Не буду залазити у добу Руїни, коли полковники Богдана Хмельницького, наче блискучі полководці та політики, пішли один на одного, розбурхуючи плебейську стихію і залучаючи до внутрішніх розбірок зовнішні сили. Мабуть, саме тоді народилася приказка: “Де два українці, там три гетьмани”. Відомо, чим усе те скінчилося. І не тільки в падінні державності справа – те падіння потягло за собою справжню культурну катастрофу: якщо у середині XVII століття про Україну пишуть як про землю, де панує ледь не загальна грамотність, то наприкінці ХІХ століття українці були одним із найбільш затурканих і безграмотних народів Російської імперії.

Але і вісімдесят з гаком років тому коїлося практично те ж саме, що і зараз. Був конфлікт між оточенням гетьмана Павла Скоропадського (тодішні олігархи з об‘єднання “Протофіс”) та Українським національним союзом амбітних Симона Петлюри та Володимира Винниченка восени 1918 року. Були шалені виливи компромату у тодішній пресі, були й переговори між цими силами, які закінчилися нічим. А потім гетьман Скоропадський, втративши підтримку всіх, крім тодішніх “колишніх” (прихильників російської монархії), не знайшов нічого кращого, ніж заявити про повернення України в лоно “братньої Росії”, правда, федеративної і демократичної (аналог ЄЕПу? ), у відповідь почалося повстання опозиції, до якої приєдналися майже всі патріотичні сили (хоча серед них далеко не всі підтримували ліворадикальні експерименти Винниченка і його “політреформу” – “всю владу Трудовому Конгресу”, а не парламенту – і честолюбство Петлюри – бути собі, а не комусь іншому, Головним Отаманом, й обов‘язково з великої літери!). Далі – покотилося-поїхало. Впродовж 1919 року мінялися уряди, спалахували заколоти, чубилися отамани; у 1920 році у союзі з поляками вдалося навіть узяти Київ, але потім настала катастрофа. Ні, звісно, радянська Україна – номінально держава українського народу – продовжувала існувати, ба більше: Кремль змушений був розпочати масштабну українізацію, яка дала колосальний сплеск у мистецтві, науці, технологіях. Але ж усе те врешті-решт закінчилося Голодомором і “розстріляним Відродженням”...

Багато хто і тоді, і зараз звинувачує у всьому лідерів: мовляв, вони виявилися не на висоті ситуації. Інші звинувачують народ: не зрозумів він свого щастя, не захотів незалежності і демократії. І тільки одиниці звинувачували самих себе.

“Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю: ми, хорунжі, поручники й сотники 1918-19 рр. ... Бачучи, хто були ті міністри і й лідери, відчуваючи трупний запах “ідеологій”, що просякав їх наскрізь, ми воліли вважати їх за нормальних державних мужів і виконувати їх отруєні рабством накази...”

Так писав у 1950-х роках сотник армії УНР, потім – політемігрант, визначний поет і мислитель Євген Маланюк. Рядки, наче написані сьогодні, коли повітря сповнене передчуттями кризи, катастрофи, зіткнень і руйнації.

Іншими словами, зраджена (свідомо чи несамохіть) своїми проводирями, піхота Визвольної війни, маса суто добровольчого (мобілізацій-бо не було!), отже, ідейного війська національної революції не змогла взяти на себе вирішення тих проблем, які виявилися не по зубах горішнім політикам, претендентам на роль вождів нації. Власне, можна було б говорити не тільки про хорунжих, а і про частину генерал-хорунжих. Бо ж не тільки середнє, але і випробуване в боях вище офіцерство (генерали та полковники) також не спромоглося перебрати на себе політичну ініціативу від збанкрутованих “ідеологів” та “фельдмаршалів” революції. Безручко, Болбочан, Греков, Змієвський, Кревс, Коновалець, Отмарштайн, В. та Ю. Тютюнники, Удовиченко, Юнаків – для тих, хто знає військову історію, ці прізвища багато говорять. Уже потім, по програшу війни, дехто з них піде у “велику” політику, переконавшись, що “фельдмаршали” не дуже тягнуть чи тягнуть не туди (хоча, звісно, Петлюра 1918 року і Петлюра 1926 року – це політики різного масштабу; на жаль, надто дорого було оплачене це зростання політичного рівня головного отамана...).

Отож, образно кажучи, “піхота”, яка тягнула на собі всю Визвольну війну, попри свою звитягу, попри жертовність, не змогла компенсувати недолугості та помилок вождів; так само бойові командири цієї “піхоти” не спромоглися покласти край інтригам політиків та замістити вихідцями зі своїх лав – тобто тактиками, стратегами, організаторами – мітингових ораторів, котрі вважалися визнаними вождями нації.

А що у нас сьогодні? Як із “піхотою Помаранчевої революції”? Як почуваються її “рядові”, “хорунжі”, “поручники”, “сотники” (якщо взяти термінологію Євгена Маланюка)? Ба, навіть значна частина “полковників” і бойових, не штабних “генералів”? Особисте враження від контактів із людьми з регіонів та із відстеження Інтернету – у своїй масі ці люди відчуваються зрадженими та полишеними напризволяще перед ворогом (“злочинна влада” – то ж був не тільки і не стільки яскравий образ, скільки брутальна реальність). Хтось із них шукає своє місце, умовно кажучи, в таборі “президента Ю.”, хтось у таборі “леді Ю.”, хтось узагалі не знає, що робити, але настрій практично у всіх спільний. І цей настрій аж ніяк не сприяє доведенню до практичної реалізації всіх тих завдань, які об‘єктивно поставила Помаранчева революція.

