Коли 1917 року впало російське самодержавство і дуже швидко зусиллями різних партій та представників дуже різних суспільних верств – від письменників до генералів, від робітників до крамарів, від заможних статечних господарів до незаможних селянських активістів – упродовж буквально півроку постала вільна Україна, здавалося, що національна революція швидко розв‘яже всі нагальні проблеми. Адже за українськими лідерами йшли мільйони людей, у тому числі – і людей у шинелях з гвинтівками в руках, у самому Києві вирував Софійський майдан, збираючи представників усієї України, такі ж майдани збиралися і в інших містах і селах. “На майдані коло церкви революція іде...” – ці Тичинині слова, які багато хто вчив у школі, насправді зовсім не про більшовиків. А про справжню, вистраждану як простолюдом, так і елітою, українську революцію. Але, як відомо, в результаті сталося інакше. Зовсім інакше. Відтак історики досі сперечають, що саме у першу чергу стало на заваді у ті часи – об‘єктивні чи суб‘єктивні чинники, вплив ззовні чи внутрішня неспроможність нації на раціональні дії. Проте, здається, всі фахівці сходяться на одній думці: на відміну, скажімо, від фінів чи поляків, тодішні українські політики у своїй переважній масі не вміли підпорядковувати власні потреби та забаганки загальнонаціональним інтересам.

Чи змінилося щось принципово з того часу? Що стосується чинника суб‘єктивного – у тій його складовій, яка стосується “батьків нації”, - тут навряд чи хтось заперечуватиме: не змінилося майже нічого. Лупати один одного по голові або обливати брудом вітчизняні політики (особливо ті з них, хто нещодавно був начебто щирим союзником) уміють першокласно. Але, схоже, суб‘єктивне в новій українській історії надто вже переплелося із об‘єктивним. Утім, можете самі зробити висновок.

Як відомо, для Віктора Ющенка серед персонажів вітчизняної історії ХХ століття чи не найбільш близьким за духом є гетьман Павло Скоропадський, котрий очолював Українську державу у 1918 році. Принаймні, у своїх виступах на Майдані Ющенко майже щодня згадував Скоропадського, рідко – Грушевського і ніколи – Петлюру чи Винниченка. Очевидно, така прихильність має під собою не тільки особисту симпатію, а і щось серйозніше, якісь ґрунтовні спільні ідеологічні засади. І дійсно: Павло Скоропадський був прихильником праволіберальної політики в економічній царині, цінував сильну державну владу, намагався мати добрі стосунки одночасно і з Європою і з Росією, розвивав в Україні національну культуру і в той же час шанував (аж надто) російське культурне надбання, нарешті, на відміну від більшості тодішніх політиків, гетьман високо ставив родинні цінності та християнську релігію.

Утім, не тільки це тісно споріднює Віктора Ющенка з Павлом Скоропадським. Гетьман щиро намагався об‘єднати всіх, в Україні сущих, на ґрунті громадянського патріотизму, як сьогодні сказали б – у єдиній політичній нації. Розмови про “чистоту української крові” з ним не проходили, хоча абсолютна більшість гетьманського уряду складалася з етнічних українців. І тут починаються “проте”, також спільні для Скоропадського та Ющенка. Адже серед уряду і серед гетьманського оточення превалювали особи, яких сучасники називали “українцями по крові, малоросами по духу”. А ще там були тодішні олігархи з об‘єднання “Протофіс”, котрим усе одно було, чиє пір‘я скубти і під якими прапорами, аби тільки успішно наповнювалася власна кишеня. З числа високих діячів, котрі справді керувалися національними інтересами (а паралельно ще й були добрими фахівцями), можна назвати хіба що міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка і низку генералів й адміралів з військового відомства плюс (беремо більш низький рівень) Дмитра Донцова (керівника урядової інформагенції) й деяких урядових чиновників. Інші ж (якщо вони були патріотами) не належали до числа професіоналів, а якщо були професіоналами, то навряд чи існували підстави назвати їх, по-перше, патріотами, по-друге, просто порядними людьми.

Схожість ще й у тому, що економіка Української держави Скоропадського, як і зараз, була експортно орієнтованою. Її швидке зростання впродовж літа-осені 1918 року пояснювалося дуже просто – Україна постачала збіжжя, м‘ясо та інші харчові продукти до країн “Троїстого блоку”, туди ж ішли вугілля, метал, деревина, інша сировина. Але від такого швидкого економічного зростання багатіло тільки кілька відсотків населення, тим часом як переважна більшість українських громадян тільки біднішала. Добрі наміри гетьмана щодо піднесення добробуту всіх українців наражалися на тодішню олігархічну систему, і в результаті, як відзначав у своєму щоденнику доброчесний працівник гетьманського уряду Дмитро Донцов, Скоропадський примудрився увійти у конфлікт навіть із своєю головною соціальною опорою – заможним трудовим селянством, по-теперішньому кажучи – сільським середнім класом.

