Новий рік: телевізійна ка(з)ка
Телевізійна новорічна ніч поставила перед оглядачами складне, майже непідйомне завдання. Бо з року в рік огляди доводиться починати з одних і тих самих штампів, які вже геть нав'язли в зубах — про дно, яке було успішно пробито, про те, як же воно складно — бути нижчим від плінтуса, про суперечку песиміста й оптиміста: «Гірше вже бути не може. — Може, може!». Про те, що цільовою аудиторією новорічних видовищ, судячи з усього, є публіка, яка зручно прилаштувалася пикою в салаті. Або що сценарії новорічних програм писалися от саме в такому релаксованому стані.
Цьогоріч новорічне телебачення можна привітати з неабияким досягненням, навіть із рекордом: жоден штамп не в змозі змалювати те, що відбувалося на екранах. Судячи з побаченого, в нас щоночі свято — 364 ночі на рік. За винятком однієї-єдиної — ночі з 31 грудня на 1 січня. Коли я переглядав анонси програм новорічної ночі, зовні це виглядало, мабуть, як промовиста німа сцена. Здається, в мене тоді навіть відвисла щелепа. Бо анонси ці не обіцяли нічого — от просто-таки нічого.
«Інтер» і нетлінка
Цього разу «Інтер» пообіцяв бути оригінальним і не влаштовувати традиційного «вогника», а показати новорічний концерт. Час від часу перемикаючи пульт на видовище, скромненько так назване «Головна ялинка країни», я нарешті-таки зрозумів, чим «вогник» відрізняється від грандіозного концерту: практично нічим. Та сама квола динаміка, той самий надлишок розмовного жанру ні про що. Хіба що були дві відмінності: публіка сиділа не за столиками й діалоги виголошували не «типу гості», а ведучі — що, втім, жодним чином не вплинуло на зміст тих діалогів.
Вони були із серії «приший кобилі хвіст», вони мусили «образно» підвести глядачів до теми тексту чергової пісні, їх вочевидь було написано авторами сценарію, а ведучі їх старанно завчили й видавали на-гора з претензією на щирість і проникливість. Перегравали, як і зазвичай, при цьому безбожно: почуття міри — не сильний бік інтерівських ведучих.
Коли Андрій Доманський, народжений 1974 року, тоном буцімто власних спогадів розповідав про гурт «АББА», зокрема, як «в 1976 году их показали даже в “Утренней почте”», так і кортіло вигукнути: та він же — просто вундеркінд! Щоправда, розповідаючи, як добре ставилися до гурту радянські керманичі, Доманський забув згадати, що 1982 року «АББА» зникла з радянських телеекранів та радіохвиль, бо потрапила до переліку заборонених.
Ви будете сміятися, але після довгої розповіді Доманського на сцені з'явилася зовсім не «АББА»! Переспіви радянських та деяких західних пісень радянської доби — музичне наповнення інтерівського «не-вогнику» було теж цілком традиційним. Найчастіше — переспіви-одноденки, переспіви-заробітчанство: якщо й радянські оригінали не бавили винахідливістю мелодій, аранжувань та виконавських винаходів, то ці переспіви часто взагалі неможливо було чути. Головна ідея, яку в такий спосіб навіював глядачам «Інтер», була теж цілком традиційною: ностальгуйте, ностальгуйте до сліз, бо з розпадом СРСР пісенне мистецтво закінчилося як таке; все, пісень більше немає й не буде. А окремі переспіви популярних західних пісень серед прірви радянських виконують специфічну місію — прив'язують в уяві глядачів західні пісні до радянського контексту, до ностальгії за СРСР і саме за ним.
