От уже щонайменше 14 років Крим є специфічним регіоном України. Хтось демонізує його, хтось, навпаки, сакралізує. Хтось сприймає його як цілковито антиукраїнський, аж до останнього його мешканця, хтось – як останню надію на возз’єднання слов’янської цивілізації. Чи то православної цивілізації – адже у вирі ідеологічних баталій прихильники „єдиного й непорушного” не мають удосталь часу, щоб розібратися в термінологічних тонкощах. Пригадується, як якось у Харкові якийсь добродій, почувши, що я розмовляю українською, підійшов та спитав: „Звідки ви?” Я, не вагаючися, відповів: „Із Києва”. Тут само обличчя мого візаві стрімко почало змінюватися у виразі й уже за секунду набуло такого вигляду, ніби, придбавши квитка на концерт Брiтні Спірз, він побачив на сцені Людмилу Зикіну: „А... А я думал, вы из Львова. А вы – такой же славянин, как и я”.

Але мова не про те. Того, хто не був у Криму довго, мабуть, вразить, що на вокзалі в Сімферополі всі залізничні вивіски написані українською. Оголошення про прибуття та відправлення потягів старанно дублюють українською та російською. У численних кіосках, павільйонах, лотках та інших торговельних точках біля вокзалу домінує, звісно, російська мова. Але подекуди можна побачити й вивіски українською. Так само й у місті: не так уже й часто, але україномовні вивіски зустрічаються, і до них уже звикли. Принаймні, мені не доводилося ані спостерігати, ані чути, щоб так уже багато місцевих мешканців сприймали їх як чужорідні. Ба більше: рекламу місцевого футбольного клубу „Таврія” на сімферопольських тролейбусах виконано тільки українською. І якщо ви, побачивши все це, наберетеся сміливості й розмовлятимете українською і на сімферопольському вокзалі, і просто в місті, ваш подив тільки зросте: ви побачите, що багато хто намагатиметься нею ж вам і відповідати – щоправда, далеко не в усіх це виходитиме.

В Алушті вас зустрічатимуть автозаправні станції компанії „Чорноморнафтогаз” – теж із усією інформацією, виконаною українською мовою. А гуляючи містом, я з подивом побачив зовсім не схожу на туристку пенсіонерку, що розмовляла з такими ж пенсіонерками хай дещо суржикуватою, але українською мовою. Виявилося, живе вона в Алушті. Чи не відчуває незручності від того, що розмовляє не так, як більшість? „А яка ж незручність?” Утім, мовну толерантність мешканців курортних міст виховує не лише потреба в заробітку – адже ввічливість за такої ситуації має цілком реальний грошовий еквівалент. Виховує її й те, що, хоча приїжджі з Росії й досі є найчисельнішою категорією курортників, вони вже не становлять монополії. Зокрема, в тій самій Алушті ледь не на кожному кроці можна почути польську мову; громадяни східноєвропейських країн дедалі частіше обирають Крим місцем свого відпочинку. Світ не обмежується Росією, - такий висновок на власному досвіді дедалі більше роблять кримчани.

