На початку 90-х років минулого століття моя інститутська подружка лихоманково шукала по всіх київських крамничках, тотально вбогих, якщо не сказати — порожніх, якихось українських сувенірів для троюрідної канадської бабці її чоловіка, котра нарешті отримала змогу відвідати Батьківщину після кількох десятків років еміграції. Зрештою, так нічого й не знайшовши, вона власноруч пошила ляльковий національний костюм для пластмасового пупса своєї доньки. На додачу ще й приклеїла на голову того пластикового монстра якусь мичку, покликану імітувати розкішну українську косу, й подарувала довгоочікуваній всією великою ріднею канадській бабці. За це, на думку численної рідні в одному з сіл на Черкащині, остання мала обдарувати всіх її членів щедрим дощем із іноземних купюр. Як згадувала подруга, українські родичі нещасної емігрантки під час її візиту поводилися як шуліки-падальники, мало не розірвавши в клоччя валізу з канадськими подарунками. В якій, до речі, були здебільшого дрібні сувеніри, що не становили жодної цінності. Втім, подрузі за її безсонні вправи з хендмейду від канадської родички дісталося в подарунок цілих 20 доларів. На той час — місячна зарплатня українців. Уявити собі дзеркальну ситуацію, коли б канадці видирали подарунки з рук українських родичів, неможливо.

Звісно ж, за 25 років, що минули відтоді, ми дуже змінилися. Принаймні, так нахабно до валіз закордонних родичів уже не ліземо, зрозумівши, що можемо й самі не гірше заробляти. У тій самій канадській еміграції, куди 120 років тому виїхали перші українські заробітчани.

Але ж різниця між канадськими та «материковими», скажімо так, українцями виявляється не лише у ставленні до матеріальних благ і в тому, хто кому більше винен.

Чим саме різняться українці канадські та їхні «материкові» родичі, намагалася з'ясувати знімальна група програми «Вікна» СТБ, де впродовж тижня демонстрували спецпроект «Спільнокореневі».

Журналістка Ірина Стороженко та її команда поставили перед собою дуже амбітну мету — дослідити, як відрізняється ментальність українців, які пережили Голодомор, репресії та депортації, від їхніх земляків-емігрантів, що прожили у країні, де передусім опікуються правами людини, а головна чеснота мешканців — непозбувний оптимізм.

Йому, тобто Оптимізмові, навіть пам'ятник поставили в містечку Доуфін (провінція Манітоба), де кожний другий мешканець українець. Саме в це місто привели журналістські шляхи Ірину Стороженко, яка на прикладі розкиданої вітрами світових війн родини Сірських (Сірські, на канадський копил) по два боки Атлантичного океану, спробувала показати, в чому ж таки глибинна різниця між родичами з української діаспори й тими, хто лишився у своєму родинному гнізді — селі Соколівка.

Кожний сюжет циклу, що триває 9-10 хвилин, починається з напрочуд влучної і красивої заставки — зі спільного кореня виростає дерево, листя якого з одного боку має жовто-блакитне забарвлення, а з другого — біло-червоне з червоним кленовим листком. Дуже вдала графічна ілюстрація назви «Спільнокореневі».

Перший сюжет циклу відкриває розмова з Надзвичайним і Повноважним послом Канади в Україні Романом Ващуком. Як каже Ірина Стороженко, з його вимови одразу можна зрозуміти, що пан Роман теж із родини українських емігрантів, чого, до речі, ніхто ніколи й не приховував. У цій розмові цінні спостереження пана Посла та його порівняння перших вражень від України, на початку 90-х, із нинішніми. У 90-х роках, каже Роман Ващук, Україна нагадувала кіноплівку, з якої стерли кольори — настільки сірою й запилюженою здавалася ця країна, яка щойно позбулася радянської залежності. Його тоді вражали похмурі черги населення за милом, зубною пастою та іншим, усім необхідним крамом.

Нині в Україну повернулися кольори, й вона вже не є такою сірою й неприємною, якою була ще 25 років тому. Але, провадить далі пан Посол, назовні вилізло інше лихо — повсюдний песимізм, нескінченні нарікання на владу й, що його найбільше вражає, — дикунство на українських дорогах.

У Канаді цього й сліду немає. Там, навпаки, повсюдний культ успіху та оптимізму. Про культуру поведінки канадських водіїв можна вже навіть легенди складати. Ілюстрацією цієї тези Романа Ващука було відео, де канадський водій, вискочивши на перехрестя на високій швидкості й побачивши авто, що їхало напереріз, одразу ж загальмував, вибіг із машини й почав вибачатися перед іншим водієм, якого мало не збив.