Були й нові пісні — але типові російсько-пострадянські. З примітивними текстами у стилі «я тебя любила, тебя я разлюбила» й мелодіями, на тлі яких ці тексти видавалися просто тобі шедеврозними. Текстові пісні, але без текстів. Навіть пісні Лободи звучали, мов російський стандарт, де мелодія є зайвою; від її оригінальної й ані на кого не схожої манери співу нічого не лишилося. Орієнтація співачки на російський ринок і лише на нього зробила, здається, свою справу: співачка так і не збагнула, що була на російському ринку — так само, як колись Софія Ротару — «штучним товаром» саме завдяки тому, що орієнтувалася на українські співочі традиції. Тож іще одна наука від каналу: беремо мелодію «Светит месяц», додаємо до неї крутий, насичений електронікою й ударними вступ, шиємо співачці сценічний костюм за книжкою «Одягни ляльку» — й черговий суперхіт готовий.
Не залишилася поза увагою й українська культура. Ведучі довго розповідали, як стоячи аплодували цим виконавцям у різних країнах світу — за радянських, зрозуміло, часів, аж поки не оголосили ансамбль імені Вірського. Оце була вже не гра в радянську ностальгію — це було повне занурення: саме такою укркультурою радянське телебачення бавило глядачів протягом багатьох десятиліть. Дежавю було повне, до дрібниць. І кількість людей, що набагато перевищувала місткість сцени. І сценарій номеру: двадцятеро (чи тридцятеро?) стоять, двоє-троє з них по черзі танцюють. І костюми — ті самі, що й на радянському ТБ (навіть міль їх не поїла!). І той самий гопак, окрім якого, за радянським дискурсом, український народ геть нічого культурного не створив — бо отакий він, той український народ. Хохольчики в шароварчиках станцювали гопачок — то чого вам, шановні українці, ще потрібно? От він, розквіт укркультури!
І, нарешті, цвях програми — новорічне привітання нардепа Бойка, запис якого повторювали й повторювали, подеколи й п'яти хвилин між повтореннями не минало.
Єдине, що так і залишилося незрозумілим — на якого дідька канал щороку викидає шалені кошти й витрачає купу зусиль, щоби зняти до Нового року нове видання одного й того самого? Взяв би й відзняв Великий Новорічний Концерт — саме так, усе з великих літер — раз і назавжди. І показував би щороку. Однаково «старі пісні про головне» які вже є, такі і є, й нових не буде. Однаково артисти щороку — одні й ті самі. То навіщо це транжирство? Зрештою, показав же канал до Дня Незалежності 2017 року концерт, відзнятий до Дня ж Незалежності 2015 року — й нічого, ніхто й не помітив.
А ближче до ранку був ще й «вогник» — позаминулорічний, здається. І, чи знаєте, справді ніякої різниці!
1+1=95
Новорічна ніч на каналі «1+1» — це традиційний «Квартал». Він, іще раз він і нічого, окрім нього. І цілком зрозуміло: чимало глядачів саме на нього цієї ночі й чекають. От тільки якби ж було бодай іще щось поряд із «Кварталом»! Бо надто вже сильним виходить враження деякої одноманітності.
З іншого боку, новорічний «Квартал» — це, хоч як крути, шоу на любителя. Бо пригадується золоте правило комунікації: не знаєш, про що розмовляти, — кажи про політику. Отак, здається, трапляється й із «Кварталом». І, немає куди правди діти, кварталівські жарти про політику дедалі частіше нагадують класичні жарти про тещу — бо обігрують штампи, а не реальні характери та події. Беремо «середнього політика», навішуємо на нього ярлики — й скетч готовий.
Ні, звісно, не політикою єдиною. Був у Володимира Зеленського такий от жарт: «Померти — це краще, ніж потрапити до списку заборонених артистів». Бідолашні-бідолашні заборонені артисти: вони ж — такі чисті, такі безневинні, а хунта їх — до списку, до списку! І можна гадати, що ніхто не помітив у цьому особистої образи Зеленського, його суто особистих мотивів — зважаючи на ситуацію довкола серіалу «Свати».
Сцена ж, у якій пролунало це одкровення, була такою: кварталівці розіграли, що не так зрозуміли слова Насті Каменських про Потапа: «Він пішов від мене», й почали що є сил, снаги й часу жартувати на тему смерті й похорону. Отут хочеться просто акуратно нагадати: є речі, з яких публічно не сміються. Хоча би з тих міркувань, що для деяких глядачів (і не треба бути генієм усіх часів і народів, аби це збагнути) ці теми є надто болючими. Вони, ці глядачі, прагнули розвіятися, підняти настрій — а їм щосили дали під дих.