Якщо Крим є специфічним регіоном у межах України, то Севастополь – то специфічний регіон навіть за масштабами Криму. Уявлення пересічних громадян про це місто так само базується на стереотипах. Які є частково правильними – але лише частково; реальна дійсність є складнішою й багатоаспектнішою. Так, якщо ви зустрінете в місті автомобіль із військовими номерами – то це будуть найчастіше російські військові номери. Якщо йтиме вулицею моряк – то на його безкозирці найчастіше ви прочитаєте: „Черноморский флот”. Так, над будівлею морського клубу, що домінує над ледь не половиною міста й чудово проглядає з вокзалу та автовокзалу, майорить російський прапор. Але перше, що кидається у вічі в цьому місті, - це те, що більше половини міських тролейбусів, пофарбованих у рекламу, несуть на собі рекламу саме українською мовою. Два роки тому, щоправда, їх було більше. На вулицях особисто я справді жодного разу не бачив україномовної вивіски (окрім хіба що логотипів пива „Чернігівське”). Але, зайшовши до хлібного магазину в самісінькому центрі, на Великій Морській, був чимало здивований: бейджики продавщиць були україномовними! Не втримався, щоб не спитати (російською мовою, старанно намагаючися дотримуватися загальноросійської вимови): чому так, ніхто в місті не розмовляє українською, а ваші бейджики виконано саме цією мовою? Чесно кажучи, я чекав будь-якої відповіді, але тільки не такої, яку почув. Геть здивованим тоном – так, ніби йшлося про щось цілком зрозуміле – продавщиця відповіла: „Ми ж живемо в Україні! Тому й бейджики – українською. Жили б ми в Китаї – були б вони китайською мовою”. Так, трапляються люди, що з піною біля рота обстоюють „єдину Росію”, „слов’янське братерство”, тощо й тощо. Трапляються люди, що нетерпимо ставляться до української мови. Мені самому довелося якось, перечікуючи зливу, вислухати досить розлогу лекцію про те, що „ми всі – росіяни, а Київ – мати міст російських, ми сюди бандерівців не впустимо, й кияни будуть на нашому боці; натівці сюди не ввійдуть, бо на в’їзді до міста – блок-пост (ішлося про „інформаційний блок-пост”, влаштований ПСПУ та „Державою”); із кримськими татарами буде війна, бо вони приїхали сюди, щоб загарбати слов’янські землі, вони готуються винищити православних; Ющенка до Севастополя не впустили й ніколи не впустять, бо він хоче, щоб нами керували натівці”. А ще мені довелося (неодноразово) почути, що нібито усередині ХІХ століття Росія та Туреччина уклали договір, згідно з яким Севастополь належить Росії, а не Україні. І тепер от Туреччина вже завершує оформлювати документи, щоб подати їх у міжнародний суд, який би визнав незаконність належності Севастополя до України. Отак – ані більше, ані менше. Чомусь із контексту розповіді здавалося мені, що добродії ці по бібліотеках не сиділи, історичні матеріали не вивчали, а думку цю їм послужливо надала місцева преса. Утім, це - переважно люди, які перебувають на нижчих соціальних щаблях. Так, їх чимало. Але люди освічені дотримуються здебільшого іншої думки: „Так, у Севастополі ніколи не було жодної вивіски українською, ми її навіть у школах не вивчали – але ж ми живемо в Україні й маємо знати мову!” Або: „Ми не знаємо української, але наші діти її знатимуть. Головне тільки, щоб ніхто не вимагав одразу перейти на українську, для цього мають пройти роки й роки”. Або, принаймні: „Час усе покаже”. Ще одна цікава деталь: вироблене в Севастополі пиво, якого я не бачив у продажу більше ніде, має етикетки лише українською мовою. Навіть без дублювання російською. „Ми хочемо, щоб наше пиво купували скрізь в Україні”, - напівжартома сказав якось продавець.

Утім, навіть ті севастопольці, що позиціонують себе як налаштовані активно проукраїнськи, хибують на москвоцентричність. Ведучи мову про мовне питання, вони часто – цілком доброзичливо – кажуть, що хтось розмовляє не „по-украински”, а „на мове”, навіть не помічаючи принизливості чи зверхності такого звороту. У розмовах весь час проскакує: „у нас в СНД”, „скрізь в СНД”, „не лише у нас, а навіть у Москві”. Кілька разів довелося стикатися з тим, що негативні боки українських реалій співрозмовники – нагадую: проукраїнськи налаштовані та високоосвічені – ілюстрували висловлюваннями чи поведінкою... Володимира Путіна. Воно й не дивно: такого домінування російських ЗМІ, як у Севастополі, немає навіть у Донбасі. От і не мають севастопольці іншого виходу, як тільки бачити Україну через Росію, її очима. Тим часом осередки українських партій та громадських організацій досі не спромоглися видавати популярну російськомовну – саме російськомовну – газету. Чим перетворюють себе на фактично секти. Двомовна газета „Флот України” – все ж таки не суто російськомовна й не розрахована на читання на дозвіллі, тобто має не той формат, що є нині найпопулярнішим і найдієвішим.

