Щодня телебачення і радіо пропонує десятки рекламних роликів, в яких політики чи то чергові мощі демонструють православному люду (не відаючи гріховності своєї поведінки), чи ламаною українською мовою закликають вести боротьбу за національні інтереси з панівними космополітами (під цим псевдо в радянській традиції ховали самі знаєте, кого), чи знову і знову закликають з'єднатися братні слов'янські народи у борні із гнилим Заходом (“братні арійські народи” – такий термін теж колись існував, нічого нового під Місяцем немає). А ще з телеекранів і радіоприймачів лідери дрібненьких і не дуже партій на всю країну у ці дні, коли світ відзначає 60-ліття закінчення Другої світової війни, добре поставленими голосами декларують: “Поверніть наших хлопців з Іраку! Досить їм воювати за чужі інтереси!”

Чиї інтереси відстоюють в Іраку українські вояки і чи варто взагалі мати армію, яка не нюхала пороху, - це інша тема. Сьогодні мова про інше: ті, хто так наполегливо бореться за виведення українських військовиків з Іраку, так само наполегливо (за дуже рідкісними винятками) обстоюють тезу про героїчний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні, про захист ним у війні своїх інтересів і про визвольний всесвітньо-історичний характер цієї війни.

Але що професійні політики певного ґатунку: чимало, як то кажуть, пересічних громадян України (тобто не депутатів і не політбізнесменів) щиро вважає, що слова “Велика Вітчизняна війна” завжди означали боротьбу не на життя, а на смерть за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх. Іншими словами, що самі ці слова вказують на те, що радянсько-німецька війна від початку була оборонною і справедливою з боку СРСР.

Насправді все інакше. Якщо відкинути довголітню міфологію, то доводиться визнати: термін “Вітчизняна війна” від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі, а то й усього Старого Світу. І тільки потім, коли задум значною мірою зірвався, Сталін, а за ним неосталініст Брежнєв представили цю війну як “неспровоковану”, як суто “оборонну” і “священну”, водночас використавши ці красиві слова для того, щоб приховати реальні наміри Кремля у Другій світовій війні.

Уже самі слова “Вітчизняна війна” насправді говорять усе про наміри радянського керівництва, про цілі радянсько-німецької війни і про методи, якими вона мала вестися. Від 23 червня 1941 року, коли у статті за підписом сталінської “шестірки” Ємельяна Ярославського газета “Правда” оголосила цю війну “вітчизняною”, ситуація була прозорою, як скло. Тільки на те скло слід було уважно подивитися під оглядом історії.

Найперше мусило б навести на певні думки те, що в російській імперській історії ХХ століття “Вітчизняна війна”, ба, навіть “Велика Вітчизняна” вже була. Йдеться про Першу світову війну, яка офіційно в імператорській Росії звалася “Другою Вітчизняною війною”, (перша – це 1812 рік), а в тогочасних ультрапатріотичних виданнях – “Великою Вітчизняною”. І пісня “Вставай, страна огромная” – з тієї війни. Тільки, ясна річ, з дещо іншими словами – про “тевтонську орду”.

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії у цій війні, навпаки – вона стала одним із головних винуватців переростання австро-сербського конфлікту у бойовисько світового масштабу. І цілі Росії були загарбницькі – приєднання Галичини (не тільки Львова, а й Кракова), Буковини й Закарпаття, всіх польських земель тодішньої Німецької імперії, добрячого шмату Туреччини на Закавказзі, і, головне, проток з Чорного моря у Середземне разом із Стамбулом, що мав знову стати Константинополем – третьою столицею Святої Русі, поряд із Москвою та Петроградом.

Іншими словами, мета “Другої Вітчизняної війни” – дуже істотно розширити кордони “Вітчизни”. І нехай тубільці опираються (як це робили галичани, коли в 1914 році Львів було взяла російська армія) – ми їх ощасливимо все одно. За допомогою розстрілів, концтаборів та Сибіру (все це на собі західні українці вперше відчули саме після першого “возз'єднання”, тож більшовики були не надто оригінальні у виборі мови спілкування з непокірливими “западенцями”).

