Анонсуючи для преси новий проект „Студії 1+1” „Судові справи”, генеральний продюсер каналу Ольга Герасим'юк не надто приховувала, що це – прямий аналог російського „Часа суда”, що виходить на каналі REN-TV. А генеральний директор каналу Юрій Морозов у одному з недавніх інтерв’ю висловився ще конкретніше: „Це – пряма адаптація чужого телевізійного формату”. Ті, в кого немає антени-сателітки і в кого стоїть лише соціальний пакет кабельного телебачення від компанії „Воля”, можуть побачити „першоджерело” на каналі „НТН”. Це потрібно для порівняння. Але одночасно Герасим'юк наголошувала: попри ідентичність формату, українська версія цієї програми буде все ж таки відрізнятися від російської.

Але почнемо з ідентичних моментів. Обидві програми коментують популярні письменниці. „Час суда” супроводжує авторськими коментарями автор детективних романів Тетяна Устінова, „Судові справи” – колишня акторка, а нині – письменниця-фантаст Марина Дяченко. Причому ці коментарі нагадують вставні номери конферансу в мюзиклах – щось на кшталт „думок з приводу”. В обох випадках слухаються цивільні справи, причому сума позову обмежена. Такими є правила гри. Судді – справжні професіонали своєї справи і знавці законів, а не професійні актори. В нашому випадку позови розбирає суддя Ігор Годецький. Все це відбувається перед телекамерами в студії, але, кажуть, рішення суду дійсне і мусить бути виконане. Таким чином, будь хто в Україні може подати будь на кого позов на суму не більше як 5 тисяч гривень (еквівалент $ 1 000 US). Для цього в програмі подаються номер телефону, за яким можна звертатися скривдженим, а також електронна адреса. Тобто, все максимально прозоро.

Якщо порівнювати „Час суда” із „Судовими справами” за принципом дитячої гри „Знайди десять розбіжностей”, то розбіжність із російським аналогом буде лише одна. Зате – суттєва. Яка дозволить нарешті потроху визначитися із поняттям „українського формату”. Адже, за стратегічним задумом, тут моделюються типові життєві ситуації, адаптовані під специфіку країни. В нашому випадку – під українську ментальність і особливості національного характеру. Виявляється, характер у нас таки схильний до чвар.

Дивлячись на українських позивачів і відповідачів у програмі „Судові справи”, я уявив на їхньому місці гоголівських Івана Івановича та Івана Нікіфоровича. Якби вони жили в сьогоднішній Україні, один поміщик неодмінно подав би на іншого до суду лише за те, що приятель обізвав його гусаком. І суддя Годецький мусив би розв’язувати ще й такий вузлик. Але претензії позивачів до відповідачів, які ми мали змогу вислухати від минулого понеділка, коли відбувся прем’єрний показ програми „Судові справи”, більше нагадують стосунки і манеру спілкування інших персонажів української класики – скандальних сусідок баби Параски і баби Палажки із „Кайдашевої сім'ї” Нечуя-Левицького. В цьому – особливість „українського формату”. І в цьому ж його небезпека.

Останнє твердження вимагає пояснень. Справа в тому, що віднедавна будь-хто в Україні може будь-кого налякати судом. Одними з перших це відчули журналісти. Той, кому не сподобалася публікація чи телесюжет, вважає свою честь і гідність ображеними, написане – наклепом, і біжить до найближчого суду з позовом. Причому такого поняття, як презумпція невинності, для позивача не існує. Журналіст винен уже тим, що намагається бути об’єктивним, має гострий язик і хвацьке перо. Позивач навіть не бере на себе зобов'язання зібрати факти, котрі підтверджують справедливість претензій.

Можна наводити багато прикладів. Та головне – подібні судові позови в більшості випадків приречені. Просто тут спрацьовує риса, притаманна лише українському характеру: „Нехай нічого не виграю, зате нерви цьому гаду потріпаю”. Власне, на цьому будуються постійні „розборки” між бабою Параскою та бабою Палажкою. Або – позивачами і відповідачами програми „Судові справи”.

Зокрема, першою справою, яку слухав Ігор Годецький, був позов жінки, яка купила кавуна в супермаркеті, до власне супермаркету в особі його директорки. За словами позивачки, вона купила кавуна, поїла його трошки, виблювала і викликала „швидку”. Лікарі, до речі, гострого отруєння не зафіксували. Інакше повинні були везти жінку в стаціонар. Тим не менше, вона вимагає матеріальної компенсації. Не маючи для цього не лише свідків, але й товарного чеку з магазину. До речі, якби чек і був, ніхто не гарантує, що позивачка не могла купити такий самий кавун на вулиці і розіграти аналогічну виставу. Всім шкода жінки, але закон є закон – позов не задовольняється.

Інший випадок – громадянці заважає цілодобовий кіоск, розташований неподалік від її будинку. Там, виявляється, двадцять чотири години на добу можна купити пива, випити його, зажувати чіпсами, насмітити обгортками та розкидати порожні пляшки. Крім того, напившись пива, голосно розмовляти і навіть співати серед ночі. Винен у цьому власник кіоску. Тому повинен компенсувати нервовій тьоті моральні збитки.

Або ось таке – мешканець приватного сектора незадоволений тим, що дерева, висаджені на ділянці сусіди, закривають від нього сонце. А сусідський туалет немилосердно смердить. Тому він вирішує судитися, і, виходить, якщо сусіда заплатить йому грошову компенсацію, то дерева не закриватимуть сонце, а вбиральня – псувати атмосферу.

А чого вартий розбір родинних стосунків! Ілюстрація до анекдотів до теми стосунків тещі із зятем у одній із програм виявилася класичною і аж надто яскравою. Настільки, що суддя двічі оштрафував тещу, яка нікому не давала слова сказати і поводила себе, як Секлета Лемериха в церкві. До того ж, присудив їй заплатити 20 гривень зятеві за образу його честі і гідності словесно.