А взагалі, у спілкуванні з севастопольцями відчувається... хотів написати: агресія. Але це, мабуть, радше настороженість. Можливо, саме через це надто часто севастопольці в розмовах зі мною раптом, ні сіло ні впало, починали переконувати, що їхнє місто є доброзичливим та гостинним – хоча я не давав жодного приводу гадати, ніби я в цьому не впевнений. Настороженість, мабуть, є цілком зрозумілою. По-перше, місто, що звикло бути військовим, до того ж, від 1984 до 1991 року закритим, раптом перетворилося на туристично-курортний центр із юрбами приїжджих. До такої різкої зміни обличчя свого міста, способу життя в ньому, атмосфери, що панує, багато севастопольців виявилися не готовими, і досьогодні не можуть звикнути. Хоча усвідомлення того, що саме в цьому напрямі полягає ймовірний майбутній розвиток Севастополя, поступово стає для його мешканців звичним. А по-друге, надто вже некомфортно жити „на ідеологічному фронті”, повсякчас відчуваючи, що місто та його мешканці перетворюються на об’єкт чиїхось політичних амбіцій, що його смикають усі, кому тільки не ліньки, в різні боки.

Щодо політичних поглядів, треба відзначити: ПСПУ та її лідерка Наталія Вітренко сьогодні досить популярні в Севастополі, та й решті кримських міст. Навіть серед тих жителів міста, які бували в США чи Західній Європі й належним чином оцінюють, як влаштоване там життя. Аргументація їхня здається неможливою: „От у них життя налагоджене – то й нам потрібна Вітренко, щоб зробила все так само”. Але така аргументація існує, й вона не є винятком. Справжній інформаційний штурм Севастополя, влаштований Вітренко разом із Геннадієм Васильєвим, дається взнаки. А от ставлення до нинішньої української влади здебільшого варіюється в доволі вузьких межах – від активного несприйняття (що серед маргіналізованих прошарків населення плавно переростає в ненависть) до несприйняття, так би мовити, толерантного; у кращому разі, очікування та нерозуміння, що робиться. І не так уже легко зрозуміти, що тут вплинуло (точніше, впливає) більше – чи то специфічність місцевих засобів масової інформації та їхньої позиції, яка дозволяє поширювати, м’яко кажучи, плітки, чи то реальний стан речей у країні, чи то відпочаткова упередженість, яка змушує кримчан, на відміну від мешканців, скажімо, Центральної України, не прощати владі її помилки, не пояснювати їх об’єктивними труднощами та спадщиною старого режиму, а, навпаки, вишукувати їх та дуже болісно сприймати їхні наслідки. От що доводилося чути про нову владу. Вона тільки й мріє, як запровадити українську мову скрізь. Вона хоче відірвати нас від Росії. Вона хоче віддати нас Заходові, де ми станемо рабами й будемо їздити працювати до Європи за тарілку супу. Саме такими будуть наслідки вступу України до ЄС. Утім, такі позиції є загальновідомими й жодного сюрпризу в собі не містять. Набагато цікавіше чути справжню впевненість людей у тому, нібито Юлія Тимошенко обіцяла-таки поставити Крим на коліна та обнести колючим дротом. Упевненість ця подеколи набуває „документальних” подробиць: мене переконано запевняли, буцімто Тимошенко обіцяла зробити севастопольців жебраками, „щоб вони повзали на колінах по асфальту й підбирали кожну копійку”, - таку „дослівну цитату з Тимошенко” мені наводили. „У нас уже вимикають по районах воду, електрику та газ, - неодноразово переконували мене інші. – Як були відключення за прем’єра Ющенка, так вони поновилися за Президента Ющенка”. А ще розповідали про те, що нова влада навмисне отруює кримське узбережжя, навмисне завдає шкоди кримській природі – бо карає кримчан за те, що голосували в більшості за Януковича. Довелося кілька разів вислухати цю жахливу історію, поки я нарешті збагнув її походження: нещодавні аварії на очисних спорудах і в електромережах кримчани сприймають як навмисне зроблені владою кроки. Скаржилися кримчани й на те, що цього року зменшився потік курортників із Росії: росіяни бояться нової української влади. Хто в цьому винен? Звісно ж, Ющенко та Тимошенко, а зовсім не російські ЗМІ та політики, що старанно лякали співгромадян. Ну і, нарешті, одкровення: виявляється, всі знають, що (зробіть глибокий вдих) оренда київського Майдану Незалежності коштує 78 тисяч доларів на добу. Отже, хто й за які гроші сплачував цю оренду під час Помаранчевої революції? А треба ж було ще й учасникам щодоби платити! То, мовляв, не брешіть і не розповідайте казок: це американці влаштували ту революцію й дали на неї гроші, то є зрозумілим будь-кому. А Ющенко (ні, не Кетрін, а Віктор) – полковник ЦРУ. Контраргументи сприймалися дуже важко – адже довелося навіть чути: „Більше половини киян насправді були й є за Януковича. Я сам був у Києві й усе бачив. Отже, не брешіть: результати виборів було нахабно підтасовано”. Ну і, звісно, ціни зростають, а зарплати зменшуються. (Кілька людей скаржилися на те, що їхні зарплати справді стали меншими.) Ющенко й Тимошенко підняли пенсії? Неправда, то Янукович підняв пенсії, а ці піднімають лише ціни, - у тому переконані багато кримчан. (І, до речі, чим було заперечити щодо цін?)

