Банальності про результати другої української національної кінопремії «Золота дзиґа» ще будуть написані не раз. Пророчу тексти про прогнозованість, вибір без вибору, марноту під час війни, претензійність, низький рівень стрічок порівняно з Голлівудом та Болівудом та подібні намистини. Загалом підхід до другого сезону «Золотої дзиґи» навряд чи суттєво відрізнятиметься від сприйняття прем'єрного вручення – діапазон від іронічного до негативного. Через те хай у форматі «я так і знав/знала» вправляються дотепніші колеги. Мене ж зачепила деталь, на яку навряд чи звернули увагу. А якщо й звернули, то неналежну.

Мова піде про короткий спіч відомого й не раз пошанованого режисера-документаліста Віталія Манського. Разом із не менш іменитим колегою Сергієм Буковським він вийшов на сцену, щоби вручити нагороду за найкращий документальний фільм. До речі, відзнака для «Будинку "Слово"» Тараса Томенка стала для мене однією з небагатьох несподіванок цьогорічної церемонії. Справа не в самій стрічці, вона мала широкий позитивний резонанс у професійному середовищі й показувалася на престижних європейських майданчиках. Ідеться передусім про те, що команда має власного відзнятого матеріалу аж на хвилину. Інші сімдесят дев'ять – використані й перемонтовані згідно з оригінальним сценарієм роботи документалістів 1920-х років, у тому числі – знаменитого Дзиґи Вертова. Та й загалом стрічці закидали й досі закидають телеформат, хоча його закидають усім, без винятку, номінованим фільмам, включно із «Кіборгами». Та й не номінованим теж.

Чому ж мене так зачепив виступ пана Манського? Слід нагадати, що його остання стрічка «Рідні» починається з пояснення, чому він більше не живе в Росії. При цьому лейтмотивом проходить сприйняття ним Росії як своєї країни, за долю якої йому болить. Проблематика «Рідних» та його внутрішній конфлікт базувалися саме на невизначеності з рідним краєм і відповідними цінностями. Виступ Віталія Манського на «Золотій дзизі» змусив мене внести корективи в озвучені раніше припущення. Різниці між Україною та Росією для документаліста – лише в географічному розташуванні. Все інше деталі, котрі можуть бути, а можуть і не бути.

Віталій Манський (праворуч) із Сергієм Буковським

Спершу відомий документаліст порадів за процеси, які зараз відбуваються в Україні загалом та українському кіно зокрема. Потішився, що бере в цьому участь. Далі зробив короткий екскурс в історію держави, яку не назвав, проте ясно, що говорив про Росію, другу свою батьківщину. Чверть століття тому там уже відбувалося подібне, й народ святкував перемогу демократії, будував веселкові плани на майбутнє. Серед іншого почали знімати не так потрібне, як правильне кіно. Але за радощами народ проспав реванш диктатури. Тож, застеріг присутніх Віталій Манський, є ризик тут, в Україні, повторити негативний досвід. Ми на хвилі ейфорії можемо все проморгати. Й на нас так само насунеться Мордор (це вже мій зразок образного мислення).

Щоби зрозуміти, чому пан Манський помиляється у своїх припущеннях, подивімося на цьогорічних номінантів і лауреатів «Золотої дзиґи».

Лідерство «Кіборгів» Ахтема Сеітаблаєва у прокаті та гучні міжнародні покази вкупі з актуальністю тематики не лишали іншим претендентам на другу «Золоту дзиґу» жодних шансів. Ідеться, звісно, про повнометражні художні стрічки. Довгий список претендентів навіть неофіту пояснював на пальцях: у герці зійдуться, крім них, «Припутні» Аркадія Непиталюка і «Стрімголов» Марини Степанської. Інші – «Рівень чорного» Валентина Васяновича, «Чужа молитва» того ж Сеітаблаєва, «Лагідна» Сергія Лозниці та «Dzidzio контрабас» Олега Борщевського – можуть відзначитися, але краще в тоталізаторі на них не ставити. Єдине представлення «Червоного» Зази Буадзе в номінації «Найкращий художник із костюмів» гарантувало стрічці відзнаку автоматично, бо інших костюмних фільмів серед претендентів не було.