«Ви рахували, скільки разів на день у Канаді чули “соррі”?» — всміхаючись, коментує Посол.

Але це не єдина ментальна відмінність українців канадських від «материкових».

На прикладі родини Сірських, частині якої пощастило жити в Канаді, а частині — навпаки, під «совітами», глядачеві показують: там, де людина може вільно обирати професію, спосіб життя й мислення, а також знає, що її права захищають потужні державні інституції, вона розквітає.

Варто лише глянути, як живе «фармер» Ерні Сірські в Манітобі. Тут тобі й комбайн, у кабіні якого стоїть надпотужний комп'ютер із інтернетом. І просторий будинок, де з будь-якої нагоди, сімейного, державного чи релігійного свята збирається вся велика родина. І вільний вибір майбутньої роботи, який залежить не від батьківських амбіцій чи громадської думки, а лише від бажання конкретної людини. Точніше, від знання, чого саме вона хоче, до якої професії лежить душа і як саме свої бажання вона зможе втілити.

Контраст із забитим і забутим Богом і людьми селом Соколівка на Львівщині, де мешкає інша частина родини Сірських, — разючий. Але пані Марія, двоюрідна сестра канадського фермера, попри всі катаклізми, пережиті нею й під «совєцькою» окупацією, й під час операції «Вісла» з депортації українців польською владою, своїм життям задоволена. Пропрацювавши все свідоме життя бухгалтером у Львові, вона, пішовши на пенсію, повернулася до родинної домівки в Соколівці. Бо тут — батьківський поріг і могили предків, які вона доглядає. А також рідня. Якій, на відміну від її канадського кузена Ерні з його комп'ютеризованим комбайном, не пощастило. Але це на думку Ерні.

Цей здоровий усміхнений чоловік, що просто-таки випромінює той самий уже не раз згаданий канадський оптимізм, каже: «Я вже не українець, я канадієць. Який я щасливий, що мої родичі виїхали до Канади!».

Ерні — син першого канадського емігранта Івана. Цей молодший син великої родини Сірських виїхав до Канади на пошуки кращого життя майже сто років тому, з другою хвилею трудової міграції. Для того, щоб відрядити сина до Канади, його батьки продали корову та збіжжя, згадує родинну легенду Ерні.

Пані Марія — його двоюрідна сестра, котра мешкає в родовому гнізді Свірських. Її мама, так само як його батько Іван, який і поклав початок емігрантській династії Свірських, народилися в одній мазанці в селі Соколівка.

У цьому сюжеті є дуже промовиста деталь: пані Марія з Соколівки, згадуючи перший лист тоді ще живого дядька Івана з Канади, якого він зміг написати лише під час хрущовської відлиги, цитує його слова: «Щоб вам, мамо, було так легко дихати, як мені тут жити на чужині».

У пошуках пояснень прірви між ментальністю українців із канадської діаспори та, грубо кажучи, місцевих, Ірина Стороженко звертається до історика та етносоціолога Володимира Євтуха. Немає нічого оригінального в його словах, мовляв, у нас, себто пострадянських українцях, сидить те, що нашаровувалося впродовж кількох десятиліть, а саме відсутність будь-якої суспільної дискусії й цілковита покірність волі начальника. Науковець при цьому не заглиблюється у причини подібного стану суспільства.

Але їх пояснює одна з дочок пані Марії, троюрідна сестра племінника Ерні Стівена Ганна зі Львова, яка саме перед коментарем поважного науковця каже: «Люди тут були понівечені, покалічені. Ви можете в любу хату зайти, хтось або був вивезений, або знищений, або покалічений».

Тим часом її троюрідний брат Стівен із Канади згадує, що в свій перший візит до України, щойно перетнувши польсько-український кордон, заплакав. Стівен, цей здоровенний український емігрант у третьому поколінні, помічник дядька Ерні на його Sirski Farm, пояснює: його жахливо вразив не те щоби відчай, але страшний песимізм українців. Стівен уже не володіє українською мовою, але прагне знати про своє коріння, й саме для цього регулярно відвідує Україну.

Здавалося б, на цій ноті можна було й закінчити цикл про ментальну різницю між українськими емігрантами в Канаді та їхніми родичами в Україні. Але Ірина Стороженко, розповівши про те, як нащадки перших емігрантів плекають українську культуру в Канаді, а їхні родичі відроджують її на Львівщині, а також — що політичні розмови в Канаді, на відміну від України, вважаються поганим тоном, іде в своєму дослідженні далі. В останньому сюжеті спецпроекту «Спільнокореневі» вона розповідає про те, як склалася доля українських трудових емігрантів до Канади останньої хвилі.