Звісно, неможливо, та й несправедливо було б не згадати про проблему кримських татар. Якщо в Севастополі їхньої присутності можна й не помітити (хоча самі севастопольці твердять, що татари в місті є, й навіть діє новозбудована мечеть), у Сімферополі не помітити їх неможливо. Хоча неможливо й позбутися враження, що в суспільстві вони ще достатньою мірою не адаптувалися й живуть окремою громадою, достатньою мірою ізольованою. Принаймні, багато хто з них. Ставлення нетатар до татар дуже варіюється. Активно позитивне зустрічається не так уже й часто, утім, не надто часто можна стикнутися й із активно негативним ставленням. Середньостатистичним є, мабуть, ставлення до них як до „інших”: вони живуть своїм життям, ми – своїм, і перетинаємося ми лише в разі крайньої необхідності. Поширеною є й така думка: шістдесят років тому з Криму виселили кримських татар, десять років тому до Криму повернулися узбеки. Півстолітнє проживання кримських татар в Узбекистані, та ще й у переважній більшості зовсім не у великих містах, не могло не відбитися й на побуті, й на поведінці, й на суспільних стосунках. Доволі неочікуваним для мене було те, що кримськотатарські жінки дуже часто носять традиційне, дуже закрите й дуже довге, пошите з дуже щільної тканини вбрання, навіть у розпал кримської спеки. Неодноразово доводилося бачити: йде група чоловіків, дещо позаду від них – група жінок. Якось у тролейбус, що прямував із Сімферополя до Алушти (шкода, але нинішній кримський прем’єр Анатолій Матвієнко хоче цю казкову лінію закрити), біля сімферопольського ринку сіла літня кримськотатарська жінка, навантажена трьома важкими пакунками, а з нею – двоє підлітків років 14 – 15, які мали вільні руки, якими невтомно жестикулювали. Допомогти бабусі ніхто з них не поспішав. Утім, довелося в тому ж тролейбусі бачити й іншу сцену: молода татарка, зодягнена, як і більшість кримськотатарської молоді, цілком „як уся молодь”, проходила до виходу. Біля самісіньких дверей сидів чолов’яга добряче напідпитку, який почав... як зазвичай кажуть у таких випадках, „некрасиво приставати”. Якого ляпаса він отримав! Літні татари, що сиділи позаду тролейбуса, лише головами хитали – із дуже дивним виразом на обличчях, якого я ніколи більше не бачив: були в ньому захват та осуд водночас.

