Шкода, що програма „Іду на Ви” на каналі „1+1”, гостею якої була Юлія Тимошенко, відбулася саме в понеділок, 26 вересня, а не бодай на добу пізніше. Бо новий склад уряду позбавив (позбавив? – час покаже) нещодавню главу уряду України одного з наріжних каменів її публічної позиції – поняття „оточення Ющенка”. Оточення Президента – принаймні, оточення офіційне – було цілковито змінене, й фігурантів звинувачень Олександра Зінченка, Миколи Томенка, Олександра Турчинова, самої Тимошенко там уже немає. У понеділок це ще не було відомим, а ще не було відомо про другу поїздку Тимошенко до Москви та про її обід із Володимиром Путіним. Отже, якби програма вийшла в ефір не того дня, ми всі мали б шанси побачити дискусію, набагато гострішу, ніж вона була можливою 26 числа. Утім, чи такими вже великими були б ті шанси? Дискусії однаково не вийшло. Як, власне, й під час попередніх програм, де гостями студії були Олександр Зінченко та Петро Порошенко. Немає, мабуть, потреби перераховувати імена журналістів – щоб не образити когось „гуртом”. Мова про загальне враження від програми, про загальну атмосферу, що там панувала. На думку Романа Горбика справа в тім, що журналісти не провели власних розслідувань, не здобули ексклюзивної інформації. Сергій Грабовський, якщо дещо спростити його думку, вважає, що журналісти виявили себе непідготовленими фахово до політичної полеміки, вони не вповні розуміли, про що йде мова й не орієнтувалися в політичних та юридичних основах. Як на мій погляд, причина того, що дискусії не вийшло, полягала ще й в іншому. А саме – у відпочаткових намірах журналістів, що прийшли до студії. Але спочатку про ведучих. Грабовський вважає, що, коли хазяїном студії є В’ячеслав Піховшек, із цього за його визначенням, не може вийти нічого путящого. Проте, цього разу Піховшек тримався практично непомітно: людина, що стежила за програмою не так уже й уважно, відволікаючися час від часу на хвильку-другу, могла й узагалі не здогадатися про присутність у студії Піховшека. Помітнішою була Ольга Герасим’юк – якій, судячи з усього, не давали спокою лаври Ганни Безулик: мабуть, саме через це вона розмовляла водночас зі своїми опонентами, так, що не чути до пуття було ані її, ані тих, кому вона заперечувала. Що ж до решти присутніх... За якою схемою відбувалися більшість діалогів? Запитання – відповідь – „дякую” (або відсутність того „дякую”) – наступне запитання інших журналістів. Не можна сказати, що журналісти не поверталися до тем, відповіді щодо яких пані Тимошенко видавалися непереконливими. Ні, поверталися. Але поверталися вже з іншого боку, з іншого ракурсу, прагнучи винайти ще каверзніше запитання, ніж попереднє. На екрані відбувалося ніби змагання з софістики чи якоїсь прикладної казуїстики, де переможцем мав би стати той, хто висловиться так, що найбільше шокує й опонента, й глядачів, хто відправить усіх їх в інтелектуальний нокаут. Чого геть не було – то це методичного прагнення здобути-таки змістовні, й саме змістовні, відповіді на поставлені запитання. Вони, ці відповіді, здавалося, нікого особливо й не бентежили, бо всіх присутніх цікавили аж ніяк не вони, а самий процес.