У результаті «Чужа молитва» пролетіла. «Рівень чорного» має статуетку за операторську майстерність, та Валентин Васянович у фільмі взагалі робив усе сам, хіба що не грав, так що будь-яка нагорода заслужено відходила автору. «Dzidzio контрабас» – лідер глядацьких симпатій, без варіантів. Оскілки в номінації «Найкращий режисер» творець «Кіборгів» представлений не був, але стояв Лозниця, інтрига зникала ще на етапі оголошення. Словом, майже кожен помітний ігровий фільм хоч одною «Дзиґою» вшанований.

Усе решта, за незначними винятками, – в одні руки. «Кіборги» в Україні починають і перемагають. І з цього місця треба пояснювати шановному Віталію Манському повну безпідставність його страхів, яка витікає з не вповні чіткого розуміння, чому Україна не повторить російського шляху, а українці – не просплять своїх здобутків.

Команда фільму «Кіборги»

Згадаймо для порівняння. 1995 рік, ренесанс російського кіно, перший касовий фільм – «Особливості національного полювання в зимовий період» Олександра Рогожкіна. Комедія про те, як російські мужики півтори години п'ють і похмеляються, того ж року отримує приз на фестивалі «Ніка», далі – «Кінотавр». Того ж року в Україні – «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені» Олеся Янчука та «Страчені світанки» Григорія Кохана. Обидва кінопрокату фактично не мали, обидва – про боротьбу за нашу незалежність та злочини російського НКВС-МДБ-КДБ.

Той рік скінчився для Росії початком першої чеченської війни. Незабаром документаліст Олександр Невзоров знімає свій перший повний метр – «Чистилище», в якому героїзує російську армію-окупанта. Того ж року виходить «Брат» Олексія Балабанова – про нового російського героя, ветерана чеченської війни, який прийде й лад наведе. Герой Сергія Бодрова-молодшого, «брат» Данило Багров, надалі клонується з мінливим успіхом і зручно приживається в російському кіно як позитивний. Перед тим Бодров-молодший грає роль у фільмі свого батька, Сергія Бодрова-старшого «Кавказький полонений», де російський солдат – герой і жертва водночас, зате умовні «кавказці» – нелюди. Надалі й дотепер російське кіно вперто та впевнено, маючи мільйонні бюджети, просуває (передусім – на екрани України, де кіно не знімається майже зовсім) російського солдата не як окупанта, а як визволителя. У цьому контексті згадують про афганську війну – і касові збори в Україні має «9-та рота» Федора Бондарчука. Одинадцять років потому російська армія вторгається в Україну, частина населення сприймає її визволителькою.

І ось проти такої навали – одинокі «Кіборги». Єдиний поки що сучасний міф, котрий не викликає суспільних дискусій та сприймається однозначно: це – наші герої. Причому герої правдиві, а не російська десантура часів «Чистилища», «Грозових воріт», «9-ї роти», «Сталінграда», «Серпня, восьмого» тощо. Стрічка – той самий воїн, який у полі один і перемагає, бо не бреше й нікого із себе не вдає. А інша російська кінотрадиція – веселий безтурботний героїчний алкоголізм – розбивається биткою персонажа Якова Ткаченка, сільського пияка в «Припутнях», та внутрішніми демонами виписаного з наркологічної клініки героя Андрія Сілецького зі «Стрімголов».

Лідери другої «Золотої дзиґи», незалежно від кількості зібраних статуеток, демонструють повну, я би сказав – радикальну, протилежність тому, що так настрашило Віталія Манського. Так, що росіянину добре, для українця – смерть. Це про пияцтво та війну. Проте проблеми почнуться в нас лише тоді, коли українцям перманентні й радісні пияцтво та війна стануть добром. Як бачите, в нас рівно навпаки. Ось чому розвиток кіно в Україні піде нам лише на краще, натомість розвиток кіно Росії поступово пригнітить саму Росію.

Фото: прес-служба Української кіноакадемії

Зберегти