Під кінець року Пилип Іллєнко відзвітував на своїй сторінці у Фейсбуку про зроблену роботу. Так стало відомо, що в Україні за підтримки  очолюваного ним Держкіно, тобто державним коштом, протягом року вийшло 45 фільмів: ігрових, документальних, анімаційних, повний та короткий метр. Не всі мали гучні прем'єри й відповідний резонанс. Але маємо доведений факт: українське кіно почало пробуджуватися й поволі набувати індустріальних ознак. Навіть уже претендує зайняти не фестивальну нішу, а великі кінозали у зручний для масового глядача час. Бажано з розписом сеансів, не обмеженим одним дуже раннім і одним дуже пізнім.

Далі будемо говорити про повнометражне художнє кіно, щоб описані нижче тенденції не проектувалися на фільми інших сегментів та унеможливити плутанину. Отже, мова про зазначені у звіті пана Іллєнка сімнадцять стрічок, більшість яких вийшла в широкий прокат у другій половині 2017 року. Імпровізований український кіносезон більш ніж успішно закрили «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва — і він же виявився ледь не єдиним режисером, котрий зміг представити шановній публіці два фільми протягом одного року. Йдеться про «Чужу молитву», яка вийшла в день, коли кримські татари відзначали чергову сумну річницю своєї національної трагедії — масову депортацію з Криму. У прокаті стрічка зібрала дуже скромну касу, натомість «Кіборги» — лідер зборів.

Знаю, знаю, що на першому місці «DZIDZIO Контрабас» Олега Борщевського. Але тут окремий рахунок. Ця комедія створена без державної підтримки, як раніше «Інфоголік», котрий все одно увійшов до п'ятірки найуспішніших українських стрічок за всіма можливими версіями. До речі, саме 2017 року про українське кіно взагалі вперше в історії незалежної України заговорили як про продукт, котрий може мати комерційні перспективи й конкурувати. Проте бокс-офіс і міряння ним — головний, найбільший поки що камінь спотикання на шляху становлення та розвитку індустрії.

Безжальний Фейсбук вітав і досі вітає «Кіборгів» з успіхом — при цьому кожен другий дописувач зазначає, що фільм… провалився у прокаті. Те саме кажуть про інші створені за участю держави стрічки, котрі саме Держкіно визначає переможцями в перегонах за касу — «Сторожову заставу» Юрія Ковальова та «Червоного» Зази Буадзе. Ну а кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський взагалі визначив останній із трьох згаданих фільмів як найбільший провал року. «Картину зроблено погано. Каса показує — глядач його не прийняв», — категорично заявляє він у коментарі для журналу «Країна» від 28 грудня 2017-го. При цьому назвав провальним і напрям патріотичного кіно як такого, хоча патріотичні «Кіборги» в цілому похвалив, обізвавши незадовільною хіба операторську роботу й занадто, на його думку, «телевізійну» картинку.

Як же це слід розуміти? Фільм, який опинився серед лідерів прокату за результатами касових зборів, у той самий час є прикладом дурного викидання державних коштів. Це стосується не лише «Червоного» й не лише висновків окремо взятого критика. Мешканці соцмереж, які в процесі тринадцяти українських кінопрем'єр червня — грудня 2017 року cтали експертами з кіновиробництва, легко порівнюють бокс-офіси наших фільмів зі зборами «Піратів Карибського моря» та «Зоряних війн». Звісно ж, саме подібні стрічки наводячи як приклад успішності. Натомість жоден із переможців від Держкіно не окупив витрат на власне виробництво. Соціальні мережі розкривають людям цю страшну таємницю.

На перший погляд варто визнати подібну правоту. Ті ж самі «Кіборги» зібрали великий врожай за короткий термін — та це все одно вдвічі менше, ніж заявлений бюджет у 49 мільйонів гривень, половину з яких дала держава. «Червоний» зі своїми значно скромнішими трьома мільйонами теж не перекрив десяти державних. Не кажучи вже про кошти, отримані, як того вимагає закон, з інших джерел. «Сторожова застава» мала потужний медійний ресурс, пристойний рекламний бюджет і перед виходом на екрани команда демонструвала креатив: однойменні поштові марки й розмальовані тролейбуси. Відтак здобуті без малого 19 мільйонів — теж половина від оголошеного бюджету.

