Зазвичай наліт сенсаційності має історія, в якій фігурує той чи інший персонаж вітчизняного політикуму. Плюс перенасиченості інформаційного простору в тому, що два-три наступних після ефіру дні Фейсбук ще намагається дати негативну експертну оцінку, та незабаром соціальні мережі переключають обурення на щось інше. Тож складно назвати подібні випуски системним «мочиловом».

Відходять і глядачі, готуючись із кожною наступною серією отримувати чергову сенсацію. Новий сезон почався зі світських хронік, до яких додані «жовті» інгредієнти. Тут і хтиві мисливиці за багатими й знаменитими. І зіркові розлучення (хоча, як на мене, постійно голий Антін Мухарський — така собі зірка). І розповідь про таємний клан українських банкірів (нагадало знамениту історію про десять єврейських кланів, які правлять світом). Але анонс «Українських сенсацій», показаних 17 лютого, налаштував на серйозний лад. Може, тому що саме читаю черговий роман про полювання поліції на серійних убивць.

«10 років життя маньяка Елвіса» — так називається згаданий випуск «Українських сенсацій». Його родзинкою автори обіцяли зробити член. Дослівно: анонсувалося інтерв'ю з жертвою, яка вижила й досі, через багато років, не може забути статевого органу свого кривдника. «Чому вона досі на нього чекає?» — запитує голос за кадром, обіцяючи: «Ми вперше його покажемо!» Холодний розум підказує: мова про вбивцю. Проте погодьтеся, якщо кілька секунд тому той самий голос говорить про член маньяка, наступні слова схожі на обіцянку показати в ефірі саме член.

Це не єдина нестиковка, яка ріже вуха. Спершу нам кажуть: Юрій Кузьменко, так просто звуть маньяка, — найстрашніший серійний убивця часів Незалежності. А через декілька хвилин «головним убивцею України» назвуть Анатолія Онопрієнка, викритого в середині 1990-х. Кажуть, Кузьменко, якого сищики охрестили Елвісом через схожість на короля рок-н-ролу (от абсолютно не схожий!), ґвалтував і вбивав за прикладом своїх кумирів, Онопрієнка й Андрія Чикатила. Не ставлю почуте під сумнів, бо автори фільму напевне знають більше. Проте на цій мотивації акцент чомусь не робиться. Натомість детально, кілька разів живі мисливці за маньяком пояснюють: Кузьменко спершу просто грабував, потім почав ґвалтувати, бо лишався безкарним, а потім почав убивати жертв, бо йому подобалася їхня покірність і саме видовище смерті.

Тим часом Чикатило, перший об'єкт наслідування, мав іншу орієнтацію: полював на асоціальних людей, плюндрував тіла й практикував канібалізм. Онопрієнко ж убивав заради збагачення, не вдаючись до сексуального насильства. Отже, або Кузьменко — недолугий послідовник, або імена знаменитих серійників згадані в фільмі всує.

Так само, як анонсований член. «Як у Аполлона! — каже молода жінка, яка приховує своє обличчя. — Такі емоції, така сила, така енергія!» Та, кого подають жертвою, насправді нею не виглядає. Навпаки, нам кажуть, зґвалтована, виявляється, хотіла ще. Як деякі з тих, кому пощастило вціліти. «Потерпілі по-різному описують статевий орган», — кажуть за кадром, і вже нетерпляче чекаєш сенсаційної історії про викриття Елвіса після реконструкції його легендарного члена заледве не в форматі 3D. Утім, тема статевого органу далі якось так відійшла на задній план.

Зате інтерв'ю з тими жертвами, хто погодився його дати, супроводжуються дивними фразами. Наприклад: «Минуло десять років, а вона далі ховає своє обличчя!» — ніби в цьому є щось надзвичайне. Жінки мають психологічні бар'єри різної висоти. Чомусь сховане під каптуром лице пані, захопленої членом маньяка, сприймається спокійно, належним чином. А якщо не показувати обличчя та змінити голос просить інша, старша жіночка, на такому слід спеціально наголосити. Вони мають однакові права на анонімність і однакову мотивацію.

Та якщо абстрагуватися й не присікуватися, наповнення цього випуску «Українських сенсацій» є інакшим, ніж попередніх, і складнішим, змістовнішим. По-перше, візуальний ряд будується на реконструкціях, тоді як в інших серіях використано лише реальне відео з різних, здебільшого відкритих джерел. По-друге, історія не надто свіжа – все сталося ще до Майдану. По-третє, акцент робиться на недбальстві слідчих органів Київщини, які відмовлялися порушувати справи чи докладали зусиль, аби чимшвидше закрити їх, знайшовши зручного офірного цапа. Та й сам Кузьменко, затриманий одного разу, зміг відкупитися… меблями з червоного дерева, які сам же й робив.

Ніхто не дасть гарантії, що нинішня поліція ефективніша. Особливо з огляду на те, що регулярно з'являються публікації й цілі сюжети про свідоме руйнування слідства, відхід з органів професіоналів та прихід на їхні місця людей без досвіду й бажання працювати. Сенсація не в розкритті подробиць кримінальної справи семирічної давнини. А в можливому існуванні десятків аналогічних справ, якими уже немає кому займатися. Нарешті, сищики в той час зіткнулися з відсутністю технічних можливостей, які мають їхні колеги на Заході. Для залучення науки й техніки потрібно було витрачати сотні тисяч доларів із державної скарбниці, і то, як я розумію, була одноразова акція.

Розкриття резонансних, так би мовити, «медійних» убивств без новітніх технологій неможливе. Тут маємо два варіанти. Або скарбниця має кошти на все це — але тоді все давно розкрите й імена вбивць свідомо замовчують. Або українське слідство не має фінансових можливостей залучати в своїй роботі останні технічні розробки — і немає нічого дивного в тупцянні на місці й намірах журналістів провадити власні, альтернативні розслідування. Можете не погоджуватися, але важливіше міркувати про таке й бути пильними, ніж уявляти ексклюзивний «інструмент» серійного вбивці.