, що йому вдасться знайти достойних героїв для своїх наступних програм. Олег Лужний і Сергій Ребров – це все, що спадає на думку.

Далі пустка.