Робити авторські програми мріє, без перебільшення, кожен творчий працівник телебачення. Думаю, в українському телепросторі до авторського телебачення особливе ставлення. Адже не секрет, що українська культура пишається здобутками насамперед у авторському кіно. Тому підсвідомо хочеться розвивати ці традиції, як на мене – досить суперечливі.

Коли вже ми зачепили болючу тему існування вітчизняного кінематографу, то слід зазначити: стрічки, котрі знімаються для широкої аудиторії із розрахунку на касові збори, робляться за певною схемою. Тобто, відповідають зазначеному формату. І більш успішною в цьому разі буде та стрічка, творці якої, все ж таки, підійдуть до втілення сталої схеми не надто формально та цинічно, відмовившись від принципу: „Усе одно „піпл захаває”… Натомість авторське кіно знімається не стільки для широкої публіки, стільки для підтвердження права автора на самовираження. Цей світ не завжди приймають і сприймають, але саме такий підхід тішить автора.

З авторським телебаченням у нас трохи складніше. Хоча б тому, що ТБ – не творчість, а насамперед виробництво. Причому – конвеєрне. Повноцінне авторське телебачення було можливе в українському телепросторі лише в ті часи, коли присутність тієї чи іншої програми в сітці мовлення не залежало напряму від рейтингу. Тому сьогодні, коли бал правлять панове Формат та Рейтинг, самовираженню заради самовираження на телебаченні, здавалося б, місця немає. Або воно дозволяється в чітко обумовлених рамках.

Тим не менше, авторські програми на українському телебаченні, все ж таки, присутні. Переважно вони тримаються на плечах певної особистості, яка має своє сформоване обличчя і, не особливо переймаючись суспільною думкою, впевнено торгує ним. Тому авторська телепрограма в сьогоднішньому розумінні – це програма, яку глядачі дивляться не за те, про що в ній ідеться, а через те, хто її веде.

Поки що вітчизняні телевізійники не особливо ризикують і з початком нового сезону не випускають у телепростір нових бійців, окрім поодиноких випадків на кшталт Савіка Шустера на ICTV, який, втім, новий для нас лише як представник саме українського телебачення, а не взагалі як телеособистість. І тут oдразу згадується Микола Вересень. Його п'ятнадцятихвилинна програма „21 вересня”, яка регулярно виходить на відносно молодому каналі К-1, цілком може вважатися авторською. Чого варта фірмова фразочка: „Мене називають Микола Вересень”, і так само фірмова манера будувати бесіду з гостем. Скажімо, цього понеділка, 29 вересня, у студії був міністр сільського господарства Олександр Баранівський, якого явно з подачі Вересня протитрували „міністр нашої їжі”. Бесіда, як завжди, перетворилася на монологи самого Вересня, які він супроводжує жестикуляцією, і в ці монологи він великодушно дозволяє вставляти своєму гостеві кілька банальних фраз. Звичайно, в подібних випадках гість, ким би він не був, стає менш цікавим, аніж ведучий. Себто, в даному випадку – автор програми.

Ось іще приклад – напередодні гостем Вересня був поет і політик Володимир Цибулько. Більша частина програми звелася до того, що ведучий сварив гостя за запізнення, а гість мляво виправдовувався, посилаючись на дорожні пробки. Тим не менше, Вересень у фіналі після чергового зауваження під завісу подарував гостеві фірмову ручку. Причому він завжди робить це так, наче презентує неабияку коштовність.

Тут доречно згадати фразу з фільму „Чикаго”. Коли героїня Рене Зельвегер збирається найняти собі дорогого адвоката Біллі Флінна, аби стати „зіркою” на судовому процесі, героїня Кетрін-Зети Джонс коротко пояснює: „Головний клієнт Біллі Флінна – це сам Біллі Флінн!” Власне, за таким принципом будуються всі телепроекти, які з невеликою натяжкою можна назвати авторськими. Наприклад, для програми Вересня головний гість – це завжди він сам, Микола Вересень. Те ж саме стосується і проектів, які закручені навколо Іллі Ноябрьова.

