13 українських письменників і публіцистів на сторінках опозиційної тоді “України молодої” ділилися своїми думками з приводу того, що дала Україні незалежність, і де опинилася наша держава по 13-ти її роках.

Протягом року, що минув, в Україні відбулася Помаранчева революція. На Банковій сьогодні – інший Президент, на Грушевського – інший прем’єр, в усіх міністерських і губернаторських кабінетах – нові люди. І все ж, багато проблем залишилися старими – у цьому переконує звернення до торішнього написаного для “України молодої” есею.

...Оксані Забужко належить безжально-точне спостереження: дилемою українця в новітні часи майже завжди був вибір між не-буттям і між буттям-що-вбиває. О ні, не треба сприймати ці слова занадто спрощено. І в російській, і в радянській імперіях на вищих ієрархічних щаблях було чимало вельми успішних персонажів, які так і не позбулися м’якого українського “г”. І все ж людина платила за свій успіх зреченням свого родового коріння. Розплачувалася в кращому разі ставленням до своєї “Малоросії” як до благословенного краю пісень, шароварів і галушок, місія якого - вносити зворушливий місцевий колорит у багатюще загальноросійське панно (адже в’ятичам з костромчанами так само дозволено було в міру любити їхню “малу батьківщину”). Отже, платила за кар’єру асиміляцією в організм Імперії, а відтак - національним не-буттям.

Альтернативою могло бути лишень буття-що-вбиває. У всьому спектрі його проявів. Від презирливих усмішок добропорядних міщан у спину інтелігентного вигляду людині з недоречною українською мовою на вустах (українською в столиці дозволялося легально говорити письменникам і двірникам). Аж до хресної дороги Василя Стуса, не здатного бодай до мінімальних виявів рятівного конформізму.

Важко точно визначити, чим саме жили свідомі українці в задушливі брєжнєвсько-сусловсько-щербицько-маланчуківсько-анроповсько-черненківські, та й у ранні горбачовські роки (нагадаю: Василь Стус помер у камері в вересні 1985-го, коли телевізори вже говорили про “перебудову” й “прискорення”). Дехто по-старому вірив у приспані, але невичерпні сили народу - носія всіх можливих чеснот і цінностей. Дехто приречено виконував казна-коли й казна-ким покладений на нього обов’язок.

Але ось замість “прискорення” телевізори проголосили “гласність”, твердокамінно-благонадійні “спілчанські” часописи стали друкувати Винниченка з Хвильовим, а дехто (страшно навіть подумати!) наважився писати про те, що соціалістична радянська українська держава не може без своєї державної мови.

Далі все посунуло, наче стрімка снігова лавина. Створення “Меморіалу”, “Зеленого світу”, “Товариства української мови”, перші багатотисячні мітинги під ще переслідуваними синьо-жовтими прапорами, відродження УГКЦ й УАПЦ, постання Народного руху України (тоді ще - “за перебудову”).

Україна кінця 1980-х справді нагадувала велета, який довго спав, але врешті-решт прокинувся. Україна раптом примудрялася вишикувати понад мільйон своїх синів і дочок у живому ланцюзі від Києва до Львова. Чи згуртовувала півмільйона на дуже доречно вигаданому святкуванні 500-річчя козацтва. І розмова українською в столиці більше не викликала презирливої усмішки. Радше - повагу й захоплення.

А потім була Незалежність. Не вистраждана нами. Подарована, напевно, за давні заслуги дідів і прадідів. Бо ж серед тих, хто її проголошував, переважна більшість ще за якихось півтора року перед тим у найсміливіших мріях не йшла далі від “оновленої федерації”, “нового союзного договору” й “наповнення реальним змістом республіканського суверенітету” (див. першу програму Руху).

Але в силу дивовижно щасливого збігу обставин налякана комуністична більшість Верховної Ради одноголосно підтримала написаний Левком Лук’яненком Акт проголошення незалежності України. А через три місяці 90 відсотків українських виборців підтримали незалежність на найчеснішому за всю нашу новітню історію референдумі. (Благословенна мудрість Ігоря Юхновського, який, усупереч побоюванням колег-”демократів”, наполіг-таки на нормі про всенародне голосування! Білоруси своєї незалежності на референдумі не підтверджували - й тому в них відбулися згодом зовсім інші референдуми: про повернення старої радянської символіки, про державність російської мови, про союзну державу з Росією).

