Вони дозволяють собі кепкування з навколишньої іноземної дійсності, радісне кайфування своєю іронічною позицією, зухвале ставлення до традиційно плеканих цінностей і то всьо − без реклами суто утилітарних вигод подорожей за сприяння конкретних компаній. Ідеться про програму “Один репортаж” від новоствореного каналу К1. Вона виходить напередодні вихідних, ніби дозволяючи вгатити в перенапружені робочим тижнем м’язи дозу вікендної розслабленості: цікаві, інтригуючі, іронічні та ще й подекуди геополітичні балачки підкованих професійною впевненістю кореспондентів, яких тасують щопередачі, немов тузи в колоді шулера, хіхи-хахи і все таке на фоні фотогенічних краєвидів закордонного походження не можуть не сприяти жаданому сповільненню роботи мозку. Новий погляд на сталий принцип “краще там, де нас нема”, який так манить до блукань незвіданими на своїй шкурі територіями, за ідеалістичного міркування мусить породжувати виключно позитивні емоції: спаскудити такий приязний до глядача формат, здається, якщо й не є неможливим, то надзвичайно серйозним викликом – це точно. Принаймні, так хочеться про це мріяти. Телевізійно-споживацька дійсність, як завжди, розбиває мрії на друзки. У “тут-і-зараз-телевізорі” все відбувається надзвичайно прозаїчніше. І дуже неприємно: чудова ідея паскудиться виконанням, яке викликає негацію усього, що бачиш. Тим-то й нервує “Один репортаж”. Не своєю інакшістю (як для українського телепростору) – це навіть тішить і радує, але жахаючою свідомість пихою, з якою вимовляється кожне слово. Пихою, аж ніяк не обґрунтованою адекватними їй результатами праці. Приємна своїм нетрадиційним трактуванням форматна ідея стає жертвою традиційної для українського телепростору гіперболізації власного “я” і зорієнтованості продукту виключно на самого себе, уречевлених у програмі.

Мозок не може опиратися нав’язуваним йому ззовні імпульсам. Вони викликають огиду.

Справа у деталях. Тих малих і незначних на перший погляд дрібницях, які дуже псують життя, роблячи його іноді нестерпним. Це схоже на послід тарганів у люксовому номері п’ятизіркового готелю, який перекидає критерії цінності з ніг на голову в нестерпний для психічного спокою спосіб. У програмі “Один репортаж” таргани недогляду повзають передовсім у зоні “передрепортажної” підготовки історії, яка на рівні сценарію визначає підхід до розглядуваної теми і, розставляючи акценти, регулює межові прапорці траси, по якій має циркулювати увага глядачевого мозку. А також – по стилю, точніше, стилістиці програми, залізна п’ята якої гнітить світлі паростки розумного, плекаючи бур’ян калькування чужих креативних наробок. Власне, у цих двох речах – стилі та зашореності погляду – гніздиться те спільне, чим можна лейбувати всі випуски циклу “Один репортаж”, які вже прокотилися в ефірі, і ті, які ним невдовзі пройдуться. По-перше, наносний, немов з дешевого балончика з фарбою, лоск квазіпарфьоновськи розважальної подачі інформації. Він визначає маніхейську побудову сюжету (протиставлення “багате – бідне”, “молоде – літнє”, “міське – сільське”, “ліберальне – тоталітарне”), іронічні інтонації в голосі журналіста (які в непідготовленого тембру зазвичай фальшивлять зверхністю і пихою), візуально виплекану постановочність кожного кадру (знищення життєвості історії на рівні зорового сприйнняття). По-друге, відсутність поваги до розумових здібностей того, хто всьо то вишукане репортерство по телевізору дивиться. Небажання продемонструвати інший авторський погляд на події (замальовки із життя сусідньої Білорусії налаштовані на тотальну негацію результатів діяльності Лукашенко із зневажливими і алогічними фразами на кшталт “звичайна трикімнатна квартира”). Відсутність об’єктивності, яка породжує язичницько-неандертальский погляд на навколишнє (“Темні місця” Лізи Татаринової, про аномальні події карпатського краю вибудовуються виключно зі слів місцевих жителів і зацікавлених персон на кшталт екзорцистів та мольфарів). Цинічне використання людей в якості телевізійних манекенів (репортаж Наталії Ковальової про жінок і багатство, шопінг, фітнес, пластичну хірургію і бутіки – з одного боку, сільські весілля, моду і бідний закарпатський речовий базар – з іншого). А також – невідпрацьований до стану досконалості словесний жонгляж, який у нинішньому вигляді повниться недомовками, курйозами та неточностями (“проїзд у автобусі в Монако, навіть за європейськими мірками − не з дешевих”, зауважує Олександр Лук’яненко в репортажі з Монако, тендітно замовчуючи його суму; “комплексний обід за сто п’ять євро – зовсім не скромний шарм капіталізму”, жахається він цінам у найрозкішнішому ресторані Європи “Людовік ХV”, щоб через кілька хвилин продемонструвати на екрані меню із набагато нескромнішими сумами).

Це призводить до злегка роздратованої глядачевої розгубленості. Зазвичай неприємно, коли до тебе ставляться зі зневагою, годуючи напівфабрикатами під вивіскою “вишукана кухня”.

Трохи більше року тому, одразу після звільнення Леоніда Парфьонова з НТВ, Даниїл Дондурей сказав, що Парфьонов робив комуністичне телебачення з нальотом гнійного гламуру. Програми “Одного репортажу” загламуровані, як ніхто на українському екрані. І вони також несуть на собі відбиток комуністичного. Щоправда, не того агітпропу, який піднімає людей на боротьбу з капіталізмом чи відкриває їм очі на численні криваві рани суспільства, жорстко, але справедливо демонструючи ницість досліджуваного об’єкта, його хворобливу і злочинну сутність. Ні. Вони працюють у руслі комуністичного по-іншому. У плані зневажання людини, спотворення її до фарш-маси, агресивного нав’язування їй невластивого погляду на дійсність: спрощеного до пропагандистських тез, які розбиваються на друзки після аналізу, але не дозволяють цей аналіз здійснити. Через свою тоталітарну природу програма є негостинним середовищем для міркувань: крок у сторону зараховується спробою бунту і карається відлученням від принад подорожі. Це сумна, але, загалом, прогнозована правда.

Фактично, подібна трансформація багатющої позитивом ідеї “Одного репортажу”, замішаної на парфьонівському телевізійному гормоні (“Парфьонов – наше все”), на агресивну одношарову бомбу відбувається через традиційний недолік будь-якого виду публічної діяльності, у якому немає прямого контакту зі споживачем – відсутності критичного ставлення до результатів власної праці. Навіть запаморочливе мавпування штампів НТВ (хай не завжди етично досконалих) не рятує від нестатку якщо не таланту, то цинізму. Цинізму щодо виготовленої продукції.

На жаль, його підміняють цинічним ставленням до глядача.

Він, щоправда, переживе усе, але це не повинно розхолоджувати.

І взагалі, яка вартість проїзду в автобусі в Монако?