Можна сказати, що температура цього “замороженого” конфлікту – одного з чотирьох на пострадянському просторі, що одержали таку назву завдяки тривалому стану “ні миру, ні війни”, потроху підвищується. З’явилися ознаки зрушень, які можуть призвести до справжнього потепління – не до стану нової “гарячої точки”, тобто переходу до гострої фази включно зі збройними зіткненнями, а навпаки, до можливості мирного врегулювання, що було б справжнім проривом і потужним поштовхом досягнення нового рівня стабільності й безпеки всього регіону.

Чи є насправді підстави для такого, обережно-оптимістичного, погляду? Спробуємо розглянути лише деякі з них, оскільки детальніший аналіз усіх чинників не вкладається у дозволений обсяг коментарів.

Перш за все, треба зазначити не дуже рішучий і послідовний, але принаймні визнаний низкою відповідальних чиновників ЄС намір взяти участь у переговорному процесі, змінивши таким чином безнадійно скомпрометований “п’ятисторонній формат”, який, власне, й посприяв переведенню конфлікту в його надовго заморожену фазу. Рецидивом звичних, але безплідних переговорів можна вважати чергову, невдалу спробу відновити переговорний процес у старому вигляді, до якої вдалися 11-12 серпня три “медіатори” – ОБСЄ, Росія та Україна, що змушені були проводити окремі консультації з Кишинеу та Тирасполем (відомо, що Молдова припинила участь у переговорах рік тому, заявивши про неможливість досягнути будь-якого прогресу без залучення до них ЄС, США та Румунії). Важливим кроком до розв’язання придністровського вузлу є позитивна реакція ЄС на висловлене в червні поточного року спільне прохання президентів України та Молдови допомогти здійснити ефективний контроль українсько-придністровської частини кордону. (Беручи до уваги широко відомі темпи реагування “брюссельської бюрократії”, таке рішення, офіційно проголошене під час нещодавнього візиту Хав’єра Солани до Києва, треба вважати взірцем оперативності та наявності політичної волі).

Далі, після Помаранчевої революції в Україні та “Оранжевої еволюції” в Молдові суттєво змінилося політичне оточення Придністровського регіону. Авторитарний режим, очолюваний незмінним президентом цього самопроголошеного псевдо-державного утворення Ігорем Смирновим, втратив частину лобістів, ділків та політиків, що надавали йому відверту або, частіше, приховану, підтримку. Відверте позиціювання таких одіозних особистостей, як Дмитро Корчинський, а також красномовні результати голосування переважної частини придністровських громадян України під час президентських виборів за кандидата, що програв Віктору Ющенку, посприяв розумінню реального стану справ, зокрема, необхідності демократизації сепаратистського анклаву. Дійсно, достатньо подивитися на карту, щоб піддати сумніву можливість подальшого тривалого існування відверто проросійського й анти-західного режиму на території, яка виглядає лише вузенькою смужкою між Україною та Республікою Молдова – країнами, відтепер неухильно зорієнтованими на євроатлантичну інтеграцію, зокрема, шляхом здійснення власної, внутрішньої “європеїзації”.

Реальні кроки України, що віддзеркалюють серйозні наміри нової влади знайти шляхи розв’язання придністровського питання, були позначені, у першу чергу, розробкою та оприлюдненням власного плану – спочатку загальних принципів, названих “сім кроків” і проголошених на самміті ГУАМ 22-го квітня 2005 року, потім висунутого в більш детальній формі на зустрічі у Вінниці 16 – 17 травня. Незважаючи на доволі гостру критику запропонованої послідовності дій і очевидну слабкість деяких позицій, цей план має очевидні переваги порівняно з попередніми. Принаймні, він побудований не на ідеї федералізації Молдови, одностайно відкинутій як молдовською владою, так і суспільством, а на підході, певною мірою випробуваному в Криму, тобто наданні сепаратистському анклаву широких автономних прав у складі унітарної РМ. Найбільш вразливим пунктом українського плану є намагання провести в Придністров’ї дострокові “демократичні вибори”; термін яких визначений “не пізніше ніж у жовтні – листопаді” поточного року (в той час як згідно навіть з власними придністровськими правилами гри, чергові вибори до вищого законодавчого органу ПМР мали відбуватися у грудні). Цілком очевидно, що за такий короткий термін не можна сподіватися на якісь реальні демократичні зміни в цьому регіоні; такої точки зору дотримувалася переважна більшість як українських, так і молдовських та інших зарубіжних експертів. Навпаки, ця пропозиція набула гарячої підтримки придністровської адміністрації та стримане схвалення Москви. (Владні структури Придністров’я готові були одразу ж, “з місця в кар’єр”, рапортувати про виконання ключових вимог щодо втілення принципів багатопартійності, вільну пресу, розвинуте громадянське суспільство й інші ознаки, які начебто свідчили про вже існуючу квітучу демократію “європейського зразка”). Загроза ж визнання таких виборів демократичними полягала у легітимації наявної влади включно з її силовими структурами, зокрема, Міністерством держбезпеки, яке утримує міцний контроль над усіма верствами населення. (Останнім часом для цього достатньо не вдаватися до прямих репресій та арештів, як то було у 90-х роках, а використовувати загрозу звільнення з роботи чи ефективного тиску на підприємців, що матиме катастрофічні наслідки для пересічних жителів регіону з надзвичайно високим рівнем безробіття).