1917 року царизм упав, до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру. А 1918 року починається нова “Вітчизняна війна”, тепер уже – під червоними прапорами. Ленін, Троцький і Сталін заявили, що “соціалістична Вітчизна у небезпеці”. А далі, як пише “Короткий курс історії ВКП(б), “партія підняла народ на вітчизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів... Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Радянська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти – Колчака, Юденіка, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти – Пілсудського... Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом” (виділено товаришем Сталіним).

Дуже цікаво, чи не так? Вітчизняна війна у потрактуванні битого у молодості бамбуковою палкою по голові царя-батюшки (під час поїздки до Японії цесаревич необачно справив малу потребу під стіну буддистського храму і був відлупцьований ченцем) постає війною за розширення території вітчизни. А у трактуванні Леніна, Сталіна і Со ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Адже противниками “робітників та селян” тут виступають не тільки іноземні інтервенти, а й власні “експлуататорські класи” (ті люди, котрі пізніше зватимуться “ворогами народу”); одним словом, увесь “міжнародний капітал” – російський, український, німецький, американський і аргентинський. “Народ” у цій системі координат – це реальні чи уявні прихильники більшовизму, у якій країні вони б не жили. Тому “вітчизна” тут стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР – “вітчизняною”.

Усього цього ані Сталін, ані більшовики не приховували. Що СССР – батьківщина трудящих усього світу, твердила вся пропаганда; ще 1941 року “Історико-революційний календар” від імені ЦК ВКП(б) наголошував на цьому. Ще при заснуванні СРСР на з'їзді Рад Сталін відверто заявив: “Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об‘єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Радянську Республіку”. А в Декларації про утворення СРСР повторена сталінська формула про світову державу і додано: “доступ у Союз відкритий усім соціалістичним радянським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому”. Зверніть увагу: не можуть виникнути, а мають виникнути! Це наприкінці 1922 року. У резолюції ХІІ з'їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжитий інший, не менш цікавий термін – “майбутня Всесвітня Радянська Республіка Праці”. А у січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії та Рад дає клятву розширювати і зміцнювати Радянський Союз: “Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!”

Ось так. Щиро і відверто. На весь світ. А яким є головне знаряддя такого розширення? Лев Троцький, адепт “перманентної революції”, вважав: пролетарі всіх країн тільки й мріють приєднатися до СРСР, слід лише допомогти їм здійснити соціалістичну революцію. Сталін не був настільки наївним і 1927 року, усунувши Троцького з усіх посад, заявив: “Червона Армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн”. Іронія доля тут полягала в тому, що Червону армію створив Троцький...

А що робити, коли війна зі “світовим капіталом” змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив товариш Сталін: ”Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, – правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках... перше повинне відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, у 1920 році, коли ми змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву”. Нагадаю, що “оборона влади робітничого класу” здійснювалася 1920 року під гаслом “Дайош Варшаву, давай Берлін!” та супроводжувалася закликом “напоїти червоних коней із Сени та Марни”. Це – “вітчизняна війна” по-ленінськи і по-сталінськи. А що не вдалося “визволити” і приєднати до “батьківщини світового пролетаріату” Німеччину й Францію – це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, котрі розгромили під Варшавою червоні армади Тухачевського, та вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, котрі під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Будьонного (до речі, якраз у ці дні, наприкінці вересня, виповнилося 85 років “диву на Віслі” й “облозі Замостя”).