Не знаю, як хто, а я в грудні 1991-го до сліз пишався своєю державою. З її шляхетним і неперевершено-дипломатичним президентом Кравчуком. З її по-селянському мудрим і зворушливо-суржиковим спікером Плющем. З її по-солдатському незламним міністром оборони Морозовим. З її полум’яним опозиціонером Чорноволом. З її синьо-жовтим прапором, гербом “тризуб” і гімном на музику Вербицького (наразі - ще без слів Чубинського). І з загальною вірою її новоспечених громадян в те, що завтра неодмінно буде краще.

І єдиною внутрішньою силою, здатною завадити настанню цього щасливого “завтра”, здавалися недобитки-комуністи, які утворили Соцпартію під проводом колишнього лідера групи-239 (для молоді нагадаю - так називалася компартійна більшість у Верховній Раді УРСР зразка 1990-го року) Олександра Мороза.

Зима 1991-92 років стала шоком. Обов’язком Київради, що звикла перед тим бути у вирі національної революції, раптом стало поділити 3 тони масла (саме стільки місто отримувало тоді на добу) на 3 мільйони киян і забезпечити хоч якесь перевезення автобусами по маршрутах 16-го й 18-го тролейбусів у дні перманентного страйку електротранспортників (як я ненавидів тоді голову страйккому з екзотичним східним прізвищем, який намагався разом з Морозом забрати в мене МОЮ незалежність!)

Паралельно із запровадженням купоно-карбованців (маленьких, бляклих, без жодного захисту) учвал зірвалися ціни. Дуже швидко виявилися зайвими старі радянські копійки. Потім пішли в небуття банкноти номіналом у 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 500... Найменшою купюрою (щось на кшталт сьогоднішньої копійки) лишилася тисяча. Усі ми раптом зробилися мільйонерами - тільки ж за тиждень отримані сотні тисяч зарплатні встигали цілком знецінитися. І ми спішили купувати всілякий мотлох, який ще стояв у вітринах крамниць.

А заводи зупинялися й тихо вмирали. Гіганти, що обслуговували потреби радянського ВПК, опинилися без замовлень. Незалежній Україні їхні ракети й прилади нічного бачення виявилися непотрібні. А виготовлені в рамках конверсії доїльні апарати були важкі, дорогі, й на додачу лякали корів. Тому в незалежності, окрім соціалістів і відроджених автентичних комуністів, з’явився ще один ворог - “червоні директори”, які всі проблеми пояснювали “розірваними економічними зв’язками”.

Але й реформатори не дрімали. Економічний геній Пинзеника подарував нам довірчі товариства й ваучерну приватизацію. І, хоча прем’єр Кучма за звичкою ще запитував у парламенту: “яку державу будувати”, - спритні ділки вже чітко зорієнтувалися, які гроші можна на рівному місці робити на різниці державного й ринкового валютних курсів і на абсолютній безгоспності державної власності.

У середині 1993-го майже половина тих, хто в грудні 1991-го голосував за незалежність, готові були йти в який завгодно союз, аби лиш повернути втрачену певність у завтрашньому дні й злиденні, але стабільні соціальні гарантії. Голодні шахтарі організовано рушали на Київ. А пропагандистська машина кравчуківської держави спромоглася у відповідь на незабутню передачу “Не все так погано в нашому домі”.

Відтак Кравчук повинен був піти. І пішов, поступившись місцем недорікуватому, позбавленому світського “лоску” “червоному директорові” з примітивним, але близьким для народу гаслом “порядок і порядність”. Почалася доба Кучми.

Вона, ця доба, була різною. Переживши (разом із майже всіма “свідомими українцями”) шок від перемоги промосковського кандидата, який пообіцяв зробити російську мову офіційною, я (разом із тими-таки “свідомими”) з надією й симпатією поставився до людини, яка в жовтні 1994-го проголосила “курс радикальних економічних реформ”. Довіру до Кучми зміцнив блискавичний розгром кримського сепаратизму навесні 1995-го й блискавичне-таки підписання “конституційної угоди”. Тоді саме в вертикалі рад націонал-демократи вбачали небезпеку реставрації радянського минулого, і ладні були погодитися на “сильну руку” президента, аби лиш жити за своєю, українською, нехай навіть “малою” конституцією.

