«Не хочеться, аби сьогодні в залі зібралася вся цільова аудиторія», — кілька знайомих, навряд чи попередньо змовившись, сказали мені це після офіційної прем'єри документального фільму «Міф». Такий позивний узяв собі оперний співак Василь Сліпак, якому аплодували в усьому світі. Володар унікального голосу з початком російської агресії проти України поставив успішну музичну кар'єру на паузу, з Парижа подався добровольцем на Донбас і загинув від кулі ворожого снайпера на Світлодарській дузі 20 червня 2016 року. Стрічка вже у прокаті й, зі слів голови Держкіно Пилипа Іллєнка, має розпис у п'ятдесяти кінотеатрах, із них два десятки — за межами Києва.

Леонід Кантер та Іван Ясній вирішили знімати стрічку про Сліпака майже відразу по трагедії. І, як показав результат, найменше хотіли створити пафосний героїчний епос про подвиг. Хоча під фінал звучить фраза, що смерть Міфа врятувала багато життів його побратимів, це виглядає зрозумілою спробою виправдати таку, на жаль, буденну річ, як смерть на війні. Використані у стрічці реальні кадри останніх хвилин Сліпака насправді позбавляють загибель у бою надмірної героїзації. Як, власне, дегероїзують саму війну — ненормальний суспільний стан. На місці Василя Сліпака могла бути людина з іншим позивним.

Власне, чому «могла»? Так є, дня немає без повідомлення про чергові втрати як серед наших воїнів, так і серед мирного населення, в тому числі дітей. Разом із кожною загиблою дитиною напевне помер усередині нереалізований талант. Проте історія Сліпака показова тим, що ілюструє нові правила життя та смерті у третьому тисячолітті.

Не всі дійові особи фільму розуміють, за що загинув Василь Сліпак. Про це каже його друг, його вчитель, покинута ним заради виконання громадянського обов'язку перед своєю країною дівчина. Вчитель узагалі приписує смерті містику: мовляв, Міф — скорочення від Мефістофель, тож нечистий таки взяв Василеву душу разом із життям. Їм прямо й непрямо опонують інші персонажі, зокрема й сам головний герой. Використано багато відео, в якому Сліпак не втомлюється пояснювати: «Це є моє рішення, мій вибір». Злій волі протиставляється воля добра. Артист пішов на фронт добровольцем, повернувся у благополучний Париж, не зміг витримувати мирного життя, знову зібрався на фронт і наклав життям.

Особистий вибір, вихід із зони комфорту, добра воля — ось ті самі нові правила життя XXI століття. Закладені, без жодного пафосу, в Україні на Майдані зимою 2013-2014 років. Почалося все з уже легендарних немолодих киянок у дорогих шубах, котрі били бруківку на Грушевського. Наступні місяці докорінно змінили життя десятків тисяч українців, і це сьогодні впевнено називають вибором цінностей. Тому рішення Василя Сліпака поставити успішну кар'єру на паузу й зайнятися спершу волонтерством, а потім узяти зброю в руки цілком відповідає такому визначенню. «Знає, що поїзд мчить у тупик, та все одно не злізе з нього, бо максималіст», — чуємо в фільмі.

Оповідь побудована передбачувано, бо інакше в даному випадку ніяк. Виявлення в хлопця унікальних вокальних даних, переїзд талановитого юнака до Франції, наполеглива робота, затребуваність, бурхливе особисте життя, відчуття небезпеки для його країни, війна й загибель. Проте Леонід Кантер та Іван Ясній чудово й тонко відчули, що історія з трагічним фіналом має бути максимально позбавлена традиційної, патетичної, навіть такої собі «радянської» героїки. Коли все на надриві й нерві, коли ноти лише високі, а оповідь — мов на шкільній лінійці, де виступає сивий ветеран. Тому візуальний ряд частково вирішений анімацією.

Референсом оповіді стала казка Джанні Родарі «Джельсоміно в Країні Брехунів». Хто не знає, забув або не бачив знятий у 1970-х на Одеській студії фільм «Чарівний голос Джельсоміно», нічого не зрозуміє. Для них пояснюю: в казці хлопчик Джельсоміно народився «інакшим», бо мав від природи надміру гучний голос. Ним міг руйнувати будь-що, й саме так поруйнував тюремні стіни в диктаторській Країні Брехунів. Де волею пірата Джакомона на чорне казали біле, й це була державна політика. Анімований Сліпак стає українською версією Джельсоміно, й частини фільму маркуються перегортанням намальованих книжкових сторінок. Засоби мультиплікації допомагають героєві перетворитися з богемного патлатого довготелесого хлопаки на козака-велетня з оселедцем на маківці.

Намір не занурити у трагедію, а показати історію переможця, котрий весело жив і залишив після себе лише світло, зрозумілий та цілком удався. Попри те, що окремі критики все одно назвали «Міф» панегіриком. Але монтаж укупі з анімацією розвінчують міфи про те, що герої не вмирають. А також інші міфологеми, котрі супроводжують усі війни. Тут і про подвиг, і жертовність, і про те, що вмирати не страшно, якщо за праве діло. Повторюся: смерть страшна буденністю, коли на неї не чекаєш. Люди не мають помирати отак, у розквіті літ та сил. Натомість той образ Василя Сліпака, який представили в «Міфі», напевне стане складовою новітньої української національної міфології. Тут мусить спрацювати відомість українця за межами країни.

Саме тому автори роблять чималі ставки на закордонні покази. Постаті нових героїв повинні не лише об'єднувати українців усередині країни, що нині, погодьтеся, складно з огляду на процес творення власної ідентичності через міфологію. Згуртувати довкола України західний світ не менш, а то й більш важливо. Адже інформації про те, що насправді відбувається в нас тут і тепер і за що помирають люди, попри чотири роки війни, все ще дуже мало.

Фото: кадри з фільму