Таке рішення екс-президента, за його власними словами, пов’язане з тим, що він не може поєднувати обов’язки лідера парламентської фракції СДПУ(о) і керівника запланованого до створення громадського форуму “Об’єднаємо Україну”.

Що ж це буде за форум? Кравчуком задекларовано, що “широкий громадянський форум” матиме на меті з метою подолання тенденцій розколу в Україні, що з’явилися після останніх виборів президента, зміцнення демократії і контроль за діями влади. Ціль благородна і своєчасна, хоча, зауважмо, розкол з'явився зовсім не після виборів глави держави, а значно раніше. Водночас форум “Об’єднаймо Україну”, за словами того ж Леоніда Кравчука, матиме однією із цілей отримання політичного представництва в парламенті, а на додачу на установчому з’їзді нової структури у вересні йтиметься про створення блоку партій, що підтримуватимуть форум, і формування на основі блоку відповідної парламентської фракції. По-третє, форум створюватиметься за активної участі СДПУ(о). “Партія підтримує форум”, - сказав Леонід Кравчук.

Власне, на цьому можна було б закінчити розмову про ініціативу “Об’єднаймо Україну”. Адже зі слів Кравчука добре зрозуміло, що насправді зовсім не про громадянський і тим більше не форум, а про чергову спробу створити “дашок” над певними політичними силами. Була “Злагода”, очолювана тим самим Кравчуком. Була “ЗаЄдУ” – без нього, але з тією ж красивою метою. Була ще й парламентсько-урядова коаліція на підтримку Кабміну Януковича – ПУК. Усе це не справляло жодного враження на пересічних виборців, хіба що купувалися на гачок дуже високих цілей і дуже красивих назв московські газетярі й найдурніші з-поміж західних журналістів. От і зараз: можна сміливо прогнозувати, що буде чимало балаканини про благородного сивочолого екс-президента Леоніда Кравчука, котрий не жалiє себе на своєму 72-му році в ім’я розбудови громадянського суспільства і віддає українському народові увесь свій чималий досвід розвитку демократії.

Звичайно, кожен має право проголосити себе демократом, і навіть соціал-демократом, і навіть створити щось об’єднане. Але так само кожен має право не повірити, коли йому вішають локшину на вуха. А надто тоді, коли це відбувається у надто вже цинічний спосіб, коли ті, хто вчить демократії та контролю за владою інших, самі повинні були б за людськими і Божеськими законами займатися чим завгодно, але не політикою і не повчаннями.

Адже чим далі, тим більше відкривається нам подробиць життєвого шляху Леоніда Макаровича Кравчука на чолі Української держави в 1991-94 роках. Нагадаю: тоді зникло невідомо куди оснащення колишньої Радянської армії, як стверджують експерти, на суму щонайменше 50 мільярдів доларів; тоді було розвалене Чорноморське морське пароплавство і виникла справа “Бласко”, яка так і закінчилася нічим; тоді Україна поставила світовий рекорд з гіперінфляції – ніхто у другій половині ХХ століття так швидко не знищував вартість грошей; тоді на кордоні України виникло Придністров’я – ця “піратська республіка”, яка стала землею обітованою для незаконних фінансових оборудок, для відмивання грошей і для контрабанди, - а тим часом українська армія могла за добу навести там елементарний порядок; нарешті, саме тоді з невідомості виплив й одержав посаду прем’єра Леонід Кучма. Ну, звичайно, президент Кравчук усього цього не знав, він щосили “розбудовував державу”, йому було ніколи відволікатися на дрібниці, - скажуть нам. Але...

Свідки кажуть інше. Як зазначає капітан першого рангу Євген Лупаков, один із організаторів Військово-морських сил України, депутат Верховної Ради другого скликання (цитую за виступом на Радіо “Свобода” 1.08.05), “з 2 до 9 січня 1992 року Україна володіла всім Чорноморським флотом. По команді тодішнього командувача Касатонова, який був в Києві у президента Кравчука, відключилися від Москви (я особисто підписував цей наказ по 14-й дивізії), і ми повністю підкорялися з 2 по 9 січня 1992 року, весь Чорноморський флот, навіть той, що був у Сирії, Лівії, по всьому світу, де були його кораблі, ми всі були українські”. І не дивно: перед цим, 1 грудня 1991 року 78% особового складу радянського ЧФ проголосувало за незалежність України. Бери і командуй! Але Леонід Кравчук цілий тиждень “промаринував” адмірала Касатонова, аж поки на того не вийшли посланці Москви. А, може, в ролі такого посланця Москви виступав сам глава Української держави, майбутній об‘єднаний есдек? Той, котрий потім давав інструкції учасникам переговорів з Росією про поділ ЧФ СРСР: нам флот не потрібен, нам би якийсь “флотішко”. У результаті подав у відставку перший міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, сказавши: “Я не хочу разом із вами відповідати за зраду України при розподілові флоту”. Головне, на думку Морозова, було не те, що Росія забрала собі більшість ЧФ. Головне, що залишилася потужна російська військово-політична присутність в Севастополі й Криму, яка досі є дестабілізуючим фактором у цьому регіоні. А флот... Євген Лупаков вважає: “Влада, наші президенти Кравчук і Кучма, виконуючи московські вказівки, знищували ВМС України і донищили їх до ручки”.

