Режисерка своєю стрічкою намагалася з'ясувати, яку ціну її героїні заплатили за вірність своїм поглядам. Маються на увазі, як ви зрозуміли, проукраїнські переконання, котрі покликали жінок поставити хрест на мирному житті й вирушити на Донбас. Прем'єра стрічки, створеної за підтримки Держкіно, відбулася 25 березня в рамках XV Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Як і слід було чекати, великий зал київського кінотеатру «Жовтень» під час показу був ущент повний. Але подібну увагу глядачі виявляють до більшості фільмів, показаних не лише в рамках тематичних фестивалів і не лише на вдячному майданчику «Жовтня». Тож не слід однозначно заявляти про безперечний успіх та особливий інтерес до стрічки «Вона та війна». Правильнішою буде спроба побачити її контекст.

Як на мене, автори фільму припустилися єдиної, проте досить серйозної саме в контекстуальному плані помилки. Серед трьох героїнь є відома в медійних та культурних колах журналістка й письменниця Валерія Бурлакова. Історія її потрапляння на фронт доволі типова не лише для жінок, а й для чоловіків. Представники обидвох статей після Майдану так само переглянули життєві позицій й пішли добровольцями. Чоловіки так само, як жінки, втрачають коханих, хоча справедливості заради слід зазначити: саме на війні жінки частіше стають удовами, ніж чоловіки — вдівцями. Проте саме публічність персони Лєри Бурлакової сприяє — чи має сприяти — додатковому інтересу до цієї героїні. Тому драматургія не просить — вимагає почати фільм із кадрів, знятих у судовій залі, де героїню війни судять за самоволку. І це не єдина можлива інтрига, з якої варто було би почати розповідь.

Бо інша молода жінка, задіяна у фільмі — Ірина Іванюш, більше відома за позивним Лютик. Доброволець, медсестра з батальйону «Госпітальєри» майже три роки тому підірвалася на розтяжці. Життя їй насилу врятували, але Ірина лишилася без обох ніг та пошкодила око. Про Лютика не раз розповідали телевізійні новини. Фрагменти одного відео використані у фільмі. Причому, як на мене, першоджерела підтверджують байдуже ставлення авторів сюжету до питань етики. Показувати крупним планом молоду жінку, яка тільки-но вийшла з коми — без коментарів, але ці претензії зовсім не до авторів стрічки. Потім Ірина Іванюш відмовлялася від матеріальної допомоги й надалі вперто намагається соціалізуватися. Її історію варто було би почати з кадрів, коли Лютик пересідає з інвалідного візка за кермо автомобіля.

Нарешті, історію Марії Кушнір так само можна було заявити одними з найбільш виграшних кадрів — підводними зйомками в басейні, де плаває вагітна героїня. Зйомки, до речі, проводилися оператором, котрий фільмує під водою професійно, маючи навіть відповідний сертифікат. Тож ніщо не заважало зробити затравку справді видовищними як для документальної стрічки кадрами.

Хоча про три жіночі долі «Вона та війна» розповідає не лінійно, не вибудовуючи на монтажі чітких та струнких сюжетних ліній і навіть часом роблячи стрибки у хронометражах, усе одно старт кожній історії таки вартувало дати окремий. Упевнений: глядач, навіть максимально підготований і толерантний до тематики, все одно не проти отримати на початок інтригу. Чому судять героїню війни? Хто вона — незламна в інвалідному візку? Чому фільм про війну — а нам показують вагітну в басейні? Зробивши такі чи подібні заявки, далі можна показувати все, що завгодно. Глядацька увага від того не спаде, навпаки — посилиться. Втім, це лише моє бачення та мій підхід. Стрічка відбулася, тож рефлексувати доводиться постфактум.

Авторам більшою мірою вдалося показати трьох героїнь поруч із війною чи, як у випадку Ірини Іванюш, після війни, аніж безпосередньо на війні. Хоч як би Валерія Бурлакова не наголошувала час від часу, що на «нулі» драйв та адреналін, ми, глядачі, бачимо солдатський побут, чуємо цинічні жарти, щедро здобрені беззлобним матом, і час від часу — вибухи. Звісно, реальні бойові виходи відтворюються лише засобами художнього кіно, як у «Кіборгах», коли «нуль» і «передок» відтворюється десь у чистому полі глибоко в тилу. Але камера оператора, попри бажання режисера показати, що на війні круто, як у літньому таборі, насправді демонструє протилежне. На війні нудно. Й зовсім не весело, як наголошує Марія Кондакова. Зважаючи на трагедію Ірини Іванюш, так веселого й «крутого» справді мало.

Можливо, ідея стрічки «Вона та війна» лежить в іншому — спробі показати війну як своєрідний name="_GoBack">наркотик. Атмосферу, до якої одного разу непомітно для себе звикаєш. Відчуття постійного ризику тягне й прив'язує, воно витісняє романтичні й патріотичні уявлення про власне місію захисника своєї країни. Вперше подібні емоції, дуже глибоко притлумлені, розбудив Майдан, особливо коли протистояння перейшло в гарячу фазу. Гендерна різниця тут ні до чого: саме з київського Майдану вийшли перші добровольці й волонтери. Бунтівні просять бурі, немовби у бурях спокій є. І розумієш Валерію Бурлакову: вона довго не змогла сидіти в тилу, тож порушила статут, самовільно повернулася на передову.

Перевага українського документального кіно, яке так чи інакше торкається війни на Донбасі — в неможливості знімати й показувати бойові дії. Глядач щоразу внутрішньо налаштований побачити щось на кшталт реаліті-шоу. Натомість отримує рутину, тяганину, рефлексії героїв та героїнь на тему війни та миру. Відбувається олюднення учасників бойових дій, у даному випадку — трьох згаданих молодих жінок. Та водночас — дегероїзація самої війни. Навіть ті, хто декларує бажання повернутися на фронт, хочуть, щоби бойові дії швидше закінчилися; нашою перемогою, звісно.

Про що й ідеться у фіналі: надто багато життів покладено, аби дозволити собі програти. А щодо спроби вчергове нагадати, що у війни не жіноче лице — так є всі підстави вважати, що «Вона та війна» тему не закрила. На жаль.

Фото: кадр із фільму