Тому гетьман, приведений до влади за масової підтримки статечних сільських господарів, порівняно швидко постав перед лицем аж кількох опозицій до себе. Це були, по-перше, більшовики, яких нацьковувала Москва і штаб-квартира яких перебувала за межами України. По-друге, опозиціонерами маніфестували себе українські соціалістичні та національно-демократичні партії, з якими тривалий час Скоропадський намагався знайти спільну мову. По-третє, йшлося про різноманітні анархічні та радикально-революційні групи, котрі прагнули скинути гетьмана як “ставленика німецького імперіалізму” – а там хоч трава не рости. І, нарешті, для політичних сил, які орієнтувалися на “білу” Росію, Скоропадський виглядав зрадником, мазепинцем, розкольником “великої і неподільної Русі” – скільки б реверансів у російський бік він не робив.

Сам же Павло Скоропадський за типом особистості та політичними переконаннями аж ніяк не був революціонером чи диктатором-автократом (не даремно у той час, як Донцов пропонував йому керувати без узгодження з будь-якими державними інституціями, одноосібно, Скоропадський щосили ухилявся від цього); гетьман був прихильником консервативно-еволюційних реформ, а в Україні у ту добу як більшість національної інтелігенції, так і суспільні низи вимагали революційних змін. І справді: як уже було сказано, доходи в країні розподілялися вочевидь несправедливо, більшість населення біднішала, а верхи жирували, причому поводили себе ввідверто виклично: при цьому громадяни змінити виконавчу владу не могли – уряд призначався гетьманом одноосібно.

Відтак не випадково кількість симпатиків опозиції зростала, але спершу опозиціонери діяли легально, за встановленими гетьманом правилами гри. Але з метою змінити ці правила. Так, активну діяльність у другій половині гетьманування Скоропадського розгорнули тодішні прихильники політичної реформи, очолювані лівим соціалістом Володимиром Винниченком. Вони вимагали негайного скликання Національного конгресу, який перебере від глави держави реальні владні повноваження, залишивши йому якісь суто декоративні функції (тобто вимагали вони, говорячи мовою сьогодення, переходу до парламентської республіки).

А ще існувала у ті часи й організація “Батьківщина”, яка спершу частково підтримувала гетьмана, а потім перейшла в радикальну опозицію. Але головним опонентом Павла Скоропадського став прихильник так само одноосібної, проте революційно організованої влади, котрий вважав, що не гетьман, а він особисто порятує Україну. Звали цю людину Симон Петлюра.

Після тривалих політичних пертурбацій, переговорів, змін урядової конфігурації, спроб створити стратегічний союз між тими силами, на які спиралися Скоропадський і Петлюра, все закінчилося вибухом. Гетьман відправив у відставку уряд, у якому були представники команди Петлюри. Петлюра і Винниченко, котрі ненавиділи один одного не менше, ніж Тимошенко та Медведчук, вступили у спілку. Новий уряд, призначений гетьманом, узяв курс на федерацію із “братньою нам Росією” (втім, швидше йшлося про конфедерацію, на кшталт теперішнього ЄЕПу). У відповідь керована Винниченком та Петлюрою Директорія за підтримки майже всіх проукраїнських опозиційних сил (як лівосоціалістичних, так і поміркованих) почала повстання проти гетьмана. І так само вступила у спілку з певними російськими силами (гетьман – з “білими”, Директорія, ясна річ, – з “червоними”, котрі, втім, дуже швидко її зрадили). Крізь суспільство пролягла глибока лінія розколу, якою скористалися всі, кому тільки не ліньки – від “білих” до “червоних”, від анархістів до монархістів. І поїхало... І пішло... І понеслося...

Петлюра й Винниченко спільно скинули Скоропадського. “Червоні” розпочали наступ на Харків, а потім на Київ. Петлюра й Винниченко остаточно розійшлися. Останній узяв курс на тісний союз із Москвою, перший – із Польщею. Симон Васильович таки домігся своєї жаданої мети: він став Головним Отаманом, батьком нації, його іменем, власне, почали називати всіх українців-незалежників.

...От тільки сама незалежність у результаті всіх цих пертурбацій була втрачена – на місці вільної Української держави залишилася бутафорська Радянська Україна. Про демократію годі й говорити – її межі на довгі десятиліття визначалися ЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ. А ще – обидва головні конкуренти у запеклій боротьбі за чільне місце в українській політиці, і Петлюра, і Скоропадський, врешті-решт опинилися в еміграції.