Якщо не помиляюся, генпродюсер каналу Ольга Герасим’юк була чи не першою з тих, хто привітав його з почесним званням. Своєрідність цього привітання заслуговує на окрему відзнаку – за послідовність.

Очевидно, що для каналу, який цими вихідними відзначав власне 10-ліття, втрата Кіпіані – це математично-хірургічна операція, винесена у заголовок.

Що залишилося (нового)? Про понеділкове “Іду на ви”, де політичні журналісти на чолі з генпродюсером і ще одним символом незнищенної послідовності В.Піховшеком вимагали від Зінченка зізнання в нещирості та зраді хочеться прогавкати якусь безмежно печальну серенаду. Не для того, щоб спинити цей караван, чиї взаємини з псами загальновідомі, а просто так, для душі, місяця і двох зірок, що їм варто було б стати кометами.

Ще один “блатний” проект каналу – ток-шоу Ганни Безулик “Я так думаю” – не нагуляв за час відпустки свіжих ідей чи нових драматургійних ходів. Там і так все харашо. Гостей студії стало менше – лише четверо; проте враження, що їх там – зал очікування на приміському вокзалі у повому складі, – нікуди не зникло. Бродський зі Зваричем поспілкувалися по-сусідському, а одностайний підсумок – традиційно глибокий – про те, що “економіка таки залежить від політики” - викликав природний сумнів: невже у теперішньому вулканічному попелі влади не можна розкопати справді дискусійних тем? На жаль, я ще й вчинив одну нерозумну глядацьку помилку: перед “Я так думаю” подивився на НТВ політичне ток-шоу Володимира Соловйова з гусарською назвою “К барьеру!”. Борис Нємцов та Андрій Ісаєв сварилися щодо зростання цін на бензин з таким ентузіазмом, ніби жінку не поділили. Звісно ж, Соловйов у ролі провокатора – це біблійний монстр, який з однаковим натхненням вибухає звинуваченнями то в один бік, то в інший, а про такі речі, як “об’єктивна журналістика”, напевно, ніколи й не чув. Стільки пристрасті не в кожному боксерському двобої побачиш. Тож я й кажу про власну помилку, бо після Соловйовської формули-1 програма Ганни Безулик – це равликові перегони. Теж цікаво, але... Ну, равлики – це все ж таки равлики.

Один з дуже приємних і лагідних, мов домашні капці, проектів виготовив Юрій Макаров. Його “Особливий погляд”, присвячений “коханню, величі та зраді гетьмана Івана Мазепи”, сподобався передусім негаласливою атмосферою, відсутністю скандального вектору інтерпретації. Макаров і сам по світу поїздив, а відтак і глядачеі було на що подивитися. Можна сперечатися з наполегливим бажанням Макарова “заперечити” маскультурний образ Мазепи (як “старого гульвіси” чи десятигривневого обличчя) – на мій погляд, сучасні українці не перебувають під таким вже сильним культурним пресом Чайковського та Пушкіна. Втім, важлива не сама розповідь, а її легкість та естетична цілісність. Та й роль Макарова у “Особливому погляді” набагато переконливіша, ніж в “Документі”.

Не можу також оминути одну з прем’єр сезону – програму “Судові справи з Ігорем Годецьким”, яка є відтвореням НТВ-шного проекту “Час суду. Справи сімейні”. У цьому випадку вельми цікаво простежити родовід ідеї. Наприкінці 90-х на НТВ виходила програма “Суд іде”. Починалося все з напрочуд гострих імітацій тих судових процесів, які за тематикою могли б відбуватися у форматі непримеренного ток-шоу. Автори програми пропонували глядачам соціальні, ба навіть світоглядні проблеми, які в останню чергу потребували судового вердикту – радше це була спроба спричинити широку публічну дискусію, яка б з “ящика” переповзла у трамваї. У цьому суді, зокрема, розглядався “позов” Російської Православної Церкви до каналу НТВ про усунення з ефіру стрічки Мартіна Скорсезе “Остання спокуса Христа”. Або ж причиною судового процесу могло бути оскарження дій влади, яка відмовилася впровадити мораторій на смертну кару. У студії могли з’явитися якісь “столбовые дворяне” з вимогою віддати їм усе майно, стирене більшовиками. Кожна з цих тем тягнула на публіцистичний бестселер.

Проте з часом продюсери проекту відчули новий дух часу, який потребував Дмітрія Нагієва. І почалось: Колька любив Люську, але та йому ізмінила, і він рішив їй отомстить, ізнасілувавши її молодшу сестру; але так получилось, що його зарубав сокирою старший брат коварної Люськи, – солідний мужчина і ветеринар, – чия племінниця якось поїхала в город – поступать в аспірантуру, – але в електричці її ударили по голові й забрали всьо, й лише случайно, підслухавши разговор під пивним ларьком, Люська типу узнала, що то діло рук Кольки; але брехня її не осталась безнаказанною: поки ветеринар Люсьчин мотав срок, проїжджі циркачі, цигани чи шо, успіли підсадить її на голку, а через півгода вона вмерла від СПІДа. Не знати, що здобула програма у цьому – нині надзвичайно поширеному – форматі обсмоктування побутових трагедій, але вже у 2000 році прикрилася.

“Судові справи з Ігорем Годецьким”, як і теперішня “Час суду. Справи сімейні”, занурює обивателя у найлегшу вагову категорію побутових конфліктів, – маніяків сюди не пускають. По-суті, це софт-варіант “Окон” Нагієва, де теж є жертви і покидьки, але поводяться вони стримано, майже не матюкаються, і сприймають вироки з такою ж незворушністю – наче якийсь “Новопасит” рекламують. Та й коментує це все не сноб і цинік, а письмениця Марина Дяченко, чия категоричність не менш фальшива, як самі справи та горе-актори, що їм так непросто симулювати конфлікт.

Що спільного у цієї програми з реальним судом? Мабуть, лише Ігор Годецький.