Час на “велику Конституцію” надійшов у ніч на 28 червня 1996-го. Сьогодні слід лише вклонитися політичній передбачливості й гнучкості Мороза, який, розуміючи неминучість компромісу між демократією й авторитаризмом, зумів обстояти варіант, найнаближеніший до демократії.

А через два місяці Україна отримала ще один незаперечний здобуток - тверду національну валюту. “...Вагома, як німецька марка, вийшла ти із сейфів НБУ” - писав тоді в передрукованій мало не всіма газетами “Оді гривні” Сашко Ірванець. Давно вже стала історією німецька марка. А гривня, - це дітище Гетьмана і Ющенка - досі з нами, втративши за минулі вісім років не більше двох третин своєї первісної вартості.

Звичайно, не все було добре в нашому домі. І все ж, потрапивши холодного грудня 1997-го до Мінська, я відчував неймовірну гордість за свій синій із тризубом паспорт у кишені. Адже я був громадянином нехай дуже бідної, але незалежної й демократичної держави...

Щодо слова “бідна” зроблю необхідні пояснення. Річ у тім, що за часів “першого Кучми” ми повірили вже не в приголомшливі прогнози “Дойчебанку” (який восени 1991-го пророкував Україні сліпуче ринкове майбутнє), а в те, що ми справді бідні. У те, що майже непереборні труднощі не дозволяють уже 7 років поспіль зупинити спад виробництва. Що наші злидні - це неминуча плата за незалежність.

Навряд чи цю думку поділяв Павло Іванович Лазаренко, який чітко знав: Україна насправді дуже багата. І готова ділитися своїми багатствами із кожним рішучим і не обтяженим усілякими забобонами морального штибу керівником. І навряд чи рефлексіями “плати за незалежність” коли-небудь переймалися усілякі волкови, бакаї, пінчуки, суркіси, медведчуки, ахметови, порошенки і жванії, які наче з рогу достатку посипалися йому на зміну. Тільки нашою всенародною платою за невистраждану нами особисто незалежність стали 600 мільярдів доларів, які ще 1994 року складали вартість основних фондів української економіки, що перебувала в державній власності.

“Кучма-2” відібрав у нас те, що лишав “Кучма-1”: гордість за майже демократичну й цивілізовану державу. Адже в Кучми шансів чесно перемогти у жовтні 1999-го було суттєво менше, аніж у Кравчука - в липні 1994-го. Надто вже великий негатив суспільної думки акумулював у собі президент, протягом чийого п’ятирічного правління обсяг виробництва скоротився вдвічі, а борги з пенсій і зарплатні сягнули астрономічних позначок.

Проте, на відміну від свого попередника, Кучма, не вагаючись, пішов на нечесні вибори. І, отримавши “тріскучу перемогу”, вже так і не зміг відійти від апробованих методів брудного, авторитарного керівництва. Методів, вичерпне уявлення про які дають відомі записи відомого майора.

Потому був ганебний “референдум за народною ініціативою”. Потому був нічний дзвінок знайомої журналістки: “Гія не повернувся додому”. Потому була абсурдна імітація пошуків зниклого Георгія (мене допитували про одне й те ж саме почергово троє слідчих, що звикли, очевидно, займатися базарним рекетом і зеленого поняття не мали, хто такий Гонгадзе; четвертого я “послав” - без жодних негативних для себе наслідків). Потому було знайдено таращанське тіло. Потому вибухнув касетний скандал. Потому ми всі збагнули: живемо в країні-парії, якою цілковито править кримінал.

