Молодий хлопець Андре Тан із двома молодими дівками-поплічницями бігає підземним торгівельним центром “Метроград”, гвалтовно збудованим під Майданом Незалежності, хапає першу-ліпшу людину, яка зголоситься на його пропозицію, і перевдягає її так, щоб вона стала схожа на якусь відому персоналію із західного світу шоу-бізнесу чи кіно, а, власне, – світу світської тусні. Людину, добровільно захоплену в підземний полон юного дизайнера та стиліста Нового каналу, тягають по всіх кутках різноманітних витребенькуватих бутіків великої площі і місткості, які сором’язливо поховалися під землю, і роблять із неї специфічний манекен, що підкреслює спорідненість з ідолом, на якого вирішують робити схожим обивателя переважно тінейджерського віку. Йому підбирають відповідний за стилем одяг, роблять кумирівськоподібний макіяж, ароматизують вишуканим одеколоном; і за все, за кожну покупку Андре Тан платить в підземних магазинах грубі гроші. Це марнотратство доволі приємно супроводжується розмірковуваннями на тему популярних тенденцій у світі сьогоднішньої моди, а також лікбезівськими балачками про кумира, поставі якого так прагнуть наслідувати. Якщо ж врахувати, що ведучий-стиліст не знає суми, виділеної йому продюсерами Нового каналу на спотворення образу пересічної людини до образу певної визначної в таблоїдному плані особистості – а вона коливається від передачі до передачі (між тисячею і двома) в залежності від думки керівництва стосовно того, якої грошомісткості зовнішність має обрана до мавпування персона – то примітивна на перший погляд передача взагалі виявляється інтригуючою. Та ще й на декількох рівнях. Увага глядача захоплюється лещатами спорту (вболівання за приємного ведучого: чи вийде в нього розібратися з поставленим викликом і таки створити клона знаменитості, образ якої розтиражований засобами масової промоції), естетики (споглядання за поступовим створенням образу і вибудуванням органічного поєднання, хай і у викривленій маскультом системі координат прекрасного) і садизму (відчуття того, що гарно і по-різному вбраний хлопець Андре Тан майже кожної передачі втрапляє на гроші, перевищуючи встановлений йому ліміт витрат, гріє зловтішальні струни серця). Завдяки легкості роботи стиліста-ведучого і підсвідомій загрозі фінансової невизначеності “Жертва моди” перестає сприйматися виключно своїм паразитичним духом змагання з обставинами і несподівано починає виглядати на дуже нетрадиційну для розважального телебачення гру у збурення революції. Поливаючи іcнуюче в душі кожного пролетарське коріння кров’ю зажерливих телевізійних аристократів, вона стає цікавою ще й через ненависть. Привабливості історії, безперечно, додає її ведучий. Андре Тан надзвичайно природньо і навіть комфортно почувається й виглядає у форматі “Жертви моди”, перетворюючи простих людей на клонів Девіда Бекхема, Бйорк, Сари Джесіки Паркер чи Робі Вільямса. Він є єдиною душею програми.

Тепер про принципи. Незважаючи на багатющу колекцію позитиву, “Жертва моди” народжує гнітючі враження і відчуття огиди. Справа тут у ставленні до людини, яке природньо зумовлене комплектом передумов передачі: для авторів “Жертви моди” людини як такої не існує. Для них вихоплена з натовпу особа являє собою не особистість, а лише фізичну оболонку, живого манекена, на якому можна повправлятися у мистецтві стилю та дизайну, оскільки він має риси споріднені із чимось живим і справжнім. Вони пропонують гостю цілковиту відмову від власного “я”. Ті природні особливості, які роблять кожного неповторним, свідомо ховаються в темну шафу і підміняються симулякрами реальності та правди. Від цього зовсім недалеко до психічних зсувів, які не так давно почали демонструвати на каналі "Ентер м’юзік" в одній з програм виробництва МТВ, яка розповідає про те, як схиблені фанати за великі гроші переробляють свої обличчя й тіла, щоб бути схожими на кумирів (імплантанти куди тільки можна, переломи щелепи, щоб змінити форму черепа й інший непотріб). Однак, якщо проект МТВ тяжіє до відстороненості та об’єктивної документалістики, “Жертва моди” своїм постановочним характером являє собою повноцінний продукт телевізійного популізму, спонукаючи учасника програми активно знищувати свою індивідуальність.

Швидше за все, корінь розбрату зарито в щербатій зорієнтованості продукції на багатих і молодих, молодих і багатих – представників іншого Києва, ніж той, що пересувається на метро, купує речі на ринках та працює у бюджетній сфері. Майновий розрив, який не так давно намагалися були окреслити в репортажі “Одного тижня” на К1 породжує і розрив телевізійної аудиторії, яка щербиться на невдоволену сіру масу старшого віку і дітей богів, квазібогів чи юних бовдурів, які ще не зрозуміли свого становища в ієрархізованому суспільстві. Веселе і професійне агітування Андре Тана, який тасує брендові марки і новітні стилі на території, яка вкрита мармуром і пашіє багатством, розділяє, а не поєднує. Якби ж то він знімав свої сюжети на Троєщинському ринку, бігаючи між іржавими контейнерами в пошуках потрібної речі і спілкуючись із далекосхідними продавцями… Саме там твориться стиль міста, який тендітно не помічає телебачення.