І, нарешті, виявляється, що в середині 1930-х років, за сталінською оцінкою, Друга світова війна (вона звалася тоді в СРСР “другою імперіалістичною”, так само, як Перша світова – “першою імперіалістичною”), вже йшла на повну силу. Не вірите? Одразу видно, що ви давно уважно перечитували “Короткий курс історії ВКП(б)”. Інакше б знали: “Держави і народи якось непомітно вповзли в орбіту другої імперіалістичної війни... Війна йде на величезному просторі від Гібралтара до Шанхая. Війна уже встигла втягти в свою орбіту більш як півмільярда населення. Вона йде кінець-кінцем проти капіталістичних інтересів Англії, Франції, США, бо має на меті переділ світу і сфер впливу на користь агресивних країн і за рахунок цих так званих демократичних держав. ...Її ведуть і розгортають агресивні держави, тим часом як інші держави, “демократичні” держави, проти яких власне і спрямована війна, удають, що війна їх не стосується, умивають руки, пнуться назад, вихваляють свою миролюбність, лають фашистських агресорів і... здають свої позиції агресорам, запевняючи при цьому, що вони готуються до відсічі... Правлячі кола Англії додержуються тут приблизно такої ж політики, якої додержувалися при царизмі російські ліберально-монархічні буржуа, які, боячись “крайностей” царської політики, ще більше боялися народу і перейшли через це на політику умовляння царя, - отже, на політику зговору з царем проти народу. Як відомо, ліберально-монархічна буржуазія Росії жорстоко поплатилася за таку політику. Треба думати, що правлячі кола Англії та їх друзі у Франції і США теж дістануть свою історичну відплату”.

Проте, не треба думати, що розплатою тут стане фашистська окупація згаданих держав. Ні. У сталінському розумінні й фашисти, й західні демократи – це все імперіалісти, буржуазія, тільки її різні загони. Позірно від такого розуміння Сталін відійшов у 1939-45 роках. Спершу перестали бути “поганими” німецькі нацисти й італійські фашисти; потім – західні демократії. Були, слід сказати, й у Німеччині наївні люди котрі вірили у щирість сталінського повороту до щирої дружби між країнами “справжнього соціалізму” (термін одного із цих наївних – Ріббентропа), і в Америці, що вони негайно зарахували Сталіна до “демократів” (Гаррі Гопкінс, для прикладу). Але всі вони розглядалися у Кремлі як дурники, котрі мимоволі допомагають справі “світового пролетаріату”, але у підсумку не втечуть від справедливої кари. Так, як не втекли під час “вітчизняної війни” 1918-20 років російські ліберали, які насправді за царату нерідко підгодовували більшовиків. Органом же відплати було зовсім не СС, а ЧК-ҐПУ. Чи могли західні ліберали сподіватися на щось інше? Ах, так, “органи” на тоді звалися НКҐБ і складалися з осіб, призваних після “великої чистки”, – відчуйте різницю...

З усього сказаного, гадаю, цілком зрозуміло, що назва “вітчизняна війна” у статті Ярославського – не його власна імпровізація, а сталінська “домашня заготовка”. Так само, як і радянсько-німецька війна, до якої Червона армія ретельно готувалася. Але Гітлер не схотів чекати, поки його “визволять”, і почав першим. Та Сталін ще тиждень не хотів визнавати реального стану справ, і все намагався почати “вітчизняну війну” у своєму розумінні цього терміну. У той самий час, коли версталася “Правда” із статтею Ярославського, а саме ввечері 22 червня 1941 року, була надіслана директива №3 військам. Вона націлювала Червону армію на негайний перехід кордону на ряді важливих ділянок, на розгром ворога на своїй території і на завдання авіаційних ударів по німецьких базах. Отже, 23 червня мала початися не героїчна оборона радянської землі, як нам потім розповідали, а повинен був розгорнутися наступ на Європу – поки що у дещо меншому масштабі, ніж планувалося до гітлерівського нападу, бо ж слід було негайно зупинити і розбити нападників. Тому ця директива і підписана маршалом Тимошенком, генералом армії Жуковим та секретарем ЦК ВКП(б) Малєнковим, а не самим Сталіним. Так само, як і війна названа “вітчизняною” не ним. Адже події розвивалися не так, як планувалося, - але все одно Кремль мав на меті негайно розпочати “визвольний похід” – і у бездарно організованих атаках підставляв під німецькі протитанкові гармати тисячі радянських танків, водночас змушуючи нічну та дальню авіацію діяти вдень, без прикриття винищувачів, кидаючи останні на бомбардування ворожих танкових колон. Ясна річ, чим усе це мало закінчитися – тим, що й відбулося насправді.

