Хотілося б цього вкрай, бо ще зовсім недавно Президент, оголосивши про нову ініціативу, означив на прес-конференції у Боржомі рамки участі України в СНД в такий спосіб: «Україна готова співробітничати із СНД в якості спостерігача». Наступного ж дня його міністр закордонних справ Б. Тарасюк у Бішкеку проголошує: Україна сподівається «вдихнути нове життя» у Співдружність незалежних держав. Більше того, міністр, критикуючи СНД за неефективність, повідомляє про наміри офіційного Києва «запропонувати ряд проектів, які будуть мати інтерес та резонанс з боку всіх держав СНД», замість створення «геополітичних проектів, в яких зацікавлена одна або деякі держави СНД». Навряд чи міністр збирався дезавуювати дії Президента, але тут мало що є зрозумілим. Потім у ”ДЗЕРКАЛІ ТИЖНЯ” з'являється стаття того ж самого пана О. Сушка "ВИПРОБУВАННЯ РОСІЄЮ: СТАРІ ГРАБЛІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ", де прозоро натякається на те, що український держсекретар, як «найслабша ланка в цитаделі помаранчевих» взагалі «продав» Росії нашу зовнішню політику, а до самого держсекретаріату поволі повернувся «дух А.К. Орла». Тому телеглядач із особливим нетерпінням чекав давно проанонсованої в медіа наради українських послів. Такі наради, подейкують, проводилися завжди. Кажуть, що ця, наприклад, була вже сьомою. Так заведено в усьому світі.

Що ж побачили ми? В репортажах на всіх основних каналах одне й те ж саме: декілька відповідальних осіб, серед яких вирізнявся глава протоколу, нетерпляче, але із новою революційною гідністю чекають президентського мерседеса біля київського будинку вчителя. Той несподівано (бо запізнюється) прибуває. Далі - сама зала будинку із задумливими обличчями українських послів (декілька колишніх губернаторів, високих урядовців різних українських урядів, два-три дійсно фахівця дипломатичної справи, решта – маловідомі широкому телезагалу «обличчя держави за кордонами». Але на всіх без винятку обличчях - сумна печатка «колишньості», як генетичний наслідок, очевидно, кучмівської «багатовекторності»), коротеньке президентське інтерв’ю на фоні бронзових облич його старанних помічників й пильних охоронців, та якогось амбасадора, що жваво дає свіжі вказівки персоналу залишеного ним на декілька днів посольства у коштовну й конструктивно складну (мабуть туди вмонтовано кулемет, комп’ютер та складний фотоапарат разом) слухавку службового «мобільника». Апофеоз - урочистий від’їзд президентського авто і, перед цим, як безперечна ознака демократичності глави держави, кадри, коли він хвацько знімає піджака та про щось замислюється біля відчинених передніх дверцят. Паралельно телерепортажу, - повідомлення його автора про звільнення 4 послів у пострадянських країнах. Причому, скажімо, на тому ж 5 каналі молодесенька журналісточка, очевидно, гранично хвилюючись, повідомила, що звільнено «послів Азербайджану, Білорусі, Узбекистану та Казахстану», а не України в цих країнах. Обмовилася, бідолашна. Але це - зовнішня політика, можуть бути неприємності. Один Лукашенко чого вартий! Загалом ці репортажі нагадали колишні, ще радянських часів, – про республіканські семінари секретарів сільських райкомів комсомолу із питань шефства ЛКСМУ над тваринництвом під гаслом «Тваринництву – комсомольську турботу». Той же пафос, манера подання та та ж бліда інформативність. Тобто – ніяка. Окрасою цих однакових матеріалів була лише схвильована сповідь у мікрофон глави МЗС про те, що нарешті саме його відомство буде головним у зовнішній політиці держави (а хто ж інший?!). Оце, власне, все. Спробу трішки зануритися у проблеми зробив лише все той же 5 канал. Проте назвати її цього разу вдалою при всій великій особистій повазі до цілком здібного колективу журналістів досить важко. Перебіг інтерактивних опитувань часом викликає несподіваний подив, в тому числі, і вчора. Удавана переляканість Д. Яневського, що його при цьому, мовляв, «контролюють» телеглядачі, - таки удавана. Із розмови з гостем студії О. Сушком, глядач зрозумів лише дві речі (а мав би зрозуміти усе!): перша – відтепер офіційні заяви із зовнішньополітичних питань можуть робити лише три відомі особи, а заяви всіх решти можна вважати неофіційними і щиро їх ігнорувати. Правда, пан Сушко сказав далі, що, скажімо, і пан О. Рибачук також може робити офіційні заяви, але в межах своєї компетенції, від чого глядач знову перестав розуміти про що йдеться; друга – внаслідок більшої прозорості нової влади помилки у зовнішній політиці, в тому числі, і в кадрах, будуть. Аби якось урізноманітнити та додати розмові інтриги та конструктиву, ведучий Данило Яневський, ховаючи схвильований погляд у склі окулярів, у притаманній новому часові манері, «телевізійно» й «прозоро» запросив держсекретаря О. Зінченка в студію для пояснень своїх дій у зовнішньополітичній сфері. Його очі при цьому набули такого ж «хижого» блиску, як декілька днів тому, коли гостинну студію 5 каналу стрімголов покидала невгамовна лідерка «прогресивних соціалістів»… Що ж, будемо чекати Зінченка. Можливо, тоді щось з'ясується. Якщо той прийде. I будемо чекати телевізійного агреману. Бо все необхідне у телевізійників для його здійснення є.