Насправді, Соловки ще не раз шокуватимуть. У гарному і поганому сенсі цього слова.

Там СЛОН – зовсім не мамонт

На Соловках слон iз добродушної в буденному розумінні тварини перетворився на “Соловецкий лагерь особого назначения”, який діяв на світанку Радянської влади до початку Другої світової. Монастир, численні скити перетворились на камери і бараки. Історики твердять, що острови архіпелагу стали суцільним табором: лазарет на Анзері, жіноче штрафне відрядження на Заяцькому, цілий ряд відділень на власне Соловецькому острові, Великій і Малій Муксалмі. У деяких вцілілих бараках того часу досі працюють магазини, навіть живуть люди.

Треба відзначити, що Соловецький табір був первістком серед величезної кількості концентраційних таборів, які будуть ще створені. “Залізною рукою загонимо людство до щастя” – такий плакат табірних часів висить у музеї Соловецького монастиря. Але цікаво й те, що на початку діяльності СЛОНу в’язні не тільки випускали свою пресу (вийшло навіть одне число сатиричного листка), а й мали свій театр, музей, створили наукове краєзнавче товариство. Тоді машина знищення тільки набирала обертів. Незабаром подібні вольності скасовуються. І якщо на самому початку людей, засуджених за політичними статтями, “політиків”, утримували окремо, то пізніше вони відбувають ув’язнення разом із звичайними злочинцями. Зеків навертають до світлого життя в щасливому радянському суспільстві важкою працею: рибні промисли, будівництво, відновлюється вже сотню років заборонена вирубка лісу. Вже в середині тридцятих “перевиховну” установу відвідує група посадовців з фашистської Німеччини, так би мовити, переймати досвід. Цю, тільки трохи “вдосконалену” ідею утримання в’язнів, вони втілять в Освенцімі, Бухенвальді, Дахау, Аушвіці.

На Соловках досі тривають пошуки масових захоронень. Причому не завдяки якимось державним програмам, а з особистої ініціативи окремих ентузіастів. Наша делегація відвідала місце розкопок поблизу Секірної гори, де було розташоване чоловіче штрафне відрядження. На Секірну гору ведуть триста сходинок. Назад у ті часи ними майже ніхто не спускався. На горі храм було переобладнано у тюрму. В’язні, що потрапляли туди, вже не відбували роботи. Вони отримували дуже вбогий пайок, майже не рухались, та й приміщення ледве обігрівалось. Більше року там ніхто не витримував. Найгірше було потрапити до карцеру – людину повністю роздягали, а потім давали тільки одну річ, скажімо тільки піджак чи тільки штани. Взимку це було рівнозначно смертельному вирокові. Аби хоч мати якусь надію вижити, люди лягали дуже щільно один біля одного, а потім зверху накривались виданим лахміттям. Хтось гинув, хтось виживав. Зі стін храму, там, де обсипалася штукатурка, дивляться шоковані святі, іноді можна розгледіти імена, дати, малюнки тих, табірних, часів. Неподалік цього місця член Карельського “Меморіалу” Юрій Дмитрієв буквально декілька тижнів тому знайшов місце поховання загиблих. Могили там ще повністю не досліджені. Поки наша група оглядала символічний хрест, яким позначене це кладовище, хтось просто на землі знайшов людську щелепу, а потім ще одну – верхню. Складалося враження, що земля, якою ми ходили, просто перемішана з людськими кістками.

Братня могила української літератури

Соловки для кожного українця мають своє особливе значення. І не тільки тому, що першим в’язнем монастиря ще у сімнадцятому столітті став засланий Катериною ІІ останній отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Через Соловецький табір пройшла чи не половина найкращих представників української інтелігенції. Наприклад, Євген Плужник помер там від сухот. Доля інших нам теж уже відома. Україна відкриває для себе ще одне страшне слово – Сандармох. Це сосновий ліс, тихий і світлий, розташований на півдні Карелії, неподалік від Біломорканалу. Під землею там лежить близько дев’яти тисяч чоловік. У документах радянської доби місце значиться як “обычное место расстрелов”.

“Єжовські чистки” 1937 року не оминули і Соловецький край. Начальнику тоді вже Соловецької тюрми особливого призначення (СТОНу) Івану Апетеру було доручено скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одну групу, 507 чоловік, було розстріляно в грудні 37-го під Ленінградом, ще близько 200 – на самих Соловках. Доля “Соловецького етапу” 1116 чоловік стала відомою тільки в 1997 році завдяки пошуковій діяльності Юрія Дмитрієва та Веніаміна Іоффе. 27 жовтня і 1, 2, 3, 4 листопада капітан Михаїл Матвєєв розстріляв 1111 в’язнів в урочищі Сандармох, де вже лежали декілька тисяч тіл карелів, фіннів, будівників Біломорканалу. На баржі в’язнів переправляли в порт Кемь, а потім, роздягнувши і зв’язавши по двоє, гнали пішки по морозу більше 250 кілометрів. У ті дні загинуло майже 300 українців. Сандармох фактично став братньою могилою для української літератури – тут залишились Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницькій, Григорій Епік, Марко Вороний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Михайло Яловий і ще багато науковців, професорів, державних діячів.

З 1997 щороку 5 серпня в Сандармосі і 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам’яті жертв політичних репресій. Цього разу українська сторона відзначилася тим, що офіційно відкрила пам’ятник “Убієнним синам України”. Гранітний козацький хрест робити Миколи Малишка та Назара Білика було встановлено і освячено ще минулого року - як кращу альтернативу маленькому дерев’яному хресту, який Євген Сверстюк привіз ще в 97-му. Цей пам’ятник став першим професійним меморіальним знаком українським політв’язням поза Україною, і можна сказати, гідно представив нашу країну, адже в Сандармосі вже давно стоять великі польські і російські хрести, мусульманський пам’ятний знак, декілька десятків карельських.

Не менш цікавою є неофіційна, але дуже виразна тенденція російської сторони у ставленні до історії Соловецьких островів. Для росіян Соловки на сьогодні – це місце релігійного паломництва по святих місцях, туди їдуть вклонитися мощам святих засновників монастиря. Гіди із задоволенням розповідають, як виглядав і функціонував монастир в царські часи, про табір згадують, але менше. Випадково довелося почути, з якої позиції російським туристам розповідають про події тридцятих: “Не варто шукати винних. Ніхто в цьому не винуватий. Такий був час. Всі гинули”. Зараз ведеться потужна реконструкція монастиря і відновлення його як православної святині. Землі цілих островів, наприклад, Анзера повністю передаються в оренду монастирю. Туристичній групі, щоб відвідати якийсь скит треба “попросити” у настоятеля благословення. Складається враження, що сліди табору свідомо затираються. І що, якщо люди перестануть цим цікавитись і розпитувати, то згадувати про СЛОНа будуть все менше і менше.

Казка з дитинства про Біле море червоних медуз

Навряд чи хтось після всіх цих жахливчиків повірить, що Соловки і Карелія тягнуть до себе. Де ще, не в Білому морі, вдень вода синя-синя, а вночі – біла? Де ще побачиш білугу, тюленів, купу диких качок, просто так - без ґрат і огорож? Виявляється, що там є медузи. Тільки в Білому морі вони червоні. А ліси, темні і дрімучі, просто з дитячої казки про Бабу-Ягу. А папороть, гігантські мурашники, чорниці і морошка з гілочки, нахабні чайки, місцями тундра, язичницькі лабіринти, фантастичні водорості! Це все складається у неймовірну і почасти незбагненну мозаїку, картину, до якої хочеться повернутися.