Утім, ця подія виходить далеко за національні рамки. Адже легендарна профспілка пробила перший пролам у, здавалося, непорушній споруді тоталітаризму, провістивши загальний розвал за якихось 10 років усього комуністичного табору, керованого з Москви.

Представницька міжнародна конференція “Польська “Солідарність”: опозиція в комуністичних країнах і колапс комунізму”, що відбулася в Варшавському університеті, була присвячена наслідкам цієї події − а заодно й сьогоднішнім тенденціям на пострадянському просторі. Її організаторам на чолі з Яном Малицьким (не лише академічним дослідником, але й безпосереднім учасником подій чвертьвікової давнини, інтернованим комуністичною владою після запровадження військового стану) вдалося зібрати понад 200 вчених та громадських діячів з-понад 30 країн світу. Серед них − постаті такого калібру, як колишній дисидент і колишній омбудсмен єльцинської Росії Сергій Ковальов, один із трьох “могильників СРСР” Станіслав Шушкевич, професор Вільного університету в Берліні, блискучий український інтелектуал Богдан Осадчук...

Повага до минулого звучала в усьому: від присутності двадцяти колишніх дисидентів з різних країн тодішнього комуністичного блоку - до служби в пам’ять жертв комунізму (її спільно відправили римо-католицький, греко-католицький та вірменський священики) й вистави за віршами й листами Василя Стуса у виконанні блискучої київської актриси Галини Стефанової (її презентував син поета й дослідник його творчості Дмитро Стус). Конференцію привітали двоє колишніх дисидентів, які після падіння комунізму стали президентами своїх країн - легендарний лідер “Солідарності” Лєх Валенса й болгарський інтелектуал Желю Желєв.

Але, звичайно ж, конференція була повернута не лише в минуле. Після вступних лекцій двох колишніх міністрів закордонних справ Польщі − професорів Геремека й Скубішевського (це він ще 1990-го сформулював сміливу концепцію, за якою дипломатичні контакти здійснювалися і з союзним центром у Москві, і безпосередньо з республіками!) їх сьогоднішній колега віце-міністр Світальський окреслив основи сьогоднішньої східної політики Польщі.

Насамперед, віце-міністр заперечив проти самого терміну “пострадянський” − і закликав інтелектуальну спільноту знайти йому належного замінника. Мотивував він свою позицію тим, що вже ніхто не застосовує щодо Алжиру терміна “пост-французький”, чи щодо Індії − “пост-британська”. А відтак, і щодо України окреслення “пострадянська” є сьогодні не надто вдалим.

Найближчими пріоритетами Польщі щодо України залишаються сприяння долученню нашої держави вже найближчим часом до Плану набуття членства в НАТО (МАР) та її усебічне зближення з Євросоюзом (хоч тут, з огляду на європейську конституційну кризу, про конкретні терміни пан Світальський волів не говорити). Щодо Білорусі, натомість, завданням дня є сприяння більшій відкритості суспільства − насамперед шляхом надання громадянам РБ правдивої інформації про ситуацію в країні і в світі. Польща підтримує план президента Ющенка щодо врегулювання в Придністров’ї − і вітала б аналогічну ініціативу щодо Південного Кавказу.

Щодо Росії пан віце-міністр підкреслив: політика Польщі не є антиросійською, вона є проукраїнською. Польща надалі розглядає Росію як важливого партнера, але водночас вважає за необхідне подолати той “розрив у цінностях” між Росією й демократичним світом, який утворився сьогодні. А відтак, пан Світальський дозволив собі м’яко покритикувати лідерів Франції й Німеччини, які вибудовують свої стосунки з Росією на основі спільності прагматичних інтересів. Адже, на думку поляків, спільність інтересів не спрацює, якщо вона не підкріплена спільністю демократичних ідеалів...

Тема сьогоднішніх України й Білорусі була центральною й на численних “панелях” конференції. Польська академічна спільнота досі налаштована до України надзвичайно прихильно - хоч певні нотки стурбованості вже звучать. Вони стосуються і перших ознак авторитаризму в поведінці президента, і в непослідовності економічних кроків нової влади. Рейтингові Юлії Тимошенко в Польщі, безумовно, зашкодила й відверто провокативна позиція фракції “Батьківщини” в Львівській міськраді під час обговорення питання про “Цвинтар орлят”.

Водночас поляки готові давати конкретні поради. Так, провідний оглядач впливового тижневика “Впрост” Єжи Новаковський вважає, що Україні дуже вигідно було б виступити ініціатором створення Асоціації країн Чорного моря - яке дедалі більше стає “внутрішнім морем” НАТО. Польща в свою чергу могла б відігравати в такому об’єднанні роль “дуже активного спостерігача”. Водночас, на думку пана Новаковського, з погляду євроінтеграційних намірів України надзвичайно корисним було б і підвищення рівня американської присутності в регіоні.

Тональність дискусій щодо України була (за винятком окремих тривожних ноток) оптимістичною. Професор Осадчук наголосив, зокрема, що єврошанси України покращаться і з прогнозованою сьогодні вересневою поразкою “друга Путіна” канцлера Шрьодера, і з так само прогнозованим відходом через два роки іншого великого “друга Путіна” президента Ширака. Проте, щодо Білорусі ця тональність була цілковито іншою.