Про ксенофобські мотиви вже написали в соцмережах та ЗМІ, серед них і на «Детекторі медіа».
«UA: Перший» чи «Перший національний»?
Минулого Нового року «UA: Перший» установив дуже високу планку очікувань. І особисто для мене чи не головною інтригою телевізійної новорічної ночі було: як же канал розвине започатковане? Виявилося, ніяк: канал повернувся до традицій «Першого національного». Фольклор — це наше все, наші альфа й омега, наші Сцилла й Харибда, наші Ромео й Джульєтта. «Фольк-м'юзик» до настання Нового року, після настання Нового року й замість настання Нового року. Фольклор цілком традиційний, такий самий, до якого глядачі звикли ще з радянських часів, у виконанні колективів із різних куточків України — подеколи непоганих, подеколи таких, що так і не вийшли поза межі самодіяльності. Можливо, це був цінний телематеріал — але чи для новорічної ночі? Додавав емоцій (точніше, їхньої відсутності) розслаблений — так і кортить сказати: напівсонний — темпоритм ведення; навіть новорічний антураж його не врятував.
«Пісні від ЧереЩур» — такий собі концерт камерної рок-музики, серед інших артистів зі співаком виразної африканської зовнішності, що співав українською мовою. Деякі артисти змушували дослухати себе до кінця, деякі витягували з пам'яті слово «лабухи». У будь-якому разі, це був нішевий концерт на любителя — зрештою, знайшлося б чимало глядачів, які залюбки подивилися б цієї ночі, скажімо, футбольний матч або чемпіонат із художнього стриптизу. Знову те саме: в цілому непогано — але чи для новорічної ночі? Принаймні, чи для її майже прайм-тайму?
Триб'ют-концерт «Братів Гадюкіних», «ТНМК» із симфонічним оркестром під самий ранок, «Концерт UА», що геть не запам'ятався (вже й не пригадаю: чи не ще одне пришестя на екран фольклору?) — всі ці програми можна кваліфікувати одним словом: нішеві.
Отут і почало крутитися в голові концептуальне запитання. Так, суспільне телебачення має задовольняти всі смаки, зокрема й міноритарні. Але чи може воно задовольняти ЛИШЕ міноритарні смаки? Чи не перетвориться на нішеве? Тим паче що «мейнстримна» музика в Україні тепер на підйомі, а новорічної ночі її було представлено геть недостатньо?
НТН: убивство ностальгії
Канал НТН спокушав глядачів «Дискотеками 80-х» — так-так, тими самими, записаними в Москві попередніх років. Привернула увагу пісня Rasputin гурту «Боні М Ліз Мітчелл» Вона закінчувалася протяжним «o-o-oh!», тоді як оригінальна пісня оригінальних «Боні М» завершувалася фразою: «Oh, those Russians!» — за що й потрапила до переліку заборонених. Не кажучи вже про те, що на альбомі й у концертному виконанні оригінальних «Боні М» ця пісня йшла нон-стопом, мов єдиний музичний твір, із Nightflight to Venus і без цього багато втрачає.
Але річ не лише в цьому легкому адаптуванні пісні для української публіки. Знову крупним планом на екрані мерехтіли червоні пілотки, піонерські краватки... Тоді, 1970–1980-х років нікому навіть у хворій уяві не могла намалюватися така картинка. Бо тоді дискотеки — це була не просто альтернатива до піонерських лінійок та комсомольських зборів, не лише контраст із ними. То був порятунок від них, ліки від них. Дискотеки — це був примарний, ілюзорний світ, у якому ти немовби опинявся по той бік залізної завіси, немовби жив в одному ритмі з усім світом і дихав одним повітрям із усім світом. Це було задзеркалля — й саме так його сприймали тодішні тінейджери. Дискотеки — це був такий собі протест ногами проти сірої й похмурої радянської дійсності з її «ваші права — це виконувати ваші обов'язки». Нікому й на думку не спало би з'явитися на дискотеці з радянськими ідеологічними атрибутами. І саме це відчуття свободи, примарної свободи посеред повної зарегламентованості тодішнього життя й викликає ностальгію. Саме цим, напевне, й пояснюється досить велика популярність тогочасного диско в пострадянських країнах і дотепер — оцим неусвідомленим відчуттям ковтків свободи, які воно дарувало. Московські «Дискотеки 80-х» вбивають спогади про це відчуття, зв'язують його кумачем по руках і ногах.