Не знаю, як хто, а я, не будучи за натурою жодним радикалом (радше - кабінетним ученим), став у лави акції “Україна без Кучми” та потрапив у число 63-х засновників Форуму національного порятунку з почуття пекучого сорому, образи й гніву. Мало того, що ВОНИ вкрали в НАС наш скромний добробут. Мало того, що ВОНИ забрали в НАС право пишатися НАШОЮ (не своєю!) державою. Але ВОНИ знову вирішили поставити нас перед уже, здавалося, навіки подоланою українською дилемою: між не-буттям і буттям-що-вбиває.

І річ навіть не в тому, що по довгих роках відносного благополуччя в Києві (поки що нечасто, але вже!) від початку ХХІ століття знову стало можна наразитися на хамство у відповідь на звертання українською (бо ж, як слушно зауважив Юрко Андрухович, мовою найшанованіших людей нашого суспільства - бізнесменів, естрадних і спортивних зірок, бандюків - таки залишається російська, і молодь це досконало відчуває). Річ у тім, українець доби “Кучми-ІІ” знову, як і колись, виявився приречений мімікрувати, знову привчився розповідати анекдоти на кухні, а на людях у єдиному пориві змушений був підтримувати кандидатуру свого найшляхетнішого, найрозумнішого, найпрацьовитішого і найсором’язливішого (не вірити оцінці Л. Кучми він не мав права!) співвітчизника В.Ф. Януковича...

Торік в інтерв’ю з нагоди 10-ліття свого президентства, Л. Кучма з гордістю підкреслив: Україна відбулася. З цим важко не погодитися. Справді відбулася неправова авторитарна держава на задвірках Європи. Держава з небаченим соціальним розшаруванням. З величезним відчуженням між людиною і державою. З абсолютною незахищеністю простої людини (не дай Боже вам мати справу з українським судом, “безглуздим і нещадним”!)

І коли недобита інтелігенція ще здатна була провести різницю між країною і її владою, то більшість наших співвітчизників у ці тонкощі вже не вдавалися. Ставлення до влади вони переносили на всю країну - а відтак понад половина молоді заявляла про готовність полишити Україну за будь-якої сприятливої нагоди. І таки полишала.

Як полишали і мої колеги-науковці: не через брак патріотизму і часто - навіть не через злиденну зарплатню. А через тривіальну неможливість реалізувати себе, - бо ж не можна робити сучасну науку на безнадійно застарілому й давно не оновлюваному обладнанні, без матеріалів, реактивів і безперешкодного доступу до міжнародних фахових журналів.

Так (або приблизно так) я писав в есеї для “України молодої” рік тому. І гадки не мав, що події кінця листопада – початку грудня перевернуть уявлення про Україну (й не лише мої особисті), але й усього цивілізованого світу.

23 січня, коли Віктор Ющенко виголошував перед кількасоттисячним Майданом і цілим гроном світових лідерів інавгураційну промову, майбутнє України виглядало цілком оптимістично. Більшості нещодавніх учасників Помаранчевої революції вірилося: огидну гідру минулого з її корупцією, сваволею, цензурою й аморальністю влади розчавлено й перед нами відкрито шлях у світле європейське майбутнє. Напевно, в це вірив і сам новообраний Президент, який з честю пройшов надзвичайно складну (а то й просто смертельно небезпечну) виборчу кампанію.

Адже Помаранчева революція виявила те, про що ми раніше не здогадувалися. В Україні таки встигло сформуватися (чи майже сформуватися) громадянське суспільство, здатне обстоювати свої права. І після революції люди й далі готові боротися за свою гідність – це показали бодай акції киян проти злочинної містобудівельної політики нинішньої міської влади, а також протести в регіонах проти перших серйозних помилок уже ющенківських висуванців на місцях.

Проте через півроку надії здебільшого потьмяніли. Ідеться навіть не про складну ситуацію в економіці, темпи зростання якої різко сповільнилися (навіть порівняно з часами “антинародного режиму). І не про численні помилки та вияви виразної внутрішньої неузгодженості в діях нової владної команди. І не про те, що ситій Європі, яка готова була плескати нам, коли ми стояли на Майдані, Україна наразі не потрібна.