У новому сезоні „Інтер” пропонує ток-шоу „Ми все про вас знаємо”. Це трошки переформатована програма „Я все про вас знаю”. Зміниться лише склад ведучих, але все одно загальна увага буде прикута до харизматичного Ноябрьова. І глядачів, і продюсерів проекту, і, зрештою, самого Іллю Яковича цікавлять не стільки відповіді гостей на питання, скільки самі питання. Іноді такі програми тримають рейтинг саме за рахунок непростих запитань, на які пересічні і зовсім не обтяжені ерудицією гості будуть давати банальні сіренькі відповіді. Звідси ще одне спостереження – гостей для шоу Ноябрьова останнім часом добирають із таким розрахунком, аби вони виглядали трошки дурнішими за ведучого.

В принципі, Ілля Ноябрьов може собі це дозволити. Адже в часи, коли він вів авторську програму „Я – пам’ятник собі”, у нього на п’єдесталі сиділи відомі і досить розумні люди. Тоді ведучому вдавалося триматися з ними на рівних, та від цього з часом утомлюєшся. Тим не менше, всі подальші телепроекти за участю Ноябрьова, незалежно від того, хто, окрім нього сидить в студії, напряму асоціювалися з його особою. Таким чином, телеканал „Інтер”, як мені видається, не підганяє Ноябрьова під формат, а створює формат під Ноябрьова. А раз так, то поняття „авторська програма” до згаданої вище цілком застосовується.

Щось подібне можна сказати про всі проекти „Інтера” під орудою Костянтина Стогнія. Не треба проникати на телевізійну „кухню”, достатньо лише подивитися кілька його спецпроектів, аби стало ясно – команда, яка працює над ними, працює передусім на ведучого та його позитивний імідж. Адже тільки хороша команда може зробити з банальної історії із прогнозованим фіналом телевидовище, яке пересічний глядач дивиться під акомпанемент калатання власного серця.

Скажімо, остання програма студії документальних фільмів та спеціальних проектів телеканалу „Інтер” називалася „Шок”. Костянтин Стогній, читаючи в кадрі і за кадром текст, постійно нагнітав атмосферу. Глядачі, якщо вірити почутому, повинні були побачити за лаштунками „швидкої допомоги” щось жахливе, моторошне, зняте, до того ж, прихованою камерою. Особисто я очікував історії про корупцію, мародерство, нехлюйство, навіть некрофілію (чим прихована камера не жартує!) людей у білих халатах. Насправді нам показали звичайну роботу пересічного реанімаційного відділення. Причому надзавданням програми було показати, без перебільшення, щоденний непомітний подвиг лікарів, котрі витягають коматозних хворих із того світу – або не можуть витягти, бо не боги, а лише люди. Коротше, нічого такого, від чого навіть люди з міцними нервами могли втратити свідомість.

Тим не менше, останнім часом подібні програми, зняті в „реальному” форматі за принципом „журналіст змінює професію”, вітчизняні телемани ототожнюють безпосередньо з особистістю Стогнія. А до його „Криміналу” прихильники цього телевізійного жанру давно вже звикли. Причому настільки, що інших аналогічних проектів у нашому телепросторі чомусь просто не сприймають. Ці висновки зроблені на основі особистих досліджень. І хоча Костянтин Стогній у кадрі зовсім не ексцентричний, а навпаки – демонструє справжній ковбойський спокій, претензія на втілення насамперед авторських задумок у його проектах очевидна.

