То що ж такого цікавого пише відомий політолог? Зацитуймо декілька пасажів із його книги. "Битлы силой своего таланта почти уничтожили такое понятие, как возраст. И сегодня наши седовласые олигархи и бизнесмены вряд ли даже догадываются, что они имеют любовниц-школьниц не только потому, что у них есть деньги для оплаты их теплых услуг, но и потому, что были "Битлы", которые дали разным поколениям единого кумира, единую ценность, единый предмет разговора, единую духовную связь, благодаря которой интимный контакт между представителями различных поколений стал не только куплей-продажей, но и иногда духовным сообществом, сговором или заговором, если хотите.

Поэтому понятна та не всегда осознанная скорбь, которая посетила людей моего поколения, когда ушел Джон Леннон, а теперь вот и Харрисон. Правда у меня, как у политолога, есть некоторое утешение. Видимо действительно "свято место пусто не бывает", и в мире появился еще один такого рода "жучок" — Володя Путин. Сегодня, на мой взгляд, Вова в политике делает то, что делали в культуре его предшественники — Джон, Ринго и др. И в этом магия Владимира Путина. России страшно повезло, что она первая из постсоветских стран поменяла тип общественной связи. Раньше в России многих людей связывала между собой харизма Ельцина”. Або ще такий: „Обаяние — это еще более загадочная вещь, чем харизма. Поскольку, если харизма — это тонкая грань между насилием и убеждением, то обаяние — это еще более тонкая грань и между самолюбием и себялюбием, и между знанием и безапелляционностью, и между волей и ослиным упрямством, и между добротой и прекраснодушием, и между романтизмом и наивностью, и между силой и бахвальством. Владимир Путин странным образом на этой грани пока балансирует”. Або ще: „Вот такая вот штука великий талант и вот такая вот штука президентское обаяние”. І, нарешті, ще один пасаж, без якого картина буде неповною: „Меня поразило то, насколько стеснительно держал себя президент громадной страны со своими слушателями”.

Не треба, мабуть, згадувати, з яким „обаянієм” Володимир Путін обіцяв колись „мочити в сортирі” чеченців. Не треба також згадувати, з яким „обаянієм” пройшли акції з „визволення” заручників терористів у Москві, в концертному центрі на Дубровці, та в Беслані, у школі. Можна навіть не згадувати про те, що й як відповів російський президент на запитання: що сталося з підводним човном „Курск”. Він, як відомо, „обаятєльно” та „стєснітєльно” розплився у посмішці й, продовжуючи посміхатися, відповів: „Вона потонула”. Така от кумедна історія вийшла.

Цілком можливо, що домогосподарки справді вважають Путіна „обаятєльним”. Але ж Дмитро Видрін – не домогосподарка! Він – фахівець, який мав би оцінювати не імідж російського президента, а його конкретні справи. Зокрема, приятелювання та взаємну підтримку двох украй „обаятєльних” персонажів під час останніх українських виборів. Але поговоримо про імідж. Можливо, це – моє суб’єктивне враження, але особисто мені завжди кортіло назвати Володимира Путіна людиною без обличчя. Адже справді: якщо поставити собі за мету змалювати зовнішність російського президента, скласти його словесний портрет, то в усіх пунктах цього портрету фігуруватиме одне й те саме слово. Риси обличчя? Невиразні. Вираз обличчя? Невиразний. Вираз очей? Невиразний. Міміка та жестикуляція? Невиразні. Іноді здається навіть, що, зустрівши російського президента на вулиці, ймовірніше за все, не впізнав би його. Зовнішність та поведінка на публіці, позбавлені індивідуальності, - от як це називається. Володимира Путіна – якщо не знати, хто він такий – за його іміджем можна було б з однаковою мірою впевненості вважати й професором, і землекопом. І благодійником, і злодієм. Ані про інтелектуальний рівень, ані про моральні чесноти його манера триматися на публіці не каже геть нічого. Середньостатистичний він. Можливо, до речі, в цьому й криється, принаймні, один із секретів його популярності серед росіян, і не лише серед них – кожен бачить у Путіні саме те, що хоче побачити. Якщо, звісно, хоче.

Другий – і провідний – секрет, найімовірніше, криється в першому фахові російського президента, в першому його роді професійних обов’язків. Адже до цих обов’язків неодмінно входило вміння увійти в довіру, завербувати. Залишається тільки гадати, чи не мають ці вміння нічого спільного, скажімо, з гіпнотизуванням. Але, в будь-якому разі, наявність цих умінь може багато чого пояснити. Зокрема, пояснити те, в який спосіб людина без жодних, здавалося б, харизматичних даних та без особливих успіхів може утримувати шалену популярність у своїх співгромадян (чи, може, радше, підданих?). А можливо, пояснити й те, завдяки чому саме ця людина стала колись престолонаслідником великої пострадянської держави.