Гірше, що надії українців на те, що подвійні стандарти було подолано раз і назавше, також не справилися. Переслідуючи діячів минулого режиму, влада мусила б бути сама морально бездоганною. На жаль, поки що цього теж не відбулося. І Президент надміру болісно відреагував не на поведінку свого 19-річного сина Андрія, що дозволяє собі роз’їжджати на шикарній іномарці вартістю понад 100000 доларів і користуватися мобільником з платиновим корпусом, оздобленим коштовним камінням, а на позицію журналістів “Української правди”, які дозволили собі розкопати всю ту негарну історію.

Як наслідок, хоча загальний рівень довіри до Президента серед населення залишається високим, серед політично активного класу (інтелігенції, журналістів, бізнесменів) уже відчутне охолодження. Серйозні газети типу “Дзеркала тижня”, які відіграли не останню роль у перемозі Ющенка, сповнені критичних матеріалів на його адресу. А підприємці очікують від прем’єра не декларацій, а стабільності правил гри і реальної можливості працювати. Та й темпи падіння рейтингу Президента і прем’єра (від понад 65% у квітні до 50% у липні) викликають занепокоєння.

Звичайно, неприпустимою необ’єктивністю було б змалювати діяльність нової влади лишень критичними барвами. Значна частина тих, кого призначено сьогодні керівниками районів, областей чи міністерств, могла б розповісти про цілком реальні, а не вигадані успіхи, які вже сьогодні відчувають конкретні люди.

До того ж, незаперечним є те, що суспільна атмосфера стала без сумніву вільніша. Наші ЗМІ знову зробилися цікавими. І абсолютно неприпустима за тональністю заява Президента щодо журналіста “Української правди” С. Лещенка спричинила блискавичний протест понад 600 українських журналістів найрізноманітніших політичних поглядів – що за зовсім недавніх часів було б абсолютно неможливим (і ця обставина, за великим рахунком, промовляє на користь новій владі).

Відразу ж маю застерегти: я належною мірою шаную Президента Віктора Андрійовича Ющенка, за якого я особисто голосував. Але я далекий від того, аби його обожнювати. Досі вважаю: якби прем’єр Ющенко виявив більше рішучості в критичні дні зими 2000-01 року, потреба у виснажливій кампанії-2004 відпала б сама собою. Але нині не час згадувати втрачені можливості: історія-бо не знає умовного способу.

Але сьогодні я вправі повною мірою запитати в Президента якого я підтримував як громадянин (зовсім не пасивно – за плечима сотні публічних виступів у найрізноманітніших куточках України під час виборчої кампанії і десятки статей у газетах): а якою мірою його власна поведінка відповідає сподіванням Майдану? Чи усвідомлює він, що моральному політикові не личить захищати міністра, який десять років брехав суспільству про свою освіту? Чи розуміє він, що моральному політикові не личить призначати в крісло Івана Дзюби людину, головна заслуга якої полягає в тому, що вона є президентською кумою (і тримати її на цій посаді, хоч пані Білозір зробила для дискредитації нової влади в середовищі інтелігенції чи не більше, ніж уся об’єднана опозиція)? Чи відчуває він, що люди не можуть симпатизувати політикові, чий 19-річний син роз’їжджає в авто, на яке пересічний український професор мусить заощаджувати років так 50? ...14 років тому ми з волі обставин отримали Незалежність. На 14-ті роковини Незалежності ми (вже з нашої спільної волі, заявленої на Майдані) отримали шанс таки стати Європою, - коли не сьогодні, то, принаймні, в більш-менш осяжній перспективі. Шанс жити по-людському, не розриваючись поміж не-буттям і буттям-яке-вбиває.

Торік перед нами постала дилема: Україна, або не-Україна. І в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин цей вибір було персоніфіковано прізвищами Ющенка і Януковича. А відтак, власне, для нормальної, освіченої, інтелігентної людини жодного вибору й не існувало... Бо, вибираючи між шансом (нехай навіть не зовсім певним) і між цілковитою безнадією, обираємо таки шанс.

Торік ми зробили свій вибір. Прийшли нові люди, але система відносин між ними ще багато в чому залишилася старою. Тож Україна ще досі стоїть на роздоріжжі між Європою (з її добробутом і пануванням закону) і Євразією (з її сваволею і злиднями) – і в тому наша спільна вина, і наша спільна проблема.