Можна довго перелічувати причини, чому так відбувається: так, українці звикли не відзначати «політичні» дати; так, чергового разу спрацював принцип «моя хата скраю»; так, чимало українців не люблять сумних і трагічних дат тощо й тощо. Але перелік цей буде неповним без відповіді на запитання: а чи так уже наполегливо ЗМІ нагадували про цю дату та про запалення свічок? Не в самий День пам’яті, а й напередодні його, й іще до того? Чи виконали ЗМІ в даному разі організаційну й координаційну функції?

Стосовно переважної більшості ЗМІ відповідь буде негативною: ні, не виконали. Якщо згадки про це й лунали, то десь побіжно, мимохідь. Не надто помітно — не так, щоби всі про це знали. А йдеться ж про порівняно нову традицію! Не таку вже й усталену, принаймні. І зовсім не викликали сумнівів пояснення знайомих: «Ой, а я й забув!»

А тепер погляньмо на те, чим годували глядачів цього дня, 25 листопада, телеканали. І погляньмо не з точки зору правового регулювання, а з точки зору етичності. Того, чого жоден нормативний акт не може змусити робити, але що йде від душі — принаймні, мало би йти.

Отже, «Інтер». Так, нічого музичного, нічого відверто розважального — формально не прискіпаєшся. Але що було в ефірі? Жодного спецпроекту, жодної присвяченої Дню пам’яті спеціальної програми. Ну, от не обходить цей телеканал національна трагедія — не обходить, і все тут. Не болить. І вшанувати пам’ять мільйонів безневинних жертв, просто пам’ятати про них цей канал вважає за непотрібне. Формальні приписи виконано — й відчепіться.

То що ж було? «Жди меня, Украина» від самого ранку — гаразд. Фільм «Добрі наміри» — радянських часів, але української кіностудії імені Довженка? Гаразд. А от далі йшов документальний проект «Діти команданте» — про любов кубинців до Фіделя Кастро.

Із погляду права — й тут усе гаразд. А як із погляду етики? Українці вшановують пам’ять жертв кривавого комуністичного диктатора — й тут їм підсовують апологетичний фільм про іншого комуністичного диктатора, такого самого кривавого. То що, глядачі мали ностальгічно позіхати: ото, мовляв, і в нас колись був так само любимий команданте — Сталін? А виглядає саме так, бо надто вже прозорою є паралель між Кастро та Сталіним. І в будь-якому разі, фільм цей є апологією комунізму — хай навіть із кубинським обличчям, але однаково комунізму.

Далі — фільм «Єдина», радянський російський; фільм «Все можливо» — український; серіал «Кохання з випробувальним терміном» — український із російськими акторами; серіал «Генеральська невістка» — російський.

І знову: з погляду права — жодних претензій. Нинішню Росію ніхто не звинувачує в Голодоморі, тож ніяких проблем? А те, що Росія не лише не визнає Голодомор за злочин — від «його націоналісти вигадали» й до «всі голодували, неврожай був; в історії України кожні 10 років був такий самий голод», але й звинувачує Україну в буцімто наклепах на «великого Сталіна»? Те, що Росія — й на рівні політиків, і на рівні ЗМІ замість солідарності роздає ляпаси з приводу Голодомору? Теж ніяких проблем? Теж усе в прийнятних межах?

А тепер погляньмо, що розумного, доброго й вічного посіяв того дня телеканал «Україна». Там — теж жодного спецпроекту, жодної спеціальної програми. Й справді, навіщо?

Натомість глядачам показали черговий випуск світськохронікального шоу «Зірковий шлях» — «найактуальніші новини та оригінальні репортажі про життя багатих та знаменитих». І знову, й знову: так, правові норми не відносять подібні програми до категорії розважальних, тут знову все гаразд, і відчепіться. А проста людська логіка? А етика, зрештою? Прості почуття? Власне, це ж не просто був день пам’яті — це був день жалоби!

Телесеріал «Специ» — детектив. «Теленеделя» маркує його як український, натомість сайт «Кино-театр.ру» — як «Россия, Украина». 2017 року, до речі. Фільм «Я поруч» — цілковито доречний за тематикою, жодних нарікань, чудово. Серіал «Експрес-відрядження» — українська мелодрама. Гаразд. Документальний серіал «Герократія» — гаразд (про його якість та достовірність тут мови не ведемо). Фільм «Справжній дід» — теж гаразд.

«1+1». Фільм «Гіркі жнива» — єдиний присвячений Дню пам’яті проект — показаний у прайм-таймі. За що можна каналу подякувати! Але... Решту ефірного часу було заповнено фільмами: мелодрама «Сюрприз», «Жінка, не схильна до авантюр», фантастика «Фантастична четвірка», пригодницькі «Швидкість», «Швидкість-2», «Росомаха: Безсмертний»…

Тут постає питання зовсім іншого ґатунку — але однаково з царини етики. Так, жодна правова норма не відносить пригодницькі фільми, трилери й подібні до категорії розважальних. Це й неможливо зробити: довелося б розглядати кожен фільм окремо. Але за суттю своєю? За підказкою душі — чи етичним є показувати їх такого дня?

Не хотілося би скочуватися в пуританство, але цей день — один раз на рік. День, коли ми оплакуємо жертв найбільшої національної катастрофи. Мабуть, і в нинішній Україні небагато родин, у яких ніхто не загинув тих страшних років. То чи можуть телеканали ставитися до нього бездушно, задля галочки — аби лише відбути номер? Чи виправданим є заповнення ефіру фільмами й фільмами — як звичайнісінького вихідного дня, легко й без жодних душевних зусиль? І, може, це саме телеканали провокують обивателів так само не зважати на цей День пам’яті, ставитися до нього як до звичайного вихідного?

Фото: moemisto.ua