Чого, на жаль, сьогодні не можна говорити про програми „Студії 1+1”, в яких задіяна Ольга Герасим'юк. До певного часу „Без табу” вважалася авторською роботою. Та коли тележурналістка почала розпорошувати себе по інших проектах каналу, всюди залишаючись у одному згорьованому „безтабушному” образі (формат «позитива» проекту «Хочу і буду» був лише його копією з протилежним «зарядом»), відразу стало ясно: це не демонстрація універсальності конкретної особистості, а звичайне виробниче розкручування бренду Герасим'юк. Причому – не завжди виправданого. У парі з Піховшеком у програмі „Iду на „Ви” Ольга зовсім не виглядала доречною. Хоча теоретично вважається, що телеведуча з позитивним іміджем може бути пристосована до будь-якого формату і навіть у чомусь врятувати його. Між іншим, цього понеділка програму Піховшека і Герасим'юк замінили в ефірі черговим показом телефільму „Украдене щастя”. Як на мене, заміна досить символічна. («1+1» переніс проанонсований початок телесезону на два тижні. – «ТК»)

Те ж саме стосується ще однієї „зірки” каналу „1+1” Анни Безулик. У ролі ведучої „Сніданку з „1+1” вона виглядала настільки доречно, що сама ранкова програма в багатьох асоціювалася з нею. Але у ролі ведучої програми „Я так думаю” Безулик сприймається, в першу чергу, як учасник української версії російської програми „Глас народа”, а не самостійний телеперсонаж. Якщо з якихось причин відбудеться заміна ведучої, змістове наповнення програми та її суспільна значимість навряд чи постраждають. І, мабуть, новій команді менеджменту «1+1» треба думати над тим, як продовжити власний брендовий менеджерський ексклюзив: розкрутку ведучих саме як харизматичних особистостей, навколо яких і вибудовуються «енергетичні поля» проектів, а не навпаки – використання ведучих під «формати» у якості функціональних додатків.

До „помаранчевих” подій російська „зірка” українського телебачення Дмитро Кисельов на ICTV так само мав свої амбіції стосовно виключно авторських аналітичних програм. Ця постать дратувала певну частину українського населення не своєю індивідуальною манерою ведучого, а, насамперед, власним походженням. Хоча в тому, що Кисельову притаманна індивідуальність, не заперечували навіть його противники. Але він на деякий час зник з телепростору, і піаром його появи у новому сезоні в новому недільному ток-шоу канал широко не переймається. Можливо, зі зрозумілих морально-етичних проблем… Натомість у новому сезоні IСTV широко анонсує українську версію програми „Свобода слова”, де знову фігурує запрошена імпортна телезірка – Савік Шустер.

До речі, саме на цьому каналі тривалий час виходила програма „Галопом по Європах”. Вона могла називатися інакше, її формат міг бути іншим, але присутність в ній Ігоря Пелиха все одно не лишилася б непоміченою. Мої знайомі так і називали її між собою: „Шоу Пелиха про Пелиха”. При неоднозначній якості всіх програм проекту, демонстрація авторського „Я” ведучого тут була аж занадто яскравою. Проте проект закрився, так само, як iз невідомих мені причин недовго протримався в денному ефірі СТБ „Тетянин день” із однозначно харизматичною Тетяною Цимбал, яка вже точно є одним із знакових облич вітчизняного телебачення.

Таким чином, ми з вами впізнаємо лише тих, хто веде теленовини, і ще акторів, котрі розповідають з екрана про погоду на завтра. Безперечно, талановитих людей на ТБ вистачає. Але напрошується досить сумний висновок: або в нашому телепросторі брак справжніх облич, або керівники каналів не вміють їх розпізнавати і не в змозі утримати, заганяючи індивідуальність, нехай і суперечливу, у прокрустове ложе визначеного формату.

У новому телевізійному сезоні обсяг іноземного продукту на українському ТБ так само буде в кілька разів перевищувати кількість вітчизняних програм. Тож не варто сподіватися, що кількість особистостей, на яких робитимуть ставку продюсери, збільшиться. Отже, більш чітко розмежувати авторське телебачення від втілення стандартного формату нам удасться, вочевидь, ще не скоро.