Анастасія Станко разом із цілою командою «Громадського» видали в ефір черговий фільм-розслідування — «Таємний ізолятор СБУ». Фільм уже зчинив бурю обговорень у соцмережах та ЗМІ. Головна претензія користувачів до фільму «Громадського» — чому тут показують «таємні тюрми СБУ», не розповідаючи бодай для симетрії про катівні «на підвалах» у «народних республіках»? До речі, «таємні тюрми СБУ», про які світ дізнався зі звіту міжнародних правозахисних організацій Amnesty International та Human Rights Watch 2016 року, виявилися одним-єдиним звичайним і геть не таємним ізолятором, тож про множину місць утримання в'язнів української спецслужби говорити не випадає.

Настя Станко в передмові до фільму розповідає невеличку передісторію його появи та мотивації «Громадського». Журналістка впевнена: розповідати про таємний ізолятор СБУ треба тому, що Україна — правова держава, яка має гарантувати рівні права всім своїм громадянам. Посил абсолютно правильний, моральна позиція авторів «Таємного ізолятора СБУ» в буквальному сенсі бездоганна. Адже українці вибороли своє право на свою власну демократичну державу.

Проте щось заважає сприйняти абстрактну моральність журналістів до всіх «жертв» і їхні спроби бути у своєму розслідуванні об'єктивними.

Коли чуєш страшне словосполучення «таємні тюрми СБУ», в уяві постають середньовічні катівні або ж тюрма «Абу-Грейб», де американці знущалися з іракських полонених.

Але насправді в'язниця, яку журналісти «відшукали» в Харкові, виявилася геть не засекреченим об'єктом, як можна було подумати, а звичайною для такого призначення будівлею в Харкові.

Куди всіх охочих журналістів пустили ще в позаминулому році, після того як Василь Грицак запросив їх офіційно, на своєму брифінгу в Харкові. Голова СБУ перебував у місті з робочою поїздкою. Тоді ж і там усі журналісти, збуджені інформацією про ізолятор СБУ, звідки, згідно з доповіддю міжнародних організацій, на початку 2016-го випустили 13 незаконно утримуваних в'язнів, отримали доступ до всіх приміщень колишнього СІЗО.

Він відтоді стоїть пусткою, тобто там нікого, законно чи беззаконно, вже не утримують. Голова обласного управління СБУ в Харківській області Едуард Кріцин, показуючи «таємну тюрму СБУ», проводячи екскурсію для журналістів, щоправда, стверджує: камери, обладнані всіма зручностями, включно із сучасною душовою кабінкою та полікарбонатними вікнами, призначалися для іноземних хуліганів, які приїжджали на «Євро-2012». Але, всміхаючись, продовжує пан Кріцин, позаяк іноземні вболівальники поводилися добре, ці камери жодного разу не використовувалися.

Але це неправда, стверджують журналісти «Громадського». Щонайменше півтора року, з літа 2014-го до зими 2016-го, тут утримували так званих сепарів, тобто людей, затриманих за антиукраїнську діяльність.

П'ятеро з них розповідають свої історії на камеру. Один навіть каже, що ремонт у харківському СІЗО СБУ робив, сам плитку клав, і було це не до «Євро-2012», а в 2015 році. Розглядаючи кадри, зняті журналістами під час візиту до колишнього харківського СІЗО у вересні 2016-го, його колишні бранці показують дірку в полікарбонаті, яку один із них проколупав, щоб бачити більше краєвиду.

І для Насті Станко, яка зрештою, вже в січні цього року, таки домовляється про відвідини колишнього СІЗО в Харкові, це стає неспростовним доказом того, що випущені на волю бранці-сепаратисти таки перебували саме тут, у харківському колишньому СІЗО СБУ.

Так, факт можна вважати встановленим, але що він дає? А ось що: свідчення колишніх сепаратистів викривають, на думку авторів фільму «Таємний ізолятор СБУ», брехню спецслужби. А разом із нею — й те, що всіх їх тримали в цій тюрмі незаконно, без суду й слідства.

Один із них побивається, що провів 576 днів у харківському СІЗО, але, позаяк жодних обвинувачень чоловікові, який організовував так званий референдум за «ДНР» у травні 2014 року, з боку слідчих невисунули, його дружина півтора року не знала, де він і що з ним. А якби таки засудили, зізнається колишній бранець СБУ, то вже й відсидів би давно. Ну, й мав би побачення з дружиною. Остання, до речі, каже, що писала запити про місце перебування чоловіка в усі можливі й неможливі інстанції, але у відповідь отримала хіба що тонни води у вигляді бюрократичних відписок.

І саме цим, незаконним із боку права перебуванням затриманих в ізоляторі, найбільше переймаються журналісти «Громадськог«». Адже, на їхню думку, якщо порушення прав людини, незалежно від того, на чиєму боці вона воювала, ігнорувати, Україна впаде у правовий колапс, у хаосі якого будь-кого з українських громадян можна буде запроторити в якусь таємну тюрму без суду й слідства.

Гуманістичний пафос журналістів цілком зрозумілий. Як і виключно добрі наміри авторів фільму про таємний ізолятор СБУ в Харкові.

Проте добрі наміри чомусь завжди ведуть в одному напрямку.

У нашому випадку — до спроб ототожнити методи СБУ й бандитських самозваних «МГБ» з їхніми засвідченими тортурами, яким піддавали й піддають українських заручників.

Можна звинувачувати Василя Грицака, який у відповідь на запитання про «таємні тюрми СБУ» на харківському брифінгу дуже роздратовано порадив журналістам не лити подібними запитаннями воду на жорна російської пропаганди, в бажанні захистити честь мундира й закрити від громадськості всю інформацію щодо діяльності його служби. Точніше, поводження її працівників із бранцями, затриманими за 109-ю статтею («дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади»).

Але, по-перше, не можна вимагати від голови спецслужби країни, що веде неоголошену війну з російським агресором, розкривати всі карти в боротьбі двох ворожих спецслужб. По-друге, говорити про порушення прав в'язнів у таємних тюрмах СБУ варто лише в порівнянні з підвалами «МГБ» в ОРДЛО. Однобічне висвітлення в цьому випадку завдає більше шкоди, на думку автора цієї колонки, аніж користі.

Звісно ж, ми прагнемо бути правовою державою. Підкреслю — саме прагнемо, а не вже є, як про це каже Анастасія Станко на початку фільму та Василь Грицак у Харкові. Саме тому те, як із «сєпарами» поводилися в Харкові, дуже вже відрізняється від утримання українських заручників. Принаймні, жертви СБУ на камеру про тортури, які можна було би бодай порівняти з муками українців «на підвалах», нічого не кажуть. Судячи з їхніх розповідей, ішлося хіба що про так звані силові методі затримання.

Мені дуже близький гуманістичний пафос фільму «Громадського» та особисто Насті Станко. І я б його, можливо, навіть поділила. Якби не йшлося про історію, що сталася під час війни. Яка, якщо хтось забув, триває.

Р. S. від «Детектора медіа». Висловлена в цьому тексті думка є особистою позицією автора. «Детектор медіа» готовий надати слово всім, хто має іншу думку.

Фото: стопкадр із фільму