У центрі сюжету — доля родини київських науковців Ольги та Віктора Семеновичів. Вона була відомим дефектологом, він перед розвалом СРСР устиг захистити кандидатську дисертацію з фізики й працював над докторською.

Але практичне знищення науки в 90-х роках минулого століття поставило родину перед вибором — або залишатися в Україні в жебрацькому становищі, або, покинувши все, емігрувати задля майбутнього двох своїх доньок. Тепер обоє працюють учителями початкової школи в тому самому, вже легендарному містечку Доуфін на «Манітобщині». Вони за 20 років еміграції зуміли збудувати таке життя, яке, каже Віктор Семенович, в Україні їм навіть не снилося. У цьому випадку українські емігранти останньої хвилі в Канаді доходять того самого висновку, що й герої попередніх сюжетів: на відміну від України, в Канаді ти сам відповідаєш за те, як складеться твоє життя. Хоча для емігрантів, як показує сюжет про українських науковців, які пожертвували кар'єрою задля майбутнього своїх дітей, це дається неймовірними зусиллями. Адже обоє, й Віктор Семенович, і його дружина Ольга, починали емігрантське життя з миття підлоги чи посуду. Маючи при цьому дуже високий освітній рівень.

У цьому сюжеті центральний епізод — двогодинна розмова скайпом між Віктором Семеновичем та його колишнім колегою-фізиком, Ігором Петрушею, який залишився в Києві й захистив докторську дисертацію. Останній просто не розуміє, чому його друг, шалено перспективний науковець, якому лишався один крок до захисту докторської, покинув рідні пенати.

Коли вчитель початкової школи в заштатному канадському містечку Віктор хвалиться, що його дочка здійснила мрію батька, отримавши диплом Гарвардського університету, колишній колега каже, що, незважаючи на мінімальне державне фінансування, його лабораторія отримує зарубіжні гранти на фізичні дослідження. При цьому кореспондент за кадром зауважує: діти доктора фізичних наук Ігора Петруші вчаться за кордоном.

А ще пан Ігор розповідає колишньому колезі про переваги безвізового режиму і про те, які зміни сталися в Києві завдяки новій патрульній поліції. Вони розмовляли скайпом дві години, й ця розмова, хай і стиснута в дві хвилини, залишає дуже суперечливе враження. Хто з них має рацію — той, хто покинув Україну, намагаючись забезпечити майбутнє дітям і готовий при цьому мити підлогу в дешевих забігайлівках, чи той, хто лишився в Києві, зробивши все, щоб його фізична лабораторія отримала всі можливі гранти від зарубіжних партнерів, так і не зрозумівши мотивів еміграції колеги, — судити глядачам. Як на мене, симпатії автора цього сюжету все-таки на боці українського доктора фізичних наук.

У кожного з них — своя правда. Але з усього, що встигла розповісти Ірина Стороженко у спецпроекті «Спільнокореневі», українців, незалежно від того, де вони живуть, в Україні чи Канаді, об'єднує турбота про дітей. Точніше — про їхнє майбутнє.

Просто в кожного розуміння про це майбутнє різне. В наших — це обов'язкова вища освіта, задля отримання якої батьки оплачують послуги репетиторів. Щоб діти не мали жодних проблем під час ЗНО та подальшого навчання. І все це для того, щоби діти зробили успішну кар'єру в місті. Бажано — взагалі за кордоном.

Тим часом канадських українських емігрантів третього покоління вища освіта взагалі не обходить. Бо для досягнення їхньої житейської мети не обов'язково закінчувати Гарвард. Скажімо, для того, щоби працювати на землі чи деінде, досить і коледжу.

Тим паче, що, на відміну від їхніх «материкових» родичів, канадські фермери своїми прибутками завдячують кредитам. Їхні українські родичі кредитів, навпаки, дуже бояться. Адже, як каже пані Марія, двоюрідна сестра просунутого канадського фермера Ерні, вона ненавидить кредити, бо ти береш одну суму, а мусиш повертати іншу. Часом — утричі більшу.

Спецпроект «Спільнокореневі» у «Вікнах» СТБ спробував осягти неосяжне, адже про 120-річну історію української еміграції в Канаду написано купу художніх творів та наукових монографій. Але навіть у форматі дуже куцих телевізійних сюжетів Ірина Стороженко зуміла показати головне — українська діаспора в Канаді не допоможе нам змінити Україну. Тут мусимо сподіватися лише на себе.