На переконання лідера Консервативно-християнської партії Білорусі Сяргея Папкова, тут відбулося тотальне захоплення влади колишнім радянським КГБ (яке в Москві і в Мінську далі є однією структурою). І місцева опозиція фактично позбавлена нині можливостей для легальної діяльності. А після перемоги Помаранчевої революції в Україні політика самоізоляції Білорусі від решти світу (іноземців звідси висилають, своїх “інакодумців” − не випускають за кордон) набула просто-таки параноїдальних рис. Зокрема, колишній лідер держави, шанований фізик, член-кореспондент Національної академії наук Станіслав Шушкевич отримує офіційну пенсію, яка в перерахунку складає... 1,5 долара, і змушений щоразу долати принизливу процедуру отримання в паспорті штампу, який дозволяє виїзд за кордон, лишень з допомогою дипломатів США та представників ОБСЄ...

Звичайно, всі усвідомлюють: за Лукашенком стоїть постать Путіна. І оцінка путінського режиму була нищівною - насамперед з боку самих росіян. Відомий правозахисник Сергій Ковальов наголосив: 80% керівних посад у Росії обіймають уже вихідці з ФСБ, і в країні знову з’явилися політичні в’язні, число яких стрімко зростає.

Проте найжорсткішим був прикінцевий виступ іншого відомого радянського дисидента, Володимира Буковського, − обміняного 1976 року на чилійського комуністичного лідера Луїса Корволана. Колишній політв’язень розпочав з нагадування: Корволан нині живе в Чилі на непогану державну пенсію і вряди-годи друкує в місцевих газетах статті про своє “героїчне минуле”. Натомість він, Буковський, досі змушений вести життя вигнанця − бо навіть в’їздної візи до Росії його нині позбавлено.

На думку Буковського, помиляються ті, хто вважає, начебто холодну війну закінчено, і що Захід її виграв. Адже холодна війна була змаганням не лише військово-політичних блоків, але й ідей, де ліберальна демократія протистояла тоталітарному комунізмові. Великою помилкою Заходу, на думку колишнього дисидента, було дозволити комунізмові мирно “перебудуватися”. Адже коли б союзники не вимагали свого часу беззастережної капітуляції нацистської Німеччини, а погодилися б на її “перебудову”, то не виключено, що ця країна досі переживала б “посттоталітарний період” (у якому змушені існувати народи більшості держав колишнього СРСР).

Радянський Союз розвалився, бо не зміг побудувати ефективної економіки й відтак програв надзвичайно коштовну гонку озброєнь. Володимир Буковський нагадав: коли 1982 року генерал Ярузельський попросив у Брежнєва 30000 тон м’яса для стабілізації внутрішньої ситуації в Польщі після запровадження військового стану, радянська імперія ціною надзусиль змогла нашкребти лише 16000 тон. А коли в середині 1980-х ще й різко впали ціни на нафту, СРСР відразу ж втратив дві третини своїх валютних надходжень. Отже, крах комуністичного блоку був неминучий.

Проте лідери Заходу дозволили зверхникам КПРС безперешкодно перевести “золото партії” (щонайменше 300 мільярдів доларів!) у західні банки - й успішно трансформуватися в капіталістів-олігархів. Після Нюрнберзького процесу світове співтовариство спромоглося лише на переслідування й покарання військових злочинців у Сербії, Хорватії та Боснії. Натомість незміренно масштабніші злочини радянської системи, китайський геноцид на Тибеті, російський геноцид у Чечні не лише не покарані, але й саме питання про це на світових саммітах не стоїть (і невідомо, чи постане взагалі - адже при кермі у багатьох західних країнах досі - колишні “друзі СРСР”, що воліють керуватися прагматичним принципом “подвійних стандартів”).

Відтак тріумфального завершення не вийшло. Та й сама назва конференції з її згадуванням “колапсу комунізму” опинилася під сумнівом. А проте сьогодення Польщі є наочним свідченням того, що боротьба “Солідарності” не була марною, а заклик покійного Івана-Павла ІІ “Не бійтеся!” не проминув безслідно.

На парламентських виборах у вересні тут, очевидно, переможе центро-правиця (лівиці посполиті виборці не вибачили того, що вона не спромоглася втілити в життя жодного зі своїх соціальних гасел). Натомість на президентських виборах місяцем пізніше кращі шанси перемогти має маршал сейму, виходець з лівого табору Цімошевич, а кандидати і від правиці - консерватор Качинський і від центру − ліберал Туск наразі відчутно поступаються йому популярністю.

Але хто б не переміг − Польща залишиться Польщею, членом Євросоюзу й НАТО. Ось тільки Олександр Кваснєвський, склавши повноваження президента, ледве чи стане генсеком ООН − росіяни не пробачать йому позиції під час Помаранчевої революції. Але це − лишень ще одне свідчення того, що Польща зробила остаточний вибір за цивілізовану західну демократію й проти комунізму. Той вибір, який Україні лише належиться зробити.