Тому не дивно, що формально схвалений, підтриманий і урядом Молдови, і ОБСЄ, і європейськими структурами, український план фактично підданий значному корегуванню в процесі його “втілення”. Ухвалений парламентом Молдови 22 липня (у повній відповідності до розкладу, запропонованому українським планом) закон “Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я)”, з одного боку, містить низку основних українських положень, з іншого – доповнює їх такими ключовими позиціями, як необхідність демілітаризації регіону. Передбачивши, що Придністровська автономія матиме власний законодавчий орган, молдавський закон не встановлює навіть приблизних дат виборів до нього, зазначивши натомість, що підставою для проведення наступних виборів має бути реалізація умов не тільки демократизації, а й демілітаризації регіону. Це означає, що початок спільної роботи уряду РМ та демократично обраної влади Придністров ‘я над остаточним визначенням правового статусу регіону та розподілом повноважень фактично відбуватиметься тільки після демілітаризації, яка включає “виконання Росією своїх зобов’язань щодо повного, швидкого та транспарентного виведення військ та вивезення арсеналів зброї”. (Успішне завершення надзвичайно важких переговорів з того ж приводу між Росією та Грузією є ознакою певної реалістичності подібного підходу).

Хоча відчайдушний спротив такому перебігу подій з боку Росії та владних структур Придністров’я неминучий, зазначена позиція набула потужної підтримки низки авторитетних міжнародних організацій. Зокрема, Террі Девіс, генеральний секретар Ради Європи, вважає неможливим організувати чесні та демократичні вибори у Придністров’ї до кінця поточного року. “Імплементація навіть основних критеріїв демократизації регіону робить проведення таких виборів у цьому році неможливим... Чим раніше будуть проведені вибори у Придністровському регіоні, тим менше вони відповідатимуть критеріям Ради Європи та ОБСЄ”, - заявив він 19-го липня під час зустрічі з міністром реінтеграції РМ Василем Шовою. Така ж думка пролунала з вуст Голови місії ОБСЄ в РМ Вільяма Хілла, який високо оцінив ухвалений молдавським парламентом закон від 22-го липня, зазначивши водночас, що сучасний стан справ у Придністров’ї жодним чином не дозволяє сподіватися на демократичні вибори, “оскільки під час голосування на кожній дільниці присутні представники спецслужб”. Більше того, додав він, “у разі, якщо придністровські можновладці таки вирішать в односторонньому порядку провести вибори у грудні, вони розділять долю всіх попередніх, тобто не будуть визнані ані ОБСЄ, ані Радою Європи чи міжнародною спільнотою загалом”. То навіщо ж було авторам українського плану “підставлятися” своїми непродуманими пропозиціями щодо прискорення виборів, і таким чином компрометувати чи то аналітичний потенціал, чи то щирість намірів української зовнішньої політики?

Відповідь на це питання, можливо, лежить у площині пошуку дійсно відповідальних за українську зовнішню політику в цілому, і за цей конкретний план зокрема. На превеликий жаль, чіткий розподіл повноважень і відповідальності за такий важливий напрям і досі виглядає невизначеним, не кажучи вже про його прозорість та підконтрольність суспільству. Відомо, що на першому етапі провідну роль у формуванні підходів до врегулювання Придністровської проблеми відігравало РНБО, чиї позиції, схоже, не надто близько співпадали з намірами Міністерства закордонних справ і самого Президента Ющенка. Такого висновку можна дійти, згадавши заяви двох президентів під час візиту Ющенка до Румунії напередодні квітневого самміту ГУАМ (який збігся у часі з візитом Порошенка до Москви), і несподівану невідповідність ним оприлюднених наступного дня “7-ми кроків”, що призвело до значного розчарування учасників самміту і поставило під сумнів здатність України виконувати роль регіонального лідера. Хто і як працював над остаточною версією самого плану, також залишається невідомим. Можна лише констатувати, що ширше його обговорення з експертною спільнотою та юристами-міжнародниками дозволило б уникнути таких прикрих “ляпів” як, наприклад, згадка про “право на самовизначення жителів Придністров’я”.

Тепер, виявляється, ситуація додатково ускладнюється появою на арені міжнародної політики нового (чи зовсім ще не забутого старого?) гравця у вигляді Секретаріату Президента (колишньої горезвісної АП). В останньому числі "Дзеркала тижня" надрукована стаття, згідно з якою політику України, принаймні щодо країн СНД, зовнішньополітичні аналітики Банкової пропонують “ретельно узгоджувати з Москвою” – це стосується і придністровського питання, і взаємин з Грузією, і розвитку ГУАМ. Якщо такий документ дійсно був вироблений (незважаючи на заперечення шановного п. Маркіяна Лубківського, навряд чи в цьому випадку був “дим без вогню”), відсутність системного, узгодженого підходу до процесу прийняття важливих політичних рішень стає ще небезпечнішою. Ну, а рецепт лікування цієї застарілої хвороби давно відомий: домогтися від нової влади не тільки виконання нею своїх зобов’язань зробити цей процес відкритим, чесним і прозорим, а й такої співпраці з громадянським суспільством, яка робить його реальним суб’єктом політичних процесів.