Можливо, флотський офіцер у чомусь і перебільшує, але те, що Леонід Кравчук не взяв (власне, не захотів узяти) під українське командування ЧФ СРСР, розповідали і розповідають десятки людей – від покійного В’ячеслава Чорновола до морських офіцерів. Навіть у разі, якщо йшлося не про навмисну “здачу” національних інтересів, а про грандіозну політичну недолугість, діяч, котрий її припустився, мусив би давно добровільно відійти від політики. Бо ж інакше він хоч-не-хоч спонукатиме до думки, що саме так і було заплановано: чи щоб догодити Кремлю, чи щоб створити своєрідну “димову завісу” – алярм! москалі на нас тиснуть! патріоти, на допомогу президенту! – і під прикриттям цієї завіси спокійно займатися “дерибаном” національних багатств.

Скажуть, утім: це сталося давно. З того часу Леонід Макарович навчився діяти, як справжній демократичний політик. Очевидно, що так. Адже посада парламентського лідера об’єднаних соціал-демократів могла додати чимало своєрідного вміння навіть людині із досвідом перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеології. Отож: з 14 по 22 червня 2005 року, коли нардеп від СДПУ(о), один із власників телеканалу “Інтер” Ігор Плужников перебував у закордонній лікарні і, за повідомленням преси, знаходився у комі, одночасно він як дисциплінований член очолюваної Леонідом Кравчуком фракції, примудрився проголосувати у Верховній Раді України аж 91 разів. 22 червня уранці Плужников помер. Але вже після смерті він голосував аж 11 разів, у тому числі за закон “Про внесення змін до закону “Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини”.

Ясна річ, голосував не сам Плужников і не його привид; “голосувала” депутатська картка, передана ним у чиїсь “надійні” руки. Голосувала не просто всупереч Конституції України, а всупереч всьому людському і навіть соціал-демократичному. І знову можуть сказати – Кравчук нічого не знав! Кравчук не займався дрібницями! Він мислить стратегічно! Він вболіває за народ!

Але чи варто вірити?

В обох описаних випадках просто-таки кидається у вічі більшовицька стилістика мислення і діяльності. Згадаймо: коли Радянський Союз тільки-но був заснований, головою його уряду став Володимир Ульянов-Ленін. Те, що Ленін у той час тяжко хворів, а невдовзі взагалі втратив здатність читати й писати, більше того – розмовляти – нікого з лідерів більшовиків не хвилювало. Вождь усіх трудящих офіційно керував велетенською країною, хоча його возили в інвалідному візочку й годували з ложечки.

Традиція була продовжена у сталінську добу. У другій половині 1940-х років Сталін переніс кілька тяжких інфарктів і тривалий час не мав фізичної змоги стояти біля державного керма. Відтак, була створена спеціальна робоча група у складі Маленкова, Берії, Хрущова й кількох інших високих чинів, котрі почергово керували Радянським Союзом і вели засідання уряду. Ну, а в часи “розвиненого соціалізму” не випадково народився напіванекдот: після чергової тривалої реанімації, не приходячи до свідомості, Леонід Ілліч Брежнєв приступив до управління Радянським Союзом і Комуністичною партією. А паралельно всьому народу розповідали, що мертвий Ленін насправді живіший за всіх живих, і що КПРС вірно йде вперед ленінським курсом.

Чи не продовжена ця традиція фракцією СДПУ(о) у червні 2005 року? І чи не є Леонід Кравчук внаслідок свого досвіду роботи провідним ідеологом ЦК КПУ саме тією людиною, котра могла підказати своїм молодшим товаришам, що у їхній діяльності немає нічого аморального – адже, за Леніним, моральним є все що сприяє перемозі комуністів. Підставте у формулу “об’єднаних соціал-демократів” – й отримаєте жаданий результат. Так само у дусі ленінської зневаги до військового флоту діяв Кравчук і на початку 1992 року. Навіть слова – нам, мовляв, потрібен не флот, а флотішко, - є дослівною цитатою. А демагогічні висловлювання про “державні інтереси” і про їхній захист, що вони свого часу супроводжували поділ флоту? Стилістика добре відома, і, як на мене, однакова (тобто – однаково цинічна) в обох випадках.

А після всього цього (й багато чого іншого) Леонід Макарович Кравчук знову і знову з’являтиметься на телеекранах, щоб розповісти українському народові про “порушення чинною владою принципів моралі” та про “утиски опозиції”. А ще він разом із тими журналістами, котрі оголосили конфлікт із владою та стеження за нею своїм головним завданням, відстежуватиме всі гріхи та огріхи цієї влади – неминучі в Українській державі, збудованій командою Кравчука-Кучми, де шлях нагору стелився щонайменше через мовчазну згоду із “окремими недоліками”, тобто через безпринципність. З відпрацьованими за десятиліття авторитетністю та щиросердістю Леонід Макарович картатиме не тільки владу, а й ту недостатньо свідому інтелігенцію, що не влилася до форуму “Об’єднаємо Україну”, отже, свідомо чи несвідомо розколює Вітчизну...

І т.д., і т.п. І все сказане регулярно з’являтиметься на телеекранах і на шпальтах газет. Аякже, у нас свобода слова, а перший усенародно обраний глава Української держави – “за посадою” один із провідних ньюсмейкерів. Але ж чи дослідить хоч хтось із журналістів елементарну річ – добре, об’єднуємо Україну. О’К. Але саме хто об’єднує, на яких засадах і, головне, в ім'я чого?