Але, здається, ніхто з “піхоти” не подивився на події під нестандартним кутом зору. Що було у нас торік? Тоді структури власне Ющенка-Порошенка-Жванії-Мартиненка мали у своєму складі вищий генералітет, мали штаби, мали велику кількість оплачених фахівців та активістів. А головне, чого вони не мали – це організованих на суто ідейній основі осередків на місцях. У “Батьківщини” – майже те саме, хоча вона все-таки змогла розгорнути кілька низових структур. А з кого ж у такому разі складалися ударні (в українській традиції вони звалися “пробоєві”) батальйони Помаранчевої революції? Хто персонально становив організовану (підкреслюю, саме організовану) масу, навколо якої гуртувалися сотні тисяч, а потім і мільйони людей? УНП, ПРП, Рух, “Собор”, “Пора” – це передусім вони становили собою “піхоту Помаранчевої революції”. Ці партії та організації (тодішня “Пора”, без її нинішнього поділу) – явища реальні, з низовими організаціями, із членством, із ідеологією. Звичайно, насправді ніхто з них, окремо взятий, не перекривав своїми організаціями всю державу; але у кого було п‘ять реальних дієвих обласних осередків, у кого сім, але сукупно вони таки перекривали практично всю Україну. І йдеться загалом приблизно аж про півмільйона люду, без якого Ющенко та Тимошенко – це фельдмаршали зі штабами, з органами пропаганди, з найманими легіонерами, але без добровольчого (отже, такого, що битиметься до останнього) і при тому регулярного війська.

І хоча часом легіонери навчені краще, ніж добровольці, останні не розбіжаться навіть тоді, коли їм перестануть платити і постачати боєприпаси. Власне, їм нікуди розбігатися. Це – їхня країна. І фельдмаршали вміло користувалися цим чинником, перед яким гіпотетичні 15 мільйонів від Березовського – ніщо. Знала про це і супротивна сторона; бо ж скільки б у неї не було грошей та легіонерів, усе розбивалося об зусилля “піхоти Помаранчевої революції” – попри те, що та піхота нерідко діяла сумбурно і не надто професійно. Але ж діяла!

“Піхота” та її середнє й почасти вище “офіцерство” чекали від революції не якогось дива – а цілком реальної і природної речі: зміни суспільної атмосфери і “правил гри” в країні. В економіці, в політиці, в соціальній і культурній сферах. Чи можна сказати, що цих змін узагалі не було? Ні. Але питання про їхню особисту владу (яка за конкретних українських реалій надто пов‘язана із власністю) все більше і більше почало захоплювати “фельдмаршалів”. А їхні, з дозволу сказати, “ідеології” виглядали надто штучно і кустарно, щоб ефективно мобілізовувати людей на розв‘язання об‘єктивних проблем.

“Політики думають про найближчі вибори, а державні діячі – про національні інтереси”, - сказав колись Вінстон Черчілль. У цьому сенсі, схоже, чи то всі українські “фельдмаршали” ніколи й не піднімалися вище за рівень простих політиків, чи то їх раптом біс поплутав напередодні парламентських виборів, але не видно, хто б із числа визнаних лідерів справді міг дбати про інтереси української громадянської спільноти. Можливо, цих лідерів можна повернути до того розуміння своїх ролей, яке було у них на піку Помаранчевої революції, але у ці дні, видається, вищий генералітет “Нашої України” та БЮТ стрімко прогресує у напрямі власного регресу як державних діячів.

Але ж хтось має бути в цій країні на рівні вимог, чи не так?

Іншими словами, колишній “помаранчевий табір” поділився не на дві, а на три частини. Перша – гуртується навколо “генералісимуса”, “містера Ю.” Друга – навколо “фельдмаршала”, “леді Ю”. Третя частина, розуміючи, чим загрожує українській свободі та демократії розкол серед “помаранчевих”, вичікує, дискутує, шукає однодумців і пробує гуртуватися. Поки що – на рівні низовому, на рівні осередків та регіонів. Промацують один одного “сотники” та “хорунжі”, тиснуть руки, досягнувши неформальних угод – над партійними приписами, над вузькими ідеологіями, над поточними вигодами. А от “полковники” і “генерал-хорунжі”, видається, очікують, сподіваються на отримання вигідних посад і не наважуються перебрати на себе повноту ініціативи. Так само, як це було і під час Визвольної війни, коли можна було змусити амбітних проводирів діяти разом, поставивши тодішніх олігархів та політичних інтриганів на місце, - але не знайшлося, кому це зробити.

Чи вдасться зараз?

Чи буде все ж таки третя Руїна?

Чи у нас немає нікого, крім політиків у найцинічнішому сенсі цього слова?

Чи “піхота Помаранчевої революції” змушена буде за рік-другий, після руйнації всього того, за що вона боролася, шукати свого місця в еміграції по Європах – бодай і не політичній, а економічній?

Чи комусь знову доведеться писати майже те, що півстоліття тому занотував Євген Маланюк, і вже пост фактум брати відповідальність на себе?

Але всі ці питання зводяться до одного: який саме вибір зробить об‘єктивно зраджена вождями “піхота Помаранчевої революції”, а якщо зробить цей вибір – чи стане у неї сил утілити його в життя?

Час поки що є: на календарі умовних історичних аналогій у нас, схоже, ще 1918-й, а не 1919-й. І є шанс для переговорів та ліквідації засилля “Протофісу”, з одного боку, й “суперрадикалів”, з іншого, поки, образно кажучи, війська повстанців ще не штурмують стольний Київ, а його не захищає остання опора деморалізованого гетьмана – біла гвардія (пробачте, “синьо-біла”, з усіма пов‘язаними з цим фактом для майбутніх Булгакових відмінностями).