Ще одна справа – інцидент між розлученим подружжям, де Ігор Годецький і Закон стали на бік дружини, яку колишній чоловік не має права не пускати в неприватизовану квартиру, де раніше вони жили вдвох і де зберігаються її речі.

Справді, таких випадків за два тижні нам показали достатньо для того, аби спостережливі люди впізнали своїх сусідів, родичів, знайомих і навіть себе. Палиця має два кінці. З цього можна посміятися і заректися виставляти себе на посміховисько, подаючи на когось до суду за сказане на свою адресу слово „гусак”. А можна взяти це на озброєння і, підставивши в тролейбусі свою спину під чийсь лікоть, тягнути кривдника до судді. Аби винуватець компенсував хоча б вартість проїзду.

Я зовсім не перекручую. У програмі від 7 вересня глядачі стали свідком реального ставлення наших людей до наших судів. Жінка, яка купила таксу, заявила – їй продали афганського пацюка, небезпечного хижака, що кидається на людей. В якості доказу вона пред’явила суду фото цієї тварини разом і документами на неї, виданими продавцем зоомагазину. Виявилося: знімок підроблений, а сама жінка просто купила не ту породу собаки. Тому їй порадили подати на продавців судовий позов, виграти його і на ці гроші, фактично – халявні, купити іншого собаку. Можете зі мною не погоджуватися, тільки це – чисто український підхід до вирішення насамперед фінансових проблем: нехай за мене заплатить хтось інший.

За подібними схемами оформляється сьогодні безліч цивільних, а то навіть і кримінальних позовів. Показово, що в „Судових справах” суддя задовольнив повністю лише кілька позовів. Зокрема, йдеться про історію сурогатної матері, якій не заплатили за „послуги”, бо дитина народилася хворою. Між тим у „Часе суда” позовів задовольняється на кілька порядків більше. Виходить, ми з вами маємо уявлення про своє право подати до суду на дружину, сусіда чи директора супермаркету. І зовсім не знаємо про обов’язки, які полягають у збиранні доказів того, що ваш кривдник – справді „гусак”.

Усе б нічого, аби не уважні прихильники російської програми. Перший сигнал тривоги я почув після історії пенсіонера, який звинуватив сусіду по комуналці в тому, що той навмисне погриз його вставну щелепу. Попри теоретичну можливість такої пригоди ці двоє надто добре грали на публіку. А після того, обговорюючи цей випадок із знайомими, я дізнався – точно такий конфлікт розбирався в одному з випусків „Часа суда”. Далі – анекдотична історія про те, як хлопець украв велосипеда, але далеко не заїхав – на шляху трапилася викопана будівельниками яма. Викрадач пошкодив чужий велосипед, поламав руку, і все це навісив на начальника будівельної дільниці. Скажу вам як автор художніх книжок – це надто літературно виглядає. Та остаточно мої сумніви розвіяла справа про бутафорську сокиру в програмі від 14 вересня.

Міліціонер вилучив у кіношників реквізит, сприйнявши сокиру, якою замахнулися на людину, за холодну зброю. Художник-постановник, автор „сокири”, судиться з тупим ментом за зрив зйомок. Я все розумію, але скажіть мені: де в Україні знімається кіно? Причому не просто кіно, а фільм про неандертальців! Я розумію ще забрати бутафорську шаблюку в козака-характерника, цьому з натяжкою можна повірити. Про козаків у нас худо-бідно щось фільмують. Кілька консультаційних телефонних дзвінків, і я дізнаюся – точно така історія, включно з неандертальцями, свого часу розбиралася в згаданому вже „Часе суда”.

Поки що я не хочу припускатися думки, що всі позивачі та відповідачі в студії, де слухаються „Судові справи”, якимось чином підготовані. Тобто – підставні. І задекларована адаптація формату зводиться до банального плагіату – перекладу на українську мову сюжетів російської програми. Та й оприлюднений телефон для заявок не може стояти на автовідповідачі.

Швидше за все, відбувається наступне. Реальних історій, які справді мали місце в житті, тут приблизно 50%. Причому не завжди реальні позивачі з відповідачами і люди, які з`ясовують стосунки в студії – одні й ті ж самі особи. Справжні історії можуть просто озвучуватися більш професійними людьми, ніж ті пересічні громадяни, що зазвичай комплексують у студії і бояться телекамери. Інші 50% - це звичайні змодельовані ситуації. Ті ж самі рольові ігри, про які ми багато чули і знаємо. Тобто, ситуації, які могли б статися з кожним із нас за певних обставин. Отже, відбувається своєрідна гра на випередження. Краще уявити собі певну ситуацію і послухати поради судді, як із неї вийти, аніж утрапити в халепу насправді і не знати виходу.

Таким чином, кожна судова справа, розглянута в програмі, реальна вона чи змодельована, виконує функцію дзеркала. Так, ми підсвідомо чекаємо чогось глобального, якогось тотального правового всеобуча. За великим рахунком, нам усім потрібні безкоштовні юридичні консультації, і подібні програми в інших країнах виконують саме такі функції. Натомість бачимо на екрані себе – дріб’язкових, сутяжних і жадібних. Як на мене, то ця програма саме в українському форматі не стільки має сприяти правовій освіті громадян, скільки повинна відбити в них бажання подавати один на одного до суду з будь-якого приводу. А до того йде. Бо наш народ ставиться до суду не як до інституту захисту й справедливості, а як до інституту залякування. Отже, до загального правового лікнепу ми ще не зовсім готові. Бо не змінили своїх поглядів на закон і порядок.