А ще Червона армія у своїй основній масі станом на червень 1941 року зовсім не прагнула розпочинати нову “вітчизняну війну”, за ленінсько-сталінськими канонами перетворюючи, таким чином, “несправедливу другу імперіалістичну війну” на справедливу – як це було, мовляв, 1918 року. Окрім малої шопти романтиків світової революції та ще хіба що політбюро ЦК ВКП(б), ніхто не рвався нести червоний прапор у Париж та Амстердам. Навіть партійна номенклатура середнього і низового рівня, попри всі сталінські чистки (а, може, внаслідок їх?) не організовувала у перший тиждень радянсько-німецької війни рішучий наступ на Європу, а запасалася продуктами чи (якщо йдеться про прифронтові райони), тікала (пробачте, “евакуювалася”) кудись у Середню Азію чи до Сибіру.

За словами сучасного російського дослідника Марка Солоніна, тільки десь на зламі 1942-43 років унаслідок гітлерівського геноциду у ставленні армії та народних мас до війни відбувся злам, і “бійка за перерозподіл розбійницької здобичі між двома кривавими диктатурами перетворилася зрештою на Велику Вітчизняну війну радянського народу”. Мабуть, це справді так. Але хіба українці, та й усі в Україні сущі, усі без винятку входили у поняття “радянський народ”? Ба більше, чи входило туди переважне число тодішнього люду, а чи має йтися лише про певну частину? І ще одна “деталь”: чи не здається вам, що Кремль і радянський народ вели аж до 1945 року дві різні війни, об'єднані однією назвою? І, зрештою: Сталін і Брежнєв, схоже, так і не відмовилися від розуміння “вітчизняної війни” як загарбання нових територій Європи і бодай часткового розширення кордонів СРСР, тому вона була для них на першому місці, відтак, її героїка й оспівувалася пропагандою, а жертви цивільного населення та Червоної армії в інших бойових операціях часів Другої світової війни виглядали (і досі виглядають в офіційній російській ідеології) як щось не варте особливої уваги. Воно й справді так, якщо мислити зі сталінським розмахом: що там кількасот тисяч загиблих у порівнянні з десятками мільйонів? І, знов-таки, “визволити” Фінляндію чи Японію не вдалося...

Але мова не про те. Мова про те, що об'єктивно з огляду інтересів жителів України “Велика Вітчизняна війна” планувалася, почалася, точилася й закінчилася як війна за чужі інтереси. І під час війни, і після неї з українським народом керівництво СРСР поводилося, м'яко кажучи, не дуже чемно (згадаймо підтверджений рядом свідків, включно із Хрущовим та Кагановичем, сталінський план депортації фактично всіх українців до Сибіру, часткову практичну депортацію галичан чи повоєнний голод 1947 року). Звісно, хтось може сказати: хіба внаслідок війни не відбулося об‘єднання всіх українських земель? Але ж якби не “вітчизняна війна” 1918-20 років, якби не агресія з боку червоної Росії, то таке об‘єднання могло стати фактом ще 1919 року. Та й не було такого об'єднання насправді – там, де Сталіну було потрібно, він залишав “за бортом” УРСР великі масиви етнічних українських земель – що в Польщі, що в Білорусі, що в Чехословаччині, що в Румунії. Перемога над нацизмом? Але ж більшовизм знищив більше жителів України, ніж нацизм, а, крім того, хіба могла набрати сили нацистська Німеччина у 1939-41 роках без допомоги з боку СРСР? Хіба мав найменші шанси Берлін у протистоянні Парижу й Лондону без цієї допомоги? Власне: якби не пакт Молотова-Ріббентропа, чи треба було б “визволяти” Україну? І якщо її під час війни справді визволили, чому незалежність Україна здобула (чи відновила, якщо точніше) тільки 24 серпня 1991 року?

Усе сказане анітрохи не применшує солдатський героїзм у часи Другої світової війни. Власне, війна проти нацизму – справа свята. Якщо це війна за свободу. Але чи була запланована Сталіним “вітчизняна війна” війною за свободу? А чи справді війною за чужі інтереси, з якої Україні слід, нарешті, повернутися?