Отже, якщо йти за логікою розвинених індустрій, усі гучні успіхи запросто можна тут же охрестити провалами. Заробляють, виглядає, лише малобюджетні комедії на кшталт «DZIDZIO Контрабас» та «Інфоголіка», що все одно прецедент: дотепер навіть у нуль ніхто з виробників не виходив. Але для процесу, який перебуває у стані активного поступового розвитку, така логіка неприйнятна категорично.

Вислів «провал у прокаті» до актуальних українських стрічок не слід застосовувати щонайменше п'ять найближчих років. Нехай кіно стане доступним усім українцям, а не лише мешканцям Києва й міст-мільйонників. Продюсер «Кіборгів» Іванна Дядюра прогнозує конкуренцію між українськими фільмами вже від цього року. Українські стрічки позбавлені навіть 1/32 від того глядацького потенціалу, який мають. Бо 263 тис. 707 глядачів для тих-таки «Кіборгів» — непогано, але все одно дуже мало. Про успіх чи провал варто розмірковувати, коли облік проданих квитків на кожен новий український фільм піде не на сотні тисяч, а на мільйони. Поки цього немає.

До того ж одиниці з тих, хто називає вітчизняні стрічки провальними, а отже витрати на них із бюджету визначає марними й шукає в державній підтримці створення фільмів корупцію, розуміють: бокс-офіс не має нічого спільного з заробітком компанії-виробника. Іншій агресивній більшості треба розтовкти на пальцях і з калькулятором: зібрана каса ділиться на три частини. Виробники «DZIDZIO Контрабас» отримали близько семи мільйонів гривень при вкладених чотирьох мільйонах. Чарівне слово «мільйони» замилює очі тих, хто вимагає підвищення зарплат, збільшенні соціальних виплат і сам користується бюджетними коштами. Адже за нинішнім курсом ціна успіху абсолютного лідера українського прокату — на крапельку вища за 100 тис. доларів.

Погодьтеся, голлівудськими зборами і прибутками тут не пахне. Для кіноіндустрії — там, де вона є, звісно, — це не кошти, а сльози. Тим більше для комедії, одного з найзатребуваніших глядачами жанрів. Тож якщо звично порівнювати з Голлівудом, «DZIDZIO Контрабас» не менший лузер, ніж ті, кого звинувачують у касовому провалі.

Власне, тому в українське кіно поки що вкрай неактивно йдуть приватні інвестиції. Виробництво та прокат фільмів у нас поки не зробилося тим бізнесом, яким є в Америці та окремих країнах Європи. Наша модель фінансування виробника ближча до європейської — це державна підтримка. Різниця в тому, що там держава так само має підтримку у вигляді національних медіа, котрим тамтешнє кіно регулярно постачає зірок, звичних і нових. Для прикладу, фейсбук-спільнота досі вважає «Живу» Тараса Химича і «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка «свіжачком». Хоч обидва виходили в прокат позаторік. Усе через брак інформаційного супроводу кожного окремо взятого фільму, представлення його подією, ігнор задіяних у них акторів, якщо це не Богдан Бенюк, Остап Ступка чи Ольга Сумська. Також нікуди не зникла культура відвідування кінотеатрів як елемент дозвілля. Та й самі кінотеатри не зникали.

Через те вихід у прокат чергового українського фільму — байдуже, за підтримки Держкіно чи ні — вже є прикладом успіху. А провал — це коли про нову стрічку ніхто й ніде не говорить та не пише. Навіть у соцмережах. Навіть критичні чи просто лайливі слова. Ось за яким рахунком варто нині оцінювати наше нове кіно.

Фото: кадр із фільму «DZIDZIO Контрабас»