Російська пропаганда зробила, здавалося б, неможливе: вона подає геть усе, що відбувалося за радянських років — навіть те, що радянська пропаганда таврувала як антирадянське, — як буцімто нерозривно пов'язане з радянською ідеологією, як буцімто таке, що існувало лише завдяки СРСР. Тоді співали «Боні М» — тож слава КПРС! А український канал усе це й досі ретранслює.
«Україна»: слабкий промінчик світла
До опівночі, перемкнувши пульт на «Україну», я побачив — на відміну від «Інтера» — справжній «вогник», із публікою за столиками й традиційним для подібних видовищ музичним матеріалом. Ретельно стежити за перебігом цього дійства не схотілося, про що я потім пошкодував. Бо після настання Нового року на каналі йшла «Музична платформа».
За гамбурзьким рахунком, це аж ніяк не був концерт усіх концертів, але на загальному тлі це було чи не найкращим із усього побаченого. Українські популярні артисти, що співали модерні пісні. Без задовгих діалогів ведучих, без натужних текстів а-ля «ранок у дитсадку» — просто й невимушено. Так, псували враження надто вже часті вокальні вправи ведучих, також ролики з привітаннями артистів, уставлені просто посередині їхніх пісень. Усе ж таки пісня, а тим паче гарна пісня, яких було чимало, вимагає, щоб її слухали на одному подиху, в одному настрої.
Привернула увагу велика кількість україномовних пісень. Й от же яка вималювалася закономірність. Російськомовні пісні були здебільшого тими самими пострадянськими, чиї ноги, вочевидь, ростуть із тих самих частушок і того самого «Светит месяц». Тоді як україномовні пісні були різного рівня, але якими завгодно, тільки не пострадянськими. Усе це не без винятків з обох боків, але на статистичному рівні саме так. Навіть Віктор Павлік, якого аж ніяк не назвеш представником нової генерації артистів, із досить традиційною для себе піснею залишив враження: як же це не по-пострадянськи!
Далі були фільм «Аліса у країні чудес» та відзнятий не цього року «Великий новорічний концерт» — традиційні колись і для цього каналу «старі пісні про головне». Канал примудрився всидіти на кількох стільцях водночас — зрештою, чом би й ні?
Українізація каналу «Україна» — одне з помітних явищ українського телевізійного простору. І вона не може не викликати запитань щодо її природи. Зокрема, з того погляду, що канал належить Рінатові Ахметову, який є дуже популярною постаттю на Донбасі — зокрема, й на окупованих територіях. Якщо в такий спосіб жителям Донбасу прищеплюють толерантність, а то й прихильність до всього українського, розвінчують міфи й стереотипи про «відсталих хохлів» — тоді ціни такій політиці каналу немає. Якщо ж українізація є лише засобом демонстрації владі своєї лояльності — тоді ціна їй є, та, можливо, навіть виражається в конкретних цифрах.
І насамкінець — про новорічне привітання Президента. Якщо простежити еволюцію чотирьох новорічних телевізійних вітань Петра Порошенка, можна зробити досить цікаві висновки. І вони будуть не надто втішними. Бо цього року ми почули немовби виступ на партгоспактиві — звіт про успіхи й досягнення та окреслення грандіозних планів. А чекали на щось тепле і щире — тим паче що Порошенко це вміє... Ну і кадр Тимошенко з Путіним — це вже явний перебір, якщо не сказати: політичний моветон.
Фото: прес-служби телеканалів, YouTube