У самому центрі Сімферополя діє мечеть. Сидячи неподалік не так уже й довго, мені неодноразово доводилося бачити біля неї купки людей вочевидь семітської зовнішності, що розмовляли арабською. Утім, відомий фахівець із проблем кримських татар Наталя Беліцер якось казала, що то була свідома лінія попередньої кримської влади – спонукати кримських татар сповідувати нетрадиційні для них, часто радикальні напрями ісламу. Ну, і про мовне питання. Хоча кримсько-татарська мова (наскільки я пам’ятаю) вважається, поряд із українською та російською, офіційною в Автономній Республіці Крим, жодного напису нею мені не довелося побачити. Ніде. Помандрувавши Кримом досить щільно, я навіть не знаю: користуються кримські татари тепер кирилицею чи латинкою. А на автошляху з Сімферополя до Алушти кримсько-татарські села мають єдину мовну відмінність: якщо шляхові вказівники „слов’янських” сіл виконано двома мовами – українською та російською, то такі самі вказівники кримськотатарських сіл – лише українською.

Ведучи мову про Крим, неможливо оминути ще один аспект. Чи то Севастополь, чи то Ялта щороку перетворюються на літню столицю України. А Сімферополь – відповідно, на транспортні ворота літньої столиці. Урядові автомобільні кортежі, міліцейські кордони – то є звична атрибутика півострова. Два роки тому це виглядало так: на шаленій швидкості трасою мчить міліцейський супровід, грізно вигукуючи в мегафони: „Всем прижаться к правой обочине и остановиться! Всем немедленно прижаться к правой обочине и остановиться!” Щодо водія, який на секунду-дві замешкався, одразу на всю трасу лунало: „Ну ты, козёл, ты чё, не понял?!” Доводилося спостерігати й іншу картину: з вузької вулички, радше провулку, в Сімферополі на центральну вулицю із шаленою швидкістю вигулькує кортеж ВІП-машин, із міліцейським супроводом, але з вимкненими мигалками. Вигулькує саме тоді, коли для пішоходів на переході горить зелене світло. Не зупиняючися, навіть не зменшуючи швидкості. Мабуть, обізнані з цією особливістю дорожнього руху сімферопольці якимось дивом встигають зупинитися, не виходячи на проїжджу частину. Цього літа нічого подібного спостерігати не доводилося – але зникнення саме такого місцевого колориту, напевне, мало кого змусить до ностальгічних позіхань.

Але Крим – то не лише курорти. І якщо в Севастополі ті, хто ностальгують за СРСР, базують свою ностальгію на гаслі: „Севастополь – город русских моряков”, то в Керчі мотивація є цілковито іншою: „Ми були на перетині шляхів. А тепер Союз розпався – й Керч виявилася в самісінькому кутку. Нікому не потрібна, з розірваним сполученням, перетворилася вона на тупикове місто, що занепадає”. На мої заперечення: „Адже прикордонні міста завжди просперують!” керчани відповідали: „Ну, то в інших краях так. А в нас – кордон на замку. От торік у пасажирів, що їхали до Керчі теплоходами з Кубані, відбирали овочі та фрукти й викидали їх у протоку. Нічого не можна було з собою взяти”.

Провідне враження від Криму полягає от у чому: більшість мешканців півострова, й навіть Севастополя, розуміють, що їхня країна – то Україна. Якою вони хотіли б її бачити, якими хотіли б мати зв’язки з Росією – то інша річ. Головне – кримчани відчувають свою належність саме до цієї країни. Саме такою є домінантна тенденція. От тільки якби Україна за своїми реаліями ставала все привабливішою! І якби не такими активними були ті, хто намагається форсувати процес адаптації Криму в українську політичну націю!