От, скажімо, запитання про те, що оприлюднена Тимошенко майнова декларація виглядає не надто реальною. (Тут і надалі доведеться просити вибачення за можливі неточності в інтерпретуванні програми – але, з іншого боку, ті, хто виступають на телебаченні, мають враховувати миттєвість сприйняття кожного моменту й відсутність у глядачів можливості повернутися до контексту пізніше.) Після декількох речень Тимошенко з’їжджає на свої сукні, про які в запитанні не було жодного слова. (Ще раз віддамо належне її акторській майстерності: зайвого разу привернути увагу аудиторії до свого, хоч би як його оцінювати, але, безумовно, індивідуального стилю одягатися, й привернути ту увагу, здавалося б, на порожньому місці – це справді треба вміти.) А в тих реченнях на початку відповіді Тимошенко розповіла про те, що її чоловік тепер займається бізнесом, добре заробляє й цілком може забезпечити пристойний рівень життя й, зокрема, ті самі сукні. А в майновій декларації за цей рік усе це буде показане. І не знайшлося жодного журналіста, який би продовжив тему, який би дотиснув цю тему до змістовної відповіді, до логічної крапки. Хоча б так: „Пані Юліє, запитання було про декларацію, а не про сукні”. Або так: „А хіба минулого року Ваші сукні були на порядок дешевшими?” Або навіть так: „Стоп-стоп, Ви ж багато разів стверджували, що не живете з власним чоловіком. То як же тепер він Вас спонсорує?” Ні, не було нічого такого. Бо відповідь, здавалося, нікого вже не цікавила.

Тема поїздки до Москви. На кожне запитання Тимошенко відповідала щось не надто зрозуміле. Але ж перед очима в усіх була дивна низка обставин. Спочатку офіційні особи в Росії неодноразово заявляли, що заарештують Тимошенко, тільки-но вона перетне російський кордон. Коли вона була прем’єр-міністром, вона користувалася дипломатичним імунітетом: ніхто в Росії не мав права заарештувати офіційного представника іншої держави. (Чи зважали б росіяни на те, що вони не мають права чогось робити, - то вже інше питання.) І навіть за таких умов Тимошенко не наважилася нанести візит до Москви. Тепер вона цього імунітету позбулася й могла відвідати Росію лише як приватна особа, на яку без жодних застережень поширюється вся суворість російських законів. Але саме тепер вона поїхала до Москви. А там якраз оголосили, що більше не мають до неї юридичних претензій. Ні, все це не може бути простим собі збігом украй щасливих для Тимошенко обставин. Ну от не може, й усе тут! Тут мусить бути не лише часовий зв’язок, а й причинно-наслідковий. Але ні, весь цей ланцюжок збігів обставин ніхто повністю, до кінця не вибудував. А будь-який фрагмент цього ланцюжка, взятий самий по собі (і навіть сформульований у найприскіпливішій, найуїдливішій формі), дуже легко заперечити, що Тимошенко блискуче й робила. Була, до речі, в одній із відповідей Тимошенко стосовно того, що вона їздила до Росії налагоджувати економічні взаємостосунки з нею, фраза: нам ніщо не перешкоджає взаєморозумінню. Але ж декілька років під час перебування в опозиції (а надто під час Помаранчевої революції, коли Москва не надто демонструвала взаєморозуміння) Тимошенко казала зовсім протилежне! Чому ж цього ніхто не схотів пригадати? Запитання: Ви лаєте Ющенка за меморандум із Януковичем, а самі після відставки з ним зустрічалися. Відповідь Тимошенко дуже нагадала мені спогад зі студентських років, коли однокурсницю зловили зі шпаргалкою на державному іспиті з військової підготовки: „А що? А, це? Та ні, нічого, я нею навіть не користуюся!” Після чого викладач-підполковник постояв-постояв собі, та й, не знайшовши, що сказати, пішов далі аудиторією. Отак було й тут: я зустрічалася з усіма, зокрема, керівниками фракцій, щоб з’ясувати настрої в парламенті, в суспільстві. Але ж Янукович – не депутат і тим більше не керівник фракції! Чи журналісти цього вже не пам’ятали? Отут би запитати в Тимошенко: „А з Медведчуком Ви теж зустрічалися? А з Кучмою?” Ні, не запитали. Запитання про участь БЮТ у кравчуківському форумі „Об’єднаймо Україну”. Відповідь: Олег Білорус був на з’їзді форуму як спостерігач, наші люди бувають на з’їздах усіх партій, такий є етикет. А за кучмівських часів теж бували? Чи етикет був інший? А на з’їздах ПСПУ теж бувають люди з БЮТ? Здавалося б, ці запитання так і напрошувалися. Напрошувалися, але нікому врешті-решт не напросилися.

На запитання про зустрічі з Ахметовим Тимошенко відповіла: „Дуже давно не спілкувалася”. (Хоча деякі колеги приватним чином твердили, що, за достовірними джерелами, Тимошенко та Ахметова бачили разом два тижні тому.) Ну добре, тут достеменно ніхто нічого не може стверджувати й ні в якій інформації не може бути стовідсотково впевнений. „Стара та нова номенклатури об’єдналися, це й є причиною кризи”, - таким був один із пасажів гості студії. Чи не надто це скидалося на тезу, повторювану під час теледебатів Януковичем: мовляв, Ющенко – то продовжувач справи Кучми, а от він, Янукович – справжня опозиція? Чому ніхто не звернув на цю разючу схожість уваги? До речі, про продовження справи. Чому Тимошенко не голосувала за Єханурова, чому виключили з фракції БЮТ усіх, хто за нього голосував? (Поміж тим, переконливої відповіді на запитання: чи демократичним було таке виключення, глядачі так і не почули.) Та тому, - мовила вона, - що Кучма назвав Єханурова своїм учнем, а голосувати за учня Кучми її фракція не буде. Ну а якщо слова Кучми – то провокація, цілком, до речі, в його дусі? А якщо сам Єхануров зовсім не вважає себе учнем Кучми? Отут журналісти могли б просто-таки вчепитися в цю тему. Та що там „могли б” – мусили! Але ні...

Запитання про причини бензинової, м’ясної та цукрової кризи. У відповіді пані Тимошенко – тільки про бензин, ані слова про м’ясо та цукор. Гадаєте, журналіст, що поставив запитання, повернувся до теми та попросив про детальнішу відповідь? Аж ніяк. Нарешті, попросили Юлію Володимирівну пояснити, чому, знаючи про всі неподобства в оточенні президента, про перешкоди в роботі уряду, вона не виступила раніше. Тимошенко довго пояснювала механізм функціонування влади навколо Ющенка, про те, як президент обмежив її повноваження та передав їх РНБО, про „своїх людей” президента та про інші речі, що робили керування державою та відповідальність за нього поліцентричними. Але ж чому вона не оприлюднила всього цього раніше? І чому журналісти не ставили це запитання – власне, наріжне для сьогоднішньої позиції Тимошенко – знову й знову? Чому наполегливо не просили Тимошенко відійти від емоційних загальників, переконливих лише через те, що емоційні? Журналіст, який бере участь у ток-шоу, має право й має можливість, яких позбавлений звичайний собі інтерв’юер. Журналіст, що бере участь у ток-шоу (тобто, публічній ДИСКУСІЇ), якщо він невдоволений відповіддю політика, якщо він уважає, що політик шиє аудиторію в дурні, може сформулювати й озвучити свій висновок, свою гіпотезу, своє резюме. Можливо, задля коректності додавши наприкінці щось на кшталт: „Чи не так?” чи „Хіба ви вважаєте інакше?” Майже ніхто цим правом не користувався.

Отже, йдеться не про розслідування й не про фаховість журналістів. Ідеться про елементарне – бажання чи небажання. Ідеться про те, задля чого зібралися в студії поважні журналісти, які не дотискали запитання, не парирували відповіді – навіть ті, навіть ті, що вочевидь були неконкретними, а то й некоректними. Дуже цікаво було спостерігати, як на обличчях багатьох журналістів так і читалося характерне, взагалі-то, для журналістів-початківців задоволення: от який я молодець, от яке я запитання задав! (А запитання, тим часом, досить часто виглядали як домашні заготовки, які навіть не намагалися пристосувати до конкретної дискусії в конкретному місці в конкретний час.) Іноді це задоволення змушувало згадати шукшинське оповідання „Зрізав”. Ну а далі, коли журналіст продемонстрував себе, його вже ніщо не цікавило – ані якість відповіді, ані навіть її зміст. Іноді скидалося, що, пишаючися собою, журналісти, що ставили запитання, взагалі не слухали, що їм відповідає Тимошенко. Отже, що робила в студії екс-прем’єрка, цілком зрозуміло. Вона робила власний піар. А от що робили там журналісти? А те саме. Власний піар на тлі харизми Тимошенко. Багатьом присутнім понад усе хотілося зазирнути в її люстерко й побачити в ньому себе, рідних.

А тепер трохи про дещо інше. Колеги розповідали, що деякі учасники програми утримувалися від надто прискіпливих запитань, бо вони могли або нашкодити Ющенкові й піти на користь Тимошенко, або нашкодити Тимошенко й піти на користь Ющенкові. А підігрувати нікому не хотілося. Проте, чи слушною є така позиція? Чи не є вона рудиментом ЗМІ кучмівських часів, коли політичне суперництво підносили (іноді настійливо підносили) як таке собі шоу, такий собі боксерський поєдинок, де суспільству відведено єдину роль – роль глядачів? Адже, за великим рахунком, громадянам геть однаково, хто в підсумку виграє – Ющенко чи Тимошенко. Їм хочеться, щоб виграло суспільство, виграла держава. А без точного знання справжньої, а не змодельованої чи підправленої журналістами, хай навіть і з етичних міркувань, дійсності воно, як і раніше, буде позбавлене можливості робити свідомий вибір, грунтований не на емоціях чи харизмі політиків, а на точному знанні.

І ще про одне, вже зовсім про інше. І телевізійні, й радіопрограми досить часто містять тепер звинувачення на адресу Тимошенко. Точніше, вони складаються з тих звинувачень. От пролунала 28 вересня на радіо „Ера”, що на Першому радіоканалі, програма „Про це говорять”, веде яку Сергій Коротаєвський. Єдиним посланням, яке містила ця програма, було таке: Тимошенко погана. Ані прив’язування до подієвого приводу, ані структури оповіді, ані аргументації. Самі лише звинувачення, приправлені емоційними зворотами на кшталт: „Але, як кажуть на Сході, хоч скільки кажи: халва, а в роті солодше не стане; от і Тимошенко...” Дуже вже яскраво пригадалися прийоми, якими ще менше року тому вели агітацію проти Ющенка. І такі приклади непоодинокі. Теж по радіо довелося чути, що в уряді залишилися всі ті самі особи, що й були, а отже, єдиною причиною зміни уряду було прагнення Ющенка прибрати Тимошенко. (Хоча насправді залишилися далеко не всі ті самі особи). Що це все означає? Замовлення влади вести проти Леді Ю війну без правил? Замовлення самої Леді Ю, яка добре знає, що війна без правил дає протилежний ефект, але водночас дає підстави виступати в образі скривдженого? З іншого боку, по тому ж таки радіо довелося почути, що нібито провину за все, що відбувається, суспільство, згідно з соціологічними опитуваннями, покладає на Ющенка (хоча, судячи з повідомлень інтернет-видань, це далеко не так однозначно). Привертає увагу й те, що в інтернет-виданні „ФорУм”, тому самому, що так агітувало за Януковича, тепер повно посилань на слова Тимошенко та Турчинова, що стоять поруч із, наприклад, висловлюванням пана Резніковича про те, що Оксана Білозір гірша за Сталіна. Ще однією причиною бурхливого відродження призабутих уже агітаційно-пропагандистських інтонацій кучмівських часів у ЗМІ є прагнення „колишніх” використати конфлікт між Ющенком та Тимошенко для знищення обох і для свого повернення до влади. Повернення до того, що було. Але головною причиною видається все ж таки інша. Конфлікт між президентом та екс-прем’єром став для багатьох журналістів минулої вже доби закликом: вони тепер знову можуть проявити свої таланти в усій красі. Поливання брудом супротивників знову в ціні, на нього знову є попит. Позаінформаційна пропаганда тепер знову на порядку денному. Прагнення це, можливо, не завжди є навіть усвідомлюваним – просто подібним журналістам більше не треба шукати застосування собі за нових умов, можна спокійнісінько робити саме те, до чого вони найбільше звикли, й до чого лежить їхня душа. Конфлікт між „помаранчевими” політиками вже призвів принаймні до одного сумного наслідку – в журналістиці тепер стрімко відроджується все те, що було знайоме за часів Кучми, та що з таким скрипінням, так тяжко, але все ж помітно відійшло було в останні місяці.

Читайте також:

Мило, кислота та інші хімічні речовини

Коні не винні або